Через декілька років мама Джійон знову завагітніла і благополучно народила хлопчика. Це і був молодший на п’ять років брат Джійон.

Батько Джійон працював держслужбовцем, тому, на відміну від більшості корейців того часу, не переживав за ймовірне звільнення чи невиплату зарплати. Та все ж його зарплати не вистачало на сім’ю із шести людей. Особливо це відчувалось з трьома дітьми у крихітному двокімнатному особнячку — діти підростали, а місця ставало все менше. Мати Джійон мріяла про переїзд у простору квартиру, де могли б мати свою окрему кімнату доньки, які весь цей час жили в одній кімнаті з бабусею.

У матері Джійон не було постійної роботи, як у батька. Незважаючи на те, що на її плечах і так лежало виховання дітей, догляд за свекрухою та домашні справи, вона безупинно шукала хоч якусь роботу. Так жили практично всі матері у сім’ях такого ж достатку. У той час з’явилось безліч способів підробітку для домогосподарок, їх навіть стали називати по-особливому — додаючи до назви слово «аджумма», що означало «жіночка», «жінка середнього віку». Страхування-аджумма, йогурт-аджумма, косметика-аджумма — на такі вакансії жінок зазвичай наймали неофіційно, тому компанії не несли відповідальності за будь-які проблеми чи травми, що виникали під час роботи[8].

Оскільки мама Джійон повинна була пильнувати за трьома дітьми, вона обирала варіанти, які давали змогу їй працювати вдома. Це були різноманітні підробітки «на стороні»: обрізання з одягу ниток, що стирчать; збирання коробок; заклеювання конвертів; чищення часнику; скручування утеплювача для вікон... Цим підробіткам, здавалось, немає кінця-краю. Маленька Джійон завжди допомагала мамі — вона збирала зайві залишки після роботи або рахувала кількість зробленого.

Найважчим із підробітків було скручування самоклеючого утеплювача для вікон. Це були вузькі довгі губкові смужки, з однієї сторони покриті клейкою основою, щоб їх можна було прикріплювати на рами дверей та вікон. Їх у величезних мішках привозили до їхнього дому на вантажівці, а мати Джійон повинна була складати по дві смужки, скручувати у тугий рулон і запаковувати їх у пластиковий пакет. Мати фіксувала смужки між великим і вказівним пальцями лівої руки та скручувала їх правою, але в процесі скручування папір, що захищав клейку основу, раз за разом різав м’яку шкіру між пальцями. Навіть дві пари захисних рукавиць не могли захистити мамині руки, тому вони постійно кровоточили. Та незважаючи на це і на те, що матеріали займали купу місця у маленькій квартирі, на сміття, що залишалося від утеплювачів, на сморід губки та клею, від яких боліла голова, мати ніяк не могла відмовитися від цього підробітку. За нього платили більше, ніж за іншу роботу, тому вона працювала, беручи ще більший обсяг роботи і працюючи все довше.

Мати продовжувала скручувати утеплювач навіть тоді, коли батько приходив з роботи. Инйон та Джійон, прийшовши зі школи, сідали поряд з матір’ю, робили домашнє завдання, гралися, іноді допомагали їй, а молодший брат у той час грався зі шматочками губки та поліетиленовими упаковками. У дні, коли роботи було особливо багато, вони навіть не сідали за стіл, а вечеряли просто там, де мама працювала, відсунувши убік смужки та упаковки. Якось, коли тато затримався на роботі допізна, він побачив, як діти граються в купі утеплювачів і вперше почав докоряти своїй дружині:

— Подивись, скільки пилюки від цих утеплювачів, а як від них смердить! Невже тобі справді так треба працювати тут, при дітях?

Руки та плечі мами, які досі рухались, у той момент завмерли. Вона почала збирати уже запаковані смужки утеплювача у коробку, а батько, присівши поряд з нею на коліна, почав змітати залишки смужок та паперу у великий поліетиленовий пакет:

— Пробач, що через мене тобі доводиться так тяжко працювати, — мовив він, тяжко зітхнувши.

Джійон здалося, що у цей момент за спиною батька ніби пробігла величезна тінь. Мама підняла коробки, розміром більші за неї, перенесла їх у вітальню, а тоді повернулася і почала замітати підлогу.

— Тобі нема за що вибачатися, це не твоя провина. Просто зараз ми повинні працювати вдвох. Так що не вибачайся і не говори так, ніби ти єдиний, хто годує сім’ю. Ти не єдиний годувальник, та й ніхто не просить тебе ним бути, — холодно сказала вона.

Після цього випадку мати перестала підробляти упаковуванням утеплювачів. Водій вантажівки, який зазвичай привозив і забирав готову роботу, хоч і шкодував, що вона кинула роботу, адже в неї все так гарно і швидко виходило, сказав на прощання:

— Шкода, звичайно, прощатися з вами. Але ваші золоті руки достойні кращої роботи. Спробуйте навчитися мистецтву або якомусь рукоділлю, мені здається, що у вас дуже гарно виходитиме.

Мама Джійон, махнувши на нього рукою, засміялась:

— Та що я там можу ще вивчати, у моєму віці? — сказала вона, хоча на той час їй було всього лишень тридцять п’ять.

Проте слова водія таки справили на неї враження. Вона почала ходити на курси, залишаючи на маленьку Инйон ще меншу Джійон, а молодшого сина — на стареньку бабусю. Це були не курси малювання чи рукоділля, а курси перукарів. Вона не мала на меті отримати диплом перукаря, запевняючи, що для того, щоб стригти інших людей, він їй не потрібен, і взялася до роботи одразу як навчилася робити простенькі стрижки та завивку. Мама Джійон почала стригти дітей та бабусь, які жили по сусідству, приходячи до них додому.

Чутки про це швидко розлетілися по району. У неї справді, як виявилося, неабиякий хист до перукарського мистецтва і талант у спілкуванні з клієнтами. Бабусям після завивки вона власною помадою та олівцями робила легенький макіяж у подарунок, а коли стригла чиюсь дитину, то заодно безкоштовно підрівнювала гривки їхнім братам, сестрам чи навіть матерям. Мама Джійон спеціально для роботи брала засоби, які були трохи дорожчі за ті, які застосовували у місцевих салонах краси, і обов’язково читала вголос усі переваги цих засобів, що вказувалися на упаковці:

— Ось, бачите? «Інноваційний продукт, який не подразнює шкіру. Містить екстракт женьшеню». Уявляєте? Я ніколи в житті цей дорогезний женьшень не пробувала, а вам, пані, ми його намастимо на волосся!

Мати Джійон брала оплату готівкою, не сплачуючи ні копійки податків. Якось вона з іншою місцевою перукаркою поскубли одна одній коси, бо та втратила багато клієнтів через маму Джійон. Але всі сусіди були на боці матері, адже вона мала добру репутацію, та й мешкала зі сім’єю у цьому районі вже давно. Врешті вони з цією перукаркою поділили клієнтів і спокійно співіснували, працюючи кожна на своїй території.

У матері Джійон, О Місук, було двоє старших братів, старша сестра та молодший брат. Усі вони, подорослішавши, покинули рідне місто. До того усі покоління її сім’ї безбідно жили, займаючись фермерством. Та світ змінювався. Корея із традиційно сільськогосподарської країни перетворилася у високотехнологічну, і заробляти на життя одним лиш фермерством стало неможливо. Тому батько Місук, як і всі його односельчани, зробили все, щоб відправити своїх дітей у місто. Але у нього не було можливості оплачувати навчання та проживання усіх його дітей. Як-не-як, життя у місті було дорогим, а оплата за навчання — ще дорожчою.

О Місук закінчила початкову школу, після чого вона почала допомагати у домашньому господарстві та на полі. У п’ятнадцять років вона переїхала в Сеул. Її сестра, старша за неї на два роки, уже жила і працювала там на текстильній фабриці в Чхонгечхоні, куди влаштувалась і Місук. Разом із старшою сестрою та ще двома дівчатами, які працювали з ними, вона поселилася у крихітній кімнатці, що мала не більше ніж сім квадратних метрів. Майже всі працівниці фабрики були її однолітками. Вони були майже одного віку, подібні були й освіта та історії, що привели дівчат на фабрику. Юні дівчата працювали з ранку до ночі, не маючи змоги нормально виспатись, відпочити чи навіть поїсти, і вони думали, що так і має бути, що у всіх такі умови праці. Жар від ткацьких верстатів нагрівав приміщення фабрики настільки, що здавалось, можна зійти з розуму від цієї спеки. Дівчата підтягували свої й без того короткі спідниці якомога вище, але піт все одно стікав по руках і ногах. У приміщеннях постійно висів серпанок із пилюки, якою працівниці дихали і яка у багатьох спричинила захворювання легень. Щоб не спати, вони пригорщами їли кофеїнові таблетки і працювали днями та ночами, від чого їхні обличчя втрачали здоровий колір. Той мізер, який дівчата отримували за свою роботу, вони відправляли братам, аби ті могли оплатити своє навчання. Тоді вважалося, що саме сини повинні досягнути успіху в житті, адже від їхнього особистого успіху залежатиме благополуччя усієї родини. Доньки, своєю чергою, повинні були усіма силами підтримувати братів на шляху до цього успіху[9].