— Хм, а що, хто-хто, а ви маєте впоратися, — сказала начальниця.

Хоча Кім Иншіль була не проти, та Кім Джійон не потрапила у новий відділ. У команду відібрали трьох менеджерів вищого, ніж Джійон, рівня, а також двох її колег-чоловіків, які прийшли в компанію одночасно з нею. Новостворений відділ враз набув слави своєрідного елітного спецпідрозділу, від чого Кім Джійон і Кан Хесу, дівчина, яка теж почала працювати одночасно з Джійон, відчули себе обділеними. Вони встигли зарекомендувати себе краще, ніж колеги-чоловіки — старші працівники навіть полюбляли жартувати, що от ніби й вибрали їх чотирьох одночасно, за одними і тими ж критеріями, чому ж тоді хлопці ніяк не можуть наздогнати дівчат? Звісно, вони не працювали погано, але все ж таки складніші завдання зазвичай довіряли дівчатам.

Незважаючи на ці розмови і на те, що у всіх чотирьох був абсолютно різний характер, вони ні разу не сварилися і завжди були дружніми. Але з тих пір, як хлопців перевели у відділ планування, усе змінилося. Вони перестали переписуватися у спільному чаті, перестали робити перерви на каву з дівчатами, ходити разом з ними на обід і в бар після роботи. Коли дівчата перетиналися з ними в коридорі, вони лиш ніяково кивали головами, вітаючись, але при цьому відводили погляд. Врешті найстаршій з-поміж них, Кан Хесу, це набридло, і вона організувала спільний похід в бар.

Вони пили допізна, але ніхто не п’янів. Зазвичай в такі вечори колеги любили по-дурному жартувати, нити про тяжке офісне життя і пліткувати про співробітників, але того разу атмосфера була серйозніша — тон вечора задала Кан Хесу, розповівши про свій недовготривалий службовий роман:

— Між нами вже все закінчилося. Тільки не питайте і не намагайтеся вгадати, хто це. І нікому не розказуйте! Почуваюсь паршиво — втіште мене якось, абощо.

Кім Джійон почала перебирати в голові всіх неодружених співробітників, аж враз її осяяло, що таємний коханець не обов’язково має бути холостяком. Від цієї думки у неї розболілася голова. Хлопці глушили пиво. Один із них раптом заговорив про свого молодшого брата, який закінчив університет і уже понад рік шукає роботу. Він сам і досі виплачував кредит на навчання і хвилювався, чи безробітному братові, борги якого були ще більші, взагалі вдасться колись розрахуватися з банком. Другий співробітник, почухавши потилицю, невпевнено сказав:

— У нас що, вечір признань? Тоді давайте і я приєднаюся: по правді кажучи, я думаю, що не підходжу для роботи у відділі планування.

У той вечір за кухлем пива Кім Джійон дізналася багато нового. Працівників у відділ планування обирав директор компанії особисто. Менеджери старшої ланки були обрані тому, що вони мали сформувати міцну базу для роботи відділу, а хлопців обрали тому, що відділ планування задумувався як довгостроковий проект, на що дівчата, як вважав директор, не годилися. Він обґрунтовував це тим, що обсяг та інтенсивність роботи у новому відділі робили неможливим баланс між роботою та особистим життям, особливо в тому випадку, коли мова йшла про заміжжя чи виховання дітей, а отже, співробітники-жінки апріорі не могли гарантувати довготривалу самовіддачу. Директор також не бачив сенсу в тому, щоб покращувати умови роботи для жіночої частини колективу. Він був твердо переконаний в тому, що краще інвестувати час і кошти у розвиток тих співробітників, які можуть витримати напружений робочий графік, аніж полегшувати роботу тим, кому важко з нею справлятися. Саме через це Кім Джійон і Кан Хесу постійно доручали найскладніших клієнтів — не тому, що їм більше довіряли, а тому що директор наказував не переобтяжувати зайвий раз більш перспективних, на його погляд, працівників-чоловіків.

Кім Джійон здавалося, що вона вперто намагається знайти вихід з лабіринту без виходу. Рідні підбадьорювали, казали йти до кінця, а якщо треба — йти напролом, але Джійон розуміла, що це — бізнес, головна ціль якого — заробляти гроші, а отже критикувати директора за те, що той намагається отримати максимальну вигоду з мінімальними витратами просто безглуздя. Та хіба правильно віддавати перевагу хоча й моментальному, але короткостроковому прибутку? На що перетвориться світ, у якому керуються лише матеріальною вигодою? І чи будуть щасливими ті, хто житиме в такому світі?

Мало того, Джійон дізналася, що її співробітникам-чоловікам пропонували вищу зарплату ще з моменту співбесіди. Після всього того, що вона почула того вечора, ця новина не справила на неї такого шокуючого враження. Кім Джійон глибоко розчарувалася і подумала, що вже не зможе довіряти начальству і працювати з такою ж віддачею, як і раніше. Та уже наступного ранку, коли вона встала, а у крові не залишилось ні краплі алкоголю, Джійон зібралася на роботу, ніби нічого й не сталося. На роботі вона, як завжди, старанно виконувала доручені начальством завдання. Єдине, що змінилося — Джійон тепер не відчувала того піднесення, що було раніше, і довіри до старших співробітників теж як і не було.

Серед країн Організації економічного співробітництва і розвитку Південна Корея є країною з найвищим показником різниці у зарплатах чоловіків та жінок. Згідно з даними за 2014 рік, середньостатистичний показник розриву в заробітній платні у країнах ОЕСР становить близько 16%, але у Кореї цей показник сягає 37%[26]. Крім того, згідно з результатами опитування для визначення індексу «скляної стелі», проведеного журналістами англійського журналу «The Economist», Корея посіла останнє місце і отримала статус країни, у якій жінкам працювати найскладніше[27].

Перша зустріч батьків Кім Джійон та Джон Дехьона відбулася в одному з корейських ресторанів на Каннамі, неподалік автовокзалу. Після обміну декількома ввічливими фразами: «Приємно познайомитися», «Ви, мабуть, втомилися, добираючись сюди», за столом запанувала мовчанка. Раптом Мама Дехьона почала нахвалювати Кім Джійон, при тому, що за весь період їхнього знайомства бачила її всього лише двічі. «Ваша донька така чемна, люб’язна і турботлива. Уявляєте, вона запам’ятала, що я не п’ю кави, і на наступну нашу зустріч привезла трав’яний чай, а коли ми говорили по телефону, одразу помітила, що мій голос звучить застуджено», — казала вона. Насправді, чай Джійон купила за рекомендацією консультанта в магазині, просто назвавши свій бюджет на подарунок, а про застуду згадала, бо тоді був сезон грипу, а не тому, що помітила, що голос мами Дехьона звучить якось по-іншому. Той факт, що її дії, яким вона не надала особливої ваги, можуть трактуватися багатьма способами, змусив її насторожитись. Мама Джійон, усміхаючись від радості за те, що майбутня сваха так добре відгукується про її доньку, сказала:

— Дякую вам за такі добрі слова. Джійон, хоч і доросла, поратися по дому геть не вміє. Та це моя провина, у мене такий характер, що я не давала дітям й шансу щось зробити вдома — люблю робити все сама.

Вона пожартувала, що, попри все, впевнена, діти не помруть з голоду, тож за це хвилюватися не варто. Мама Дехьона підтримала жарт і додала, що тепер усі діти такі. Вони вдвох почали обговорювати, як добре жилося їхнім донькам, які, на відміну від них самих, могли повністю присвятити своє життя навчанню і роботі, не займаючись хатніми справами.

— Немає таких людей, які можуть усе й одразу. З часом Джійон усьому навчиться. Я впевнена, що вона буде чудовою господинею, — сказала мама Дехьона.

Кім Джійон подумки їй заперечила: «О ні, мамо, я думаю, що ви помиляєтеся. Дехьон таки вміє більше за мене, адже він стільки часу прожив окремо від батьків, і він обіцяв, що після весілля візьме обов’язки по дому на себе». Ні вона, ні Дехьон нічого не сказали — вони лиш усміхались, киваючи головами.

Додавши до гарантійного депозиту, на який Джон Дехьон знімав свою холостяцьку студію, гроші, які молодятам вдалося заробити за цей час, і доклавши ще невелику суму, яку довелося взяти у позику в банку, парі вдалося взяти в чонсе — безоплатну оренду[28] — квартиру площею 80 м2, облаштувати її і навіть оплатити весільну церемонію та медовий місяць. По суті, завдяки гарантійному депозиту Дехьона і розумному підходу до грошей, який був у пари, їм вдалося одружитися, не просячи допомоги у батьків. І Дехьон, і Джійон почали працювати приблизно в один і той самий час, але хоча Джійон жила з батьками і їй не потрібно було платити за житло і продукти, Дехьону вдалося відкласти набагато більше грошей. Пояснення цьому було досить просте — зарплата Джон Дехьона була значно вищою за зарплату Кім Джійон. З одного боку, вона цього очікувала, адже компанія чоловіка була значно більшою, та й рівень зарплат у сфері маркетингу, у якій працювала Джійон, не вважався високим, але дізнавшись, наскільки великою є різниця, вона була дещо деморалізована.