Те, що Джійон щойно почула, здавалось таким безглуздим, що вона аж перестала плакати:
— Та ви що, він мене ненавидить. Ви ж самі сказали, що бачили, як він постійно мене ображає.
Учителька розсміялася:
— Хлопці завжди найбільше дражнять тих дівчат, які їм подобаються. Ти не поспішай міняти сусіда по парті через те, що сталося сьогодні. Давай я з ним поговорю, і, можливо, вам вдасться знайти спільну мову.
«Я йому подобаюсь? Те, що він мене постійно дражнить, означає, що я йому подобаюсь?» Джійон здавалось, що вона вже геть нічого не розуміє. Усі ті ситуації, коли її діставав сусід по парті, промайнули у неї перед очима, і вона не могла повірити словам вчительки. Якщо тобі хтось подобається, ти, навпаки, маєш поводитися з ним більш ніжно та ласкаво! Це правило працює і для друзів, і для членів сім’ї, і навіть для домашніх тваринок. Навіть восьмирічна Джійон це розуміла. А через зачіпання сусіда її шкільне життя стало просто нестерпним. Мало того, що весь цей час її постійно дражнили та ображали, так ще й тепер вона виглядала недружелюбною дитиною, яка не хоче розуміти свого друга. Джійон лиш похитала головою:
— Ні, я його ненавиджу.
На наступний день їх розсадили. Новим сусідом Джійон став найвищий у класі хлопець, який через свій зріст завжди сидів сам за останньою партою. З ним вони жодного разу не сварилися.
У третьому класі вони почали двічі на тиждень обідати в школі, і для Джійон, яка їла дуже повільно, це стало справжньою каторгою. Їхня початкова школа була однією з перших, яка почала впроваджувати систему шкільних обідів. Школа могла похвалитися новісінькими чистими кухнею та їдальнею. Під час обідньої перерви школярі ставали у чергу та заходили в їдальню за номерами. Оскільки місця було недостатньо, учні повинні були швиденько їсти, щоб звільнити місце однокласникам.
Учні, які справлялися зі своєю порцією, бігли гратися на шкільний майданчик, а Джійон у той час сиділа, набивши рот рисом і намагаючись пошвидше його прожувати. Найважче їй було з класним керівником у третьому класі, який не дозволяв брати менші порції, але в той же час гнівався, якщо хтось не доїдав усе, що було на тарілці. За п’ять хвилин до кінця обідньої перерви він починав обходити їдальню і квапив та кричав на тих, хто все ще їв свій обід. При цьому він стукав ложкою по столу, рис ставав переляканим дітям посеред горла, і вони намагалися проковтнути його, наче таблетку, запиваючи водою.
У Джійон був тридцятий порядковий номер із сорока дев’яти в її класі. У кожного учня класу був номер, який призначався відповідно до місяця народження, при тому у хлопців були номери з першого по двадцять сьомий, а у дівчат — із двадцять восьмого по сорок дев’ятий. Джійон народилася у квітні, тому її номер був одним із перших серед дівчат. Ті ж дівчата, які народилися у пізніші місяці, були змушені чекати, поки учні, номери яких передували їхнім, з’їдять свій обід. Саме тому найчастіше вчитель кричав саме на дівчат, адже вони їли останніми.
У той день настрій у вчителя був дуже паскудний. Він уже встиг покарати весь клас за те, що чергові погано витерли дошку. Після того він неочікувано влаштував перевірку нігтів та чистоти рук, через що Джійон довелося у паніці швидко стригти нігті, тримаючи руки під партою. Учні, яким завжди доводилося їсти в останню чергу, помітивши настрій класного керівника, запихали у себе обід так швидко, як могли, але той все одно підганяв їх, грюкаючи кулаком по столу з такою силою, що їжа на підносах аж підскакувала. Декілька учениць розплакались, сидячи з набитим рисом ротом. Так сталося, що в цей день усі ті, хто розплакався під час обіду, затримались після уроків, щоб поприбирати у класі. Обмінявшись поглядами, жестами та короткими фразами, вони домовилися зустрітися після школи на ринку Йонгджін, у ресторанчику «Бабусині токпоккі[11]».
Щойно школярки зустрілися, навперебій почали жалітися одна одній:
— Він просто зриває злість на нас. Із самого ранку кричав ні за що.
— Саме так! Ти правду кажеш! — погоджувалися подруги.
— Чим більше він кричить і підганяє, тим важче стає їсти, кусок в горло не лізе! — додавала інша.
— Ми ж не спеціально їмо повільніше, не робимо це йому на зло, ми просто так звикли їсти, за що на нас так кричати? — підкидала третя.
Джійон була з ними згодна. У цій ситуації вчитель повівся недобре. Вона не могла точно виразити словами, у чому ж саме він поводився неправильно, але відчувала, що поведінка класного керівника засмучує її. Джійон не звикла висловлювати свою думку, тому вона просто мовчки кивала, погоджуючись із тим, що кажуть інші. Її однокласниця Юна, яка теж сиділа весь час мовчки, раптом вставила:
— Проблема в тому, що це просто нечесно, — і пояснила. — Ми постійно обідаємо відповідно до наших порядкових номерів, а це нечесно. Ми повинні попросити, щоб нам поміняли номери.
Джійон спочатку розхвилювалась: це вони мають вчителя просити? Чи вони взагалі мають право щось таке казати вчителю? Та подумавши, сама себе заспокоїла — якщо хтось із них і може таке просити, то це Юна. Вона була відмінницею, а її мама була головою батьківського комітету. Тому в п’ятницю, під час класної години, Юна підняла руку і сказала на весь клас:
— Я вважаю, що ми повинні змінити порядкові номери для отримання обіду.
Тихим, спокійним голосом, дивлячись учителю в очі, Юна пояснила, що оскільки обіди видають за порядковими номерами, ті, хто в кінці списку, отримують свою порцію пізніше, через що й останніми закінчують їсти. А це, як-не-як, нечесно стосовно тих, хто у хвості списку, і тому справедливим буде міняти порядкові номери час від часу. Учитель усміхався, ніби нічого й не сталося, але було помітно, як кутики його губ нервово посмикувалися. Атмосфера у класі стала напруженою, немов натягнута струна, що, здавалось, ось-ось трісне. Хоча весь цей час говорила лише Юна, Джійон відчувала, як від хвилювання тремтять її власні ноги. Урешті, вчитель, дивлячись на Юну, з тією ж незмінною посмішкою мовив:
— Ну гаразд. Починаючи з наступного тижня, першим обід отримуватиме номер 49 і далі. А порядок відтепер мінятимемо щомісяця.
Дівчата, які завжди були у кінці списку, переможно закричали. Проте радість їх була поспішна — хоч порядок отримання порцій і помінявся, атмосфера обідів залишилася тією ж. Черговий учитель, як і завжди, злився, коли хтось повільно їв, зганяючи злість на таких учнях настільки сильно, що ті могли ледве проковтнути ложку рису від страху. Для Джійон, яка була акурат посередині списку їхнього класу, взагалі нічого не змінилося — обід свій вона отримувала приблизно в один і той самий час. Боячись потрапити у групу тих учнів, яким діставалося від учителя найбільше, Джійон доклала усіх зусиль, щоб з’їдати свою порцію якомога швидше.
Однак Джійон відчула, що вони здобули, хай невелику, але перемогу. Їм вдалося висловити свою думку сильнішому і при тому добитися якихось змін. Для Юни, Джійон та інших дівчаток, які були у списку останніми, це стало надзвичайно цінним досвідом. Хоч вони про це ще не здогадувалися, але саме тоді у них почало зароджуватися щось, що віддалено нагадувало критичне мислення та впевненість у собі, у своїх силах. Але у їхніх головах усе ще не виникало питання: «А чому це у хлопців у всьому є перевага?» Хлопцям віддавали перші номери в черзі, їм першим дозволяли виступати з доповідями на уроках, їхні домашні завдання перевірялися у першу чергу, а дівчатам залишалося лише чекати — коли з нудьгою, а коли з полегшенням. Та ніколи такий стан речей не здавався дівчатам дивним чи нечесним, вони просто мовчки очікували своєї черги. Точно так само ніколи нікому не приходило в голову спитати: чому реєстраційні номери громадян у чоловіків починаються з цифри 1, а у жінок — із цифри 2.
Починаючи з 4-го класу, учням дозволялось самостійно вибрати старосту, шляхом голосування. Обирали старосту двічі на рік, кожного семестру, і за три роки, на пам’яті Джійон, усі шість разів у її класі старостою обирали хлопця. При цьому вчителі завжди окремо вибирали 5-6 дівчаток, яким доручали різноманітні завдання, давали на перевірку домашню роботу однокласників, примовляючи, що дівчата все ж кмітливіші, а тому краще справляються з такими завданнями. Тобто, хоча всі — й учні, й учителі — вважали, що дівчата старанніше вчаться і однозначно чемніші за хлопців, їхні кандидатури ні разу не розглядали на роль старости класу. Така тенденція простежувалася не лише у класі Джійон — здавалося, у школі існувало неписане правило: старостою має бути хлопець, і крапка.
