— Я тебе прошу, ніби в цьому офісі є хоча б одна людина, яка йде з роботи вчасно. Їй просто подарували 30 хвилин фори!
Розізлившись, Кім Джійон сказала, що вона не збирається приходити на роботу пізніше — вона буде приходити у той же час, що і всі, і працюватиме на рівні зі всіма, ні на хвилину менше. Через цю обіцянку, яку вона кинула, не подумавши, Кім Джійон мала виходити з дому на годину раніше, щоб уникати пекельної години пік у метро, адже стрес і задуха могли нашкодити дитині. Вона засмутилася не лише тому, що сама собі створила додаткові незручності, але й тому, що такий вчинок міг стати черговим прецедентом, після якого у компанії почнуть очікувати такої ж самовідданості від усіх працівниць у період вагітності. Джійон не знала, що гірше: використовувати переваги і бонуси, які пропонуються компанією, і заслужити репутацію халявщиці, чи уникнути таких звинувачень, але своїм прикладом мимоволі зробити офісне життя своїх колег-жінок — теперішніх і майбутніх — ще складнішим.
Коли їй випадало їздити на метро вдень — у робочих справах чи до лікаря на огляд, люди часто поступалися їй місцем. Але не в час пік. Підтримуючи рукою поперек, щоб якось зменшити біль, Кім Джійон намагалася переконати себе, що це не тому, що люди бездушні і їм байдуже, а тому, що вони самі занадто втомлені, щоб звертати увагу на тих, хто навколо них. Та їй було дуже образливо і неприємно, що сидячим пасажирам, які не поступалися місцем, часто було ніяково від того, що вона стояла поряд з ними, а деякі навіть зиркали на неї зі злістю.
Одного вечора Кім Джійон поверталася з роботи пізніше, ніж зазвичай. У вагоні метро було так багато людей, що не було не те, щоб вільного місця, але й можливості вхопитися за поручень. Ледве відшукавши вільний відрізок поручня, Джійон стала неподалік дверей вагона. Жіночка років п’ятдесяти, яка сиділа поруч, глянула на її живіт і спитала, на якому вона місяці. Кім Джійон не хотілось привертати до себе зайвої уваги, тому вона сором’язливо усміхнулась і щось пробурмотіла у відповідь. Жінка не залишала її у спокої і спитала, чи Джійон повертається з роботи, на що та лише стверджувально кивнула.
— Бідака, у тебе ж, напевно, спина болить! І коліна, і ноги... Я минулого тижня вивихнула щиколотку, коли ходила в гори, то вона тепер так болить, що я геть не можу стояти. Якби не щиколотка, я б тобі поступилася місцем. Ну що ж це таке, хоч би хтось тобі поступився... Ану підожди секунду.
Тітонька озирнулася по сторонах, мов яструб, вишукуючи жертву, яку можна було би зігнати з місця. Люди поряд ніяково засовалися на своїх місцях, та найбільш ніяково себе почувала Джійон. Вона повторювала, що все в порядку, що вона постоїть, але жінку уже було не спинити. Коли Джійон уже збиралася просто відійти подалі, дівчина в куртці з емблемою університету, яка сиділа просто поряд із жіночкою, враз підвелася, не приховуючи свого роздратування. Коли дівчина проходила мимо Джійон, вона штовхнула її в плече і сказала так, аби було чути:
— Не розумію, для чого ті, хто змушений їздити на метро на роботу горбатитись, маючи такого животяру, заводять дітей?
Очі Джійон враз наповнили сльози. «Ось хто я — та, яка змушена горбатитись на роботі з животярою. І ще й тягатися туди на метро», — гірко подумала вона. Кім Джійон почала аж задихатися від сліз, які душили її. Їй довелося вийти на найближчій зупинці. Там вона сіла на лавочку і довго-довго плакала. Заспокоївшись, Джійон вийшла з метро, хоча вона була занадто далеко від дому, щоб дійти туди пішки, і район був їй незнайомий. Вона помітила декілька машин таксі, які очікували на пасажирів, і підійшла до найближчої. Звісно, Джійон могла просто виплакатись і сісти на наступний потяг метро, але в той момент їй не хотілося повертатися в метро — вона хотіла поїхати на таксі.
Лікарка-гінеколог із животом трохи більшим, ніж у Джійон, тепло всміхнулася і сказала тій «готувати рожеві пелюшки». У Джійон з Дехьоном не було особливих очікувань щодо статі дитини, але вони знали, що всі родичі чекають на хлопчика, від чого подружжя охопило відчуття легкої паніки, яке виникає, коли знаєш, що тебе очікує неприємна розмова чи якась стресова ситуація. Коли вони поділились новиною з батьками, мама Джійон сказала: «Ну нічого, наступним у вас обов’язково буде хлопчик», а мама Дехьона лиш мовила: «Буває». Така реакція, м’яко кажучи, не сподобалася Джійон.
Можна було б подумати, що такі стереотипні погляди у той час були властиві тільки старшому поколінню. Але навіть молодь могла собі дозволити ляпнути щось на зразок: «Ми так засмутилися, що у нас народилась донька, але коли виявилося, що другим у нас таки буде хлопчик — у нас ніби від душі відлягло. І рідним ми нарешті змогли сказати з гордістю, що у нас буде син! Як ми святкували цю новину! Накупили собі все найдорожче і найсмачніше!» Джійон хотілося похвалитися, що вона й без сина ходить з гордо піднятою головою і дозволяє собі все, що хочеться з’їсти і що ці речі ніяким чином не залежать від статі дитини, та боялася, що такі слова будуть сприйняті як вияв заздрощів.
Що ближче насувалася попередня дата пологів, то більше Кім Джійон роздумувала над тим, що їй робити — взяти відпустку тільки на період пологів і реабілітації? Чи взяти повноцінну декретну відпустку? А може, взагалі звільнитися? Найоптимальнішим здавався варіант з повноцінним декретом — звільнитися вона завжди встигне, а за час декрету вони зможуть придумати щось. Таке рішення було найкращим для Джійон, але найгіршим — для її колег.
Джон Дехьон та Кім Джійон дуже довго обговорювали це питання. Вони виписали на папері у три колонки можливі варіанти: вихід на роботу одразу після пологів, вихід на роботу через рік після пологів, звільнення з роботи. Під кожним з варіантів вони прописали деталі: хто буде дивитися за дитиною, скільки це коштуватиме, всі плюси і мінуси цього варіанта. Зрештою, стало ясно, що якщо вони обоє працюватимуть, потрібно буде відправити дитину в Пусан до батьків Дехьона або ж найняти няню з проживанням.
Варіант з Пусаном одразу відпадав. Хоча батьки Дехьона запевняли, що з радістю візьмуть на себе відповідальність за виховання внучки, вони були вже немолодими, тим більше, що матері Дехьона недавно зробили операцію на спині. Няня з проживанням також здавалась сумнівним варіантом — це б означало, що абсолютно чужа людина не просто дивитиметься за їхньою донькою, а постійно перебуватиме поряд з ними, стаючи невід’ємною частиною їхнього життя. Зважаючи на те, як складно буває знайти людину, яка б відповідально ставилася до виховання дитини, скільки часу у них займе те, щоб знайти людину, з якою їм буде комфортно жити? Якщо й знайдуть когось, це буде коштувати цілу купу грошей. А скільки їм доведеться жити з цією людиною? Як зрозуміти, з якого віку дитина може самостійно ходити в школу і на гуртки, готувати собі їжу? До того моменту вони явно не раз переживатимуть ситуації, які змусять їх задуматись над тим, які вони погані батьки. Врешті-решт зійшлись на тому, що комусь із них треба покинути роботу, і цією людиною, звісно, стала Кім Джійон. Робота Дехьона була більш стабільною, і зарплата його була більшою. Як-не-як традиційно ролі у суспільстві розподілялися саме таким чином: чоловік заробляє гроші, а жінка — виховує дітей і веде господарство.
Таке рішення було логічним і передбачуваним, однак Джійон була засмучена. Джон Дехьон заспокійливо поплескав дружину по плечу:
— Коли наш малюк трохи підросте, ми обов’язково наймемо няню і в садочок віддамо. А ти в той час зможеш підівчитися, підшукати іншу роботу. Це твій шанс знайти щось нове! Я обов’язково допоможу всім, чим зможу.
Хоч Кім Джійон розуміла, що Дехьон говорить від щирого серця, вона не змогла стримати роздратування і зі злістю мовила:
— Допоможеш? Серйозно? Він буде «допомагати» мені по господарству, ха! «Допомагатиме» з вихованням дитини. І навіть «допомагатиме» з пошуком нової роботи! А чий це будинок? Хіба не твій? А дитина? Не твоя? А зарплату, яку я отримуватиму на новій роботі, що, тільки я тратитиму? Чому ти постійно говориш так, ніби робиш мені послугу? Так, ніби всі ці речі не мають до тебе ніякого стосунку?
