Вона почала працювати в компанії тоді, коли її лише створили, і кількість працівників дорівнювала трьом. Разом з ростом компанії, росла і впевненість Иншіль у своїх силах і у тому, що вона робить. Її колеги-чоловіки, з якими вона починала кар’єру, також очолили команди-підрозділи, дехто перейшов працювати у маркетингові відділи відомих компаній, дехто зайнявся власним бізнесом, а от колеги-жінки — усі на якомусь етапі кинули роботу.
Заради того, щоб вписатися у чоловічий колектив, Кім Иншіль завжди залишалася до останнього на корпоративах, погоджувалася працювати допізна, їздила у відрядження, і навіть повернулася на роботу всього лиш через місяць після пологів. Спочатку вона пишалася собою та своїми досягненнями, але кожного разу, коли компанію покидала чергова співробітниця чи підлегла, Иншіль починала переживати і переосмислювати все. Кім Иншіль чесно собі признавалася, що більшість корпоративів були абсолютно зайвими, і що своєю готовністю працювати по ночах і без вихідних вона всього-на-всього перекривала нестачу працівників, яких, по правді кажучи, компанія повинна би була наймати для такого об’єму роботи. Пожертвувавши своїм законним правом на декретну відпустку, вона створила прецедент і подала негативний приклад, який тепер повинні були наслідувати усі працівниці, які планували стати матерями. Тому перше, що Кім Иншіль зробила, коли стала начальницею — відмінила нікому не потрібні корпоративи, пікніки і виїзні посиденьки з колегами. Наступним кроком було забезпечення гарантованої декретної відпустки і відпустки по догляду за дитиною, яку міг отримати будь-який працівник, незалежно від його статі. Кім Иншіль завжди казала, що одним із найнезабутніших днів у її житті став той, коли вона купила оберемок квітів, щоб привітати одну із підлеглих, яка в той день уперше виходила на роботу після року, проведеного у декретній відпустці. Цілий рік у декреті! Таке сталося вперше за весь час існування компанії.
— А хто це була? — спитала Джійон.
— Вона звільнилася через декілька місяців після виходу з декрету.
Причиною було те, що, як не старалася Кім Иншіль, вона не могла нічого зробити з тим, що її підлеглі часто були змушені працювати допізна та у вихідні. У підсумку більша частина зарплати тієї співробітниці йшла на оплату нянь, і при тому вона постійно перебувала у пошуках когось, хто зможе посидіти з дитиною тоді-то й тоді-то, і це все довершувалося постійними сварками із чоловіком. Якось їй навіть довелося взяти дитину з собою на роботу у вихідні. Врешті-решт, слізно вибачаючись, вона таки подала заяву на звільнення, і Кім Иншіль не знайшла що сказати.
Кім Джійон отримала перше офіційне доручення. Вона повинна була скласти аналітичний звіт щодо результатів вимірювання ступеня забруднення текстилю для сну, який виробляв один із їхніх клієнтів — компанія з виробництва екологічно чистого домашнього текстилю. Для того, щоб підготувати двосторінковий звіт, Джійон не спала декілька днів, адже вона хотіла не просто виконати поставлене перед нею завдання, а виконати його дуже добре. Начальниця сказала, що написано непогано, але це більше схоже на статтю, ніж на звіт:
— Зрозумійте, — пояснювала вона, — ми не пишемо статті — це робота журналістів. Наше завдання полягає в тому, щоб написати звіт, дивлячись на який всі репортери кинуться писати статті. Тому я попрошу вас переписати його.
Джійон не залишалось нічого іншого, як провести ще одну безсонну ніч, переписуючи все, та цього разу це було не на марне. Начальниця була дуже задоволена. Реліз пішов у публікацію без значних змін, і його передрукувало безліч журналів для домогосподарок та інших друкованих видань, згадка про результати досліджень з’явилася навіть у новинах одного з телеканалів. Кім Джійон перестала готувати всім каву вранці і накривати стіл за обідом. Ніхто на це не сказав їй ні слова.
Кім Джійон подобалась її робота і колеги. Та, на жаль, ситуація із журналістами, клієнтами компанії і особливо маркетинговими відділами цих компаній була не така райдужна. Незважаючи на те, що Джійон набралася достатньо досвіду і була впевнена у тому, що робить, їй ніяк не вдавалося налагодити співпрацю із цими групами людей. Компанії клієнтів зазвичай представляли менеджери вищої ланки. Більшість з них були старшого віку і, звичайно, чоловіками. Основна проблема полягала в тому, що Джійон ніяк не могла налаштуватися з ними на одну хвилю щодо гумору і жартів, які ті полюбляли відпускати. Кім Джійон скільки не намагалася, все не могла зрозуміти, коли сміятися і що відповідати на їхні старомодні і абсолютно не смішні жарти, яким, здавалося, не було кінця-краю. Якщо вона сміялася — вони далі жартували, засипаючи її все новими й новими порціями гнилих анекдотів, якщо ж вона не сміялася — починали допитуватися, чи все гаразд і чи нічого не сталося.
Якось Кім Джійон обідала з одним із клієнтів у дорогому корейському ресторані. Вона замовила собі кантвенджан[23], на що директор компанії-клієнта пожартував:
— Нічого собі, така молода, а любить бобову пасту. Я й не підозрював, дорога пані Кім, що ви теж «мисливиця за бобами». Ха-ха-ха!
У той час якраз з’явився неологізм — «твенджанньо[24]» — услід за десятками інших образливих слів, які закінчувалися на «-ньо», тобто «жінка». Кім Джійон так і не зрозуміла, чи то було сказано справді як жарт, хоч і невдалий, чи клієнт хотів цілеспрямовано образити її — вона навіть не зрозуміла, чи він до кінця усвідомлює значення цього слова. Директор компанії голосно розсміявся, за ним — його підлеглі, а Джійон зі старшим колегою лиш мляво посміхнулися і спішно змінили тему розмови.
Одного разу Кім Джійон разом зі своєю начальницею Кім Иншіль організовували свято ювілею однієї з компаній. Вони зробили всю роботу — від етапу планування до підготовки серії прес-релізів, присвячених ювілею, і маркетинговий відділ цієї компанії запросив їх на святкову вечерю у знак подяки за чудову роботу. Коли Джійон вже їхала у таксі з начальницею до місця зустрічі — в один із барбекю-ресторанів поблизу університету — її начальниця раптом відчеканила: «Я. Не. Хочу. Туди. Їхати»:
— Якщо вони такі вдячні, — пояснила вона, — то чому б їм не віддячити нам премією або якимись подарунками? Вони ж прекрасно розуміють, у яку ситуацію ставлять нас, і все одно «запрошують» нас їсти і пити з ними, щоб просто ще раз використати нас як обслугу! Як я ненавиджу все це. Це останній раз, відтепер я не буду погоджуватися на таке.
Маркетинговий відділ компанії-клієнта складався із начальника, чоловіка п’ятдесяти років, його помічника, років на десять молодшого, керівника підрозділу, чоловіка років тридцяти, і трьох співробітниць, яким було трохи за двадцять. З компанії Кім Джійон приїхало троє — її начальниця Кім Иншіль, сама Джійон і її співробітник, який допомагав з організацією ювілею. Начальник відділу компанії-клієнта, вочевидь, уже встиг перехилити декілька чарок. Він сидів із червоним лицем і коли побачив Джійон, почав бурхливо радіти. Керівник підрозділу, який сидів поряд з ним, схопив свій кухоль з пивом, ложку і палички для їжі, підвівся і сказав Джійон, що та може сісти на його місце. Начальник почав голосно хвалити підлеглого і верзти щось на кшталт: «Ви просто читаєте думки!» У цей час Джійон не знала, куди себе подіти — їй було неприємно, і вона гарячково намагалася придумати, як уникнути сумнівного задоволення сидіти поряд з п’яним начальником. Вона спробувала делікатно заперечити, що сяде поруч зі своїми колегами, але заступник начальника разом із першочерговим винуватцем цієї ситуації схопили її попід руки і потягнули до вільного місця поряд з начальником. Її колега не міг нічого вдіяти у цій ситуації і лише мовчки спостерігав за тим, що відбувається. Кім Иншіль взагалі не було поряд — вона в той момент була у вбиральні, і коли начальниця повернулася, було занадто пізно — Джійон уже сиділа біля начальника маркетингового відділу і пила те, що він їй наливав.
