— Щось я не звернув уваги на час, нам з мамою уже пора повертатися на роботу в ресторанчик. А ви сходіть пообідайте.
Тоді мама схопила хлопця доньки за руку і сказала:
— Було дуже приємно познайомитися. Йдіть погуляйте з Джійон, сходіть у кіно — словом, розважтесь як слід. Сьогодні ми до вас не приєднаємось, але ви обов’язково заходьте якось до нас у ресторанчик.
Мама взяла тата попід руку і потягнула додому. Хлопець поклонився їм услід на прощання так низько, що його голова, здавалося, зараз стукнеться об землю. Кім Джійон нарешті могла розсміятися від душі:
— Моя мама таке сонечко! Вона спеціально змусила тата піти, щоб ти не почувався ніяково.
— Ага, мені теж так здалося. До речі, а яка страва вважається найсмачнішою у вашому ресторані?
— Ой, для мене будь-яка страва смакуватиме краще, ніж те, що готувала для нас моя мама. Вона не найкращий кухар. Але я все одно їй вдячна, як-не-як, я все ж виросла здоровою і красивою, хай і на їжі з доставки та напівфабрикатах.
Поряд з університетським кампусом було стільки людей, що пара вирішила проїхатись на метро до площі Кванхвамун. Як і наказувала мама, вони смачно пообідали, сходили в кіно і навіть купили собі по книзі у книжковому магазині неподалік. Хлопець Джійон засумнівався, чи книги входять у список дозволеного їм сьогодні, і чи не буде занадто зробити цю покупку, використовуючи саме картку тата Джійон, але та запевнила, що все гаразд і що тато, навпаки, оцінить, що вони придбали собі книги. Врешті-решт хлопчина обрав книгу, яку вже давно хотів купити, але яка була йому не по кишені. Коли вони вийшли з магазину, тримаючи в руках по книзі, кожна з яких була розміром з добрячу енциклопедію, вони побачили, що на вулиці пішов сніг.
Сніжинки падали із ніби залитого чорнилом неба. Вони були наче маленькі подарунки, що падали на голови тих, для кого вони призначалися. Час від часу сніжинки ніби тікали врізнобіч від різких поривів вітру. Хлопець сказав, що якщо впіймати падаючу сніжинку і загадати бажання, то воно обов’язково здійсниться. Одразу перейшовши від слів до дій, він, витягуючи руку, спробував зловити хоча б одного крижаного джина. Після декількох безуспішних спроб, велика красива шестикутна сніжинка таки лягла йому на кінчик великого пальця. Джійон спитала, що він загадав:
— Я загадав, щоб тобі сподобалося на твоїй першій роботі. Щоб тобі не було важко і щоб не виникло проблем. Щоб ти не втомлювалася сильно. І щоб колеги у тебе були добрі. Ну і, звісно, стабільної і вчасної зарплати, щоб ти купувала мені багато смачної їжі!
Кім Джійон відчула, ніби її серце враз наповнилося сніжинками — красивими, пухнастими, але крижаними. Їй стало страшно — що її очікує попереду? Єдине, на що Джійон залишалося надіятися — на те, що їй вдасться зробити все, щоб новий етап її життя — уже тепер в ролі офісного працівника! — проходив без розчарувань і зайвого стресу. При тому Джійон пам’ятала мамину настанову — живи так, як тобі хочеться.
Робота захоплювала Джійон. Щодня вона виходила на обід, гордо почепивши офісний бейдж-перепустку на шию. Вона була така не одна, але усі навколо, здавалося, носять перепустки так тому, що їм було просто незручно щоразу ховати та діставати їх, коли потрібно було кудись вийти, але для Джійон це мало особливе значення. Колись, зустрічаючись посеред білого дня у їхньому бізнес-районі з офісними працівниками, які снували туди-сюди з перепустками, на яких було вказано їхнє ім’я та назва компанії, вона могла лиш проводити їх заздрісним поглядом. Кім Джійон мріяла, що колись і вона буде йти тут з гаманцем і телефоном, затиснутими в одній руці, і з такою перепусткою на шиї, оточена колегами, які сперечатимуться, що їм замовити сьогодні на обід.
Компанія, у якій працювала Кім Джійон, вважалася порівняно великою у своїй сфері — у ній працювало близько 50 людей. Хоча переважали жінки, на керівних посадах були в основному чоловіки. Колектив був дружний, колеги — адекватними, тому загалом робоча атмосфера була досить приємною. Ложкою дьогтю стало те, що роботи було дуже багато, тому Джійон часто мусила затримуватися після роботи або працювати у вихідні. Цього разу компанія взяла на роботу чотирьох новеньких, зокрема й Кім Джійон — двох жінок і двох чоловіків. Джійон була єдина, якій вдалося влаштуватися на роботу одразу після університету. Враховуючи те, що під час навчання вона ні разу не брала академвідпустку, Джійон стала наймолодшою співробітницею у компанії.
Клеймо наймолодшої визначило і обов’язки Джійон: щоранку вона готувала каву кожному колезі зі своєї команди, враховуючи їхні смаки; на обідах в офісній їдальні Джійон мала турбуватися про те, аби правильно накрити стіл — розставити кожному столове приладдя, серветки і напої; якщо ж команда вирішувала замовити доставку, це завдання також повністю покладалося на неї, тому Джійон підходила до кожного з блокнотом і уважно записувала що і кому замовити; після обіду Кім Джійон вставала першою, щоб прибрати за всіма брудний посуд. Як наймолодший член команди, вона також була зобов’язана щоранку гортати новини, знаходити серед них статті, які були тим чи іншим чином пов’язані з клієнтами та партнерами компанії, і подавати скорочено зміст цих статей разом з їх аналізом у вигляді звіту. Одного дня начальниця їхньої команди прочитала черговий звіт Джійон і покликала її у конференц-кімнату.
Начальницю звали Кім Иншіль, і серед чотирьох керівників команд-підрозділів вона була єдиною жінкою. Кім Иншіль мала доньку молодшого шкільного віку, але завдяки тому, що Иншіль жила з матір’ю, на яку повністю переклала відповідальність за виховання доньки, їй вдавалося повністю зосередитися на роботі. Дехто захоплювався Кім Иншіль, дехто її недолюблював, вважаючи, що у неї кам’яне серце, а дехто поблажливо зазначав, що успіх Иншіль цілком і повністю є заслугою її чоловіка. Вони аргументували це тим, що невісткам не звикати жити з матерями своїх чоловіків, а от коли зятю доводиться жити зі своєю тещею — то уже не жарти. Тим більше, що конфлікт «зять-теща» останнім часом став гарячою темою для обговорень у суспільстві. Хоч жоден з них ніколи не бачив чоловіка Кім Иншіль, усі вони були впевнені, що він — золота людина, інакше й бути не може. Кім Джійон, слухаючи такі розмови, завжди згадувала свою маму, яка протягом 17 років жила зі своєю свекрухою. Поки мама працювала, бабуся лише час від часу бавила молодшого внука. Вона ніколи не готувала їсти, не годувала і не купала внуків і майже не допомагала з хатніми справами. Бабуся їла те, що готувала мама, ходила в одязі, який прала мама, і спала в кімнаті, яку прибирала мама. Та чомусь ніхто ніколи не казав, що мама — золота людина.
Начальниця похвалила Кім Джійон за сьогоднішній звіт і сказала: «Я спостерігала за твоєю роботою — ти завжди обираєш справді актуальні і корисні статті, а твої аналітичні коментарі доречні та логічні. Продовжуй в тому ж дусі». Для Джійон це була перша похвала за перше самостійно виконане завдання на її першій роботі — і це значило багато. Кім Джійон подумала, що як би там її кар’єра не склалася, ці слова стануть наріжним каменем, який дасть їй змогу переборювати будь-які труднощі, які трапляться на її життєвому шляху. Щаслива і трішки горда за себе Кім Джійон подякувала начальниці, стараючись, аби відповідь прозвучала якомога скромніше:
— І ще одне — ви можете вже не готувати мені каву щоранку, — сказала Иншіль, усміхаючись. — І перестаньте постійно накривати на стіл і прибирати зі столу за обідом.
— Вибачте мене, якщо я щось зробила не так...
— Вам немає за що вибачатися — просто це все не належить до ваших посадових обов’язків, і я хочу, щоб ви про це не забували. Скільки разів я спостерігала за цим — кожного разу наймолодша серед новообраних працівників звалює на себе всілякі дрібні завдання, якими ніхто не хоче перейматися, при тому, що її ніхто про це не просить. Зауважте, лише жінки так роблять, чоловікам таке й в голову не прийде — вони нізащо не почнуть робити те, про що їх не попросять прямим текстом. Ви ніколи не задумувалися, чому жінки завжди все звалюють на себе? — поставила риторичне питання начальниця.
