Після всього почутого Джійон до ранку не могла заснути. Наступного дня вона, прогулюючись територією бази, зустріла того самого хлопця:
— Що це в тебе очі такі червоні? — спитав він спокійно та привітно, як і завжди. — Погано спалося?
Кім Джійон дуже хотілося відповісти: «А жуйки не сплять!», але вона вчасно прикусила язик і просто промовчала.
На зимових канікулах на третьому курсі Кім Джійон почала серйозно готуватися до пошуку роботи. Насамперед вона перездала ті предмети, які завалила на першому курсі, щоб підняти середній бал атестата. Крім того, вона декілька разів перездавала екзамен з англійської мови TOEIC, кожного разу отримуючи все кращу і кращу оцінку. Та незважаючи на ці успіхи, Джійон не переставала хвилюватися. Вона вирішила будувати кар’єру в сфері реклами та маркетингу і намагалася знайти вакансії на стажування у відповідних компаніях, але це було непросто. Зазвичай, компанії повідомляли про пошук інтернів відповідні факультети, а оскільки Джійон не була студентом факультету реклами, вона не могла розраховувати на цю інформацію.
У вільний від занять в університеті час Кім Джійон ходила на уроки у районний культурний центр. Вона це робила не так заради отримання нових знань, як заради нових корисних знайомств. Джійон навіть вдалося організувати щось на зразок навчальної групи із новими знайомими з культурного центру. Спочатку їх було тільки троє, потім то один, то другий учасник почали приводити своїх друзів, і врешті зібралося семеро людей. Одна з дівчат, як виявилося, навчалася на кафедрі менеджменту у тому ж університеті, що й Джійон. Її звали Юн Хеджін, вона була на рік старшою за Джійон, але навчалася з нею на одній паралелі, бо колись завалила випускні іспити. Їй довелося чекати цілий рік, щоб перездати екзамен і отримати оцінку, з якою Хеджін змогла вступити в омріяний університет. Незважаючи на різницю у віці, Хеджін дозволила Кім Джійон звертатися до неї на «ти» і називати її на ім’я[18].
Члени групи обмінювалися корисною інформацією про вакансії, разом складали резюме і автобіографії. Вони брали участь у тестуванні нової продукції для компаній, волонтерили, подавали заявки на стажування. Кім Джійон удвох з Юн Хеджін взяли участь у декількох конкурсах і навіть виграли призові місця у конкурсі від місцевої адміністрації, а також декількох студентських конкурсах.
У процесі написання заявок та підготовки до інтерв’ю Джійон не сильно хвилювалася. Вона думала так — якщо їй трапиться компанія, філософія якої не суперечитиме її власним переконанням і яка буде пропонувати вакансію на ту посаду, яку хотіла би обіймати Джійон, вона обов’язково прийме пропозицію від них, навіть якщо це буде якась невелика і не дуже відома компанія. Голову Юн Хеджін тривожили песимістичні думки. За всіма пунктами Хеджін була сильнішим кандидатом — мала вищі оцінки за навчання в університеті і за TOEIC, декілька сертифікатів, що засвідчували володіння різноманітними офісними комп’ютерними програмами, та й її спеціальність — менеджмент — була такою, якій часто віддавали перевагу на співбесідах. Незважаючи на все це, Хеджін постійно казала, що не впевнена, чи вдасться їй влаштуватися на роботу не те що у солідну корпорацію, а хоча б у таку компанію, де принаймні зарплату платитимуть вчасно.
— Хеджін, чому ти таке кажеш? — питала її Кім Джійон.
— Наш університет не належить до трійки найкращих університетів Кореї, цим все сказано.
— Та перестань, ти ж була на ярмарках вакансій, на них часто приходять випускники нашого університету, і всі вони працюють у чудових компаніях.
— Якщо ти не помітила, вони всі — хлопці. Скількох дівчат ти бачила на цих ярмарках?
І в той момент у Джійон мов пелена з очей спала — вона зрозуміла, що Хеджін каже правду. Джійон не пропустила ні однієї ярмарки вакансій, ні однієї зустрічі з випускниками за всі чотири роки навчання в університеті, і вона справді не пригадувала, що бачила там дівчат-випускниць. За результатами опитування, близько 100 компаній одним із сайтів з пошуку роботи у 2005 році — якраз коли Джійон закінчувала університет — показник працевлаштування жінок становив 29,6% від загальної кількості працевлаштованих[19]. Інше опитування, проведене того ж року серед працівників відділу кадрів 50 великих компаній, показало, що 44% опитаних «за умови вибору між двома кандидатами з однаковими характеристиками, перевагу віддадуть кандидату чоловічої статі», і при цьому жоден не обрав варіант «віддам перевагу кандидату жіночої статі перед кандидатом чоловічої статі»[20].
Юн Хеджін розказувала Джійон, що іноді компанії звертаються безпосередньо на кафедри чи до конкретних професорів, щоб ті порекомендували студентів на вакантні посади, але у такому разі рекомендації отримують, знову ж таки, лише хлопці. При цьому сам процес відбору у таких випадках проходить настільки тихо і без зайвого шуму, що абсолютно неможливо зрозуміти хто, коли і за що отримав рекомендацію в ту чи іншу компанію. Так що було неясно, чи то університет пропонує відділам кадрів тільки хлопців, чи дівчата відсіюються уже представниками компаній. Хеджін поділилася з Джійон історією про одну дівчину, яка закінчила їхній університет декілька років тому.
Ця дівчина протягом всіх чотирьох років навчання займала перше місце з успішності серед студентів, мала високі оцінки з іноземної мови, зразкове резюме, у якому було все, що потрібно — нагороди, записи про стажування у різних компаніях, активна участь в університетському житті і навіть волонтерський досвід. У цієї дівчини була мрія — потрапити на роботу у конкретну компанію. І от вона дізнається, що в результаті одного з таких неофіційних відборів на факультеті, цій компанії було рекомендовано чотири кандидати на інтерв’ю — і всі хлопці. Про це їй розказав якраз один із цих чотирьох кандидатів, який провалив інтерв’ю. Розізлившись, студентка пішла до свого наукового керівника і попросила пояснити, за якими критеріями обирали кандидатів, пригрозивши, що якщо аргументованих причин їй не нададуть, вона зробить усе, щоб про це дізналися всі, на всіх рівнях і у всіх інстанціях. Врешті-решт, справа дійшла до декана факультету, і дівчина почула цілу купу абсурдних і незрозумілих пояснень: чи то компанія сама просила рекомендувати тільки хлопців; чи то університет вирішив рекомендувати хлопців, щоб компенсувати їм час, втрачений на службі в армії; чи то викладачі керувалися тим, що їм як чоловікам у майбутньому прийдеться забезпечувати сім’ю, а отже, вони повинні бути працевлаштовані у хорошій компанії. Та добила ту дівчину відповідь декана:
— Коли жінка занадто розумна, вона створює одні проблеми. Ви розумієте, що зараз, наприклад, ви створюєте проблеми університету?
Що можна було сказати чи зробити у цій ситуації? Якщо ти дурна — тебе не візьмуть, бо ти дурна, якщо ти розумна — тебе не візьмуть, бо ти розумна. Хто посередній — не підійде, бо він посередній... Безвихідь!
Дівчина зрозуміла, що всі її подальші намагання відновити справедливість не матимуть ніяких результатів, тому вона здалася, а в кінці року власними силами влаштувалася на роботу в омріяну компанію.
— Вау! Оце історія, яка вона крута! — збадьорилася Джійон. — То ця дівчина і досі там працює?
— Ні, вона кинула роботу, пропрацювавши там пів року, — шокувала відповіддю Хеджін.
Якось ця дівчина помітила, що в офісі немає жодної жінки, яка б обіймала посаду начальника відділу і вище. У інший день, обідаючи у офісній їдальні, вона помітила вагітну жінку і спитала у колег, скільки часу компанія дає на декретну відпустку. Жоден з п’яти людей, які сиділи з нею за столом, один з яких був начальником одного з підрозділів, не міг відповісти, бо вони ніколи й не бачили, щоб хтось в компанії йшов у декрет. У той день дівчина чітко зрозуміла, що просто не уявляє себе у цій компанії через десять років, і після недовгих роздумів подала заяву на звільнення. Один із колег пробурчав: «Ось чому ми не наймаємо жінок», — на що та йому відповіла: «Жінки не йшли б від вас, якби ви забезпечували нормальні умови праці».
