БОРИС: Тобі зовсім начхати на те, що я кажу?

АНДРЕА: Та ні, але ж мене буквально живцем жеруть... То ти кажеш, що почав продавати веранди?

БОРИС: Це новий і стабільний ринок! Багато форм і можливостей. Я вклав частину власних накопичень в інвестиційний кредит, зробив кілька розкішних веранд — а потім до моїх клієнтів прийшли з мерії і заявили, що ці споруди незаконні.

АНДРЕА: Чому?

БОРИС: Бо ми не врахували усі формальності. Бо є така формула — називається коефіцієнтом займання землі, — яку я просто пропустив. Це так, якщо спростити пояснення.

АНДРЕА: І що робити?

БОРИС: Зносити все.

АНДРЕА: Серйозно?!

БОРИС: Двоє клієнтів подали позови. Компанії загрожує примусова ліквідація.

АНДРЕА: Це просто жахливо...

БОРИС: А якщо на мене покладуть поповнення пасиву — тут мені й гак...

АНДРЕА: А ти не згущуєш фарби?

БОРИС: Хотів би я помилятися...

АНДРЕА: Я й не підозрювала, що ти будуєш веранди.

БОРИС: Зі зйомними перегородками, відкидним дахом і просто революційним теплозберігаючим вітражем.

АНДРЕА: Серденько моє бідолашне...

БОРИС: Тепер розумієш, чому мені ще твого хлопця з аптеки бракувало?

АНДРЕА: А Патриція в курсі?

БОРИС: Аякже.

АНДРЕА: І що вона каже?

БОРИС: Заохочує боротися. Вона завжди була войовничою жінкою.

АНДРЕА: Це так мило...

БОРИС: Атож...

АНДРЕА: Знаєш, що я думаю? Що я зближую вас — тебе і твою дружину.

БОРИС: Отакої! Нові вигадки!

АНДРЕА: Я добре розважила ваше подружжя.

БОРИС: Андреа! А ти егоїстка! У мене від страху волосся дибки — а ти отак реагуєш?!

АНДРЕА: Борисе, я багато пережила, але пара, що знову єднається в скруті, — це вже занадто навіть для мене.

БОРИС: Все, годі. Повертаємось. Хочу побути сам.

Він сідає в машину.

АНДРЕА: Навіщо ти все це мені розповів?

БОРИС: Бо здуру гадав, що це могло б тебе зацікавити.

АНДРЕА: Чого б це раптом? Бо ми з тобою ­друзі?

БОРИС: Тема закрита. Сідаєш?

АНДРЕА: І вона на тебе не сердиться?

БОРИС: Андреа, сідай у машину!

АНДРЕА: На її місці я була б дуже зла.

БОРИС: Ти не на її місці. Якщо хочеш — залишайся тут.

Андреа неохоче залазить у машину.

Щоб зачинити дверцята, він майже лягає на неї, потім клацає своїми і різко рушає назад.

Чути жіночий зойк, за ним інші скрики.

ЕРІК: Мамо!

ІВОННА: Він на мене наїхав!

ФРАНСУАЗА: Івонно, з вами все гаразд?

ЕРІК: Мамо, ти як?

Виїжджаючи, Борис зачепив Івонну.

Андреа і Борис квапливо виходять з авта.

БОРИС: Франсуаза?!

ФРАНСУАЗА: Ти щойно наїхав на мою свек­руху!

Івонна лежить на землі, не рухаючись.

БОРИС: Мадам, мені дуже шкода, я не... Вам ­боляче?

ЕРІК: Тобі боляче, мамо?

ФРАНСУАЗА: Івонно?

ЕРІК: Мамо, скажи щось!

БОРИС: Піднятися можете?

АНДРЕА: Дай краще я...

ФРАНСУАЗА: Ви лікарка?

АНДРЕА: Я аптекарка.

ІВОННА (дивиться на неї із захватом): Де моя сумочка?

БОРИС: Ось.

Піднімає сумочку і подає Івонні.

ІВОННА: Сьогодні мій день народження.

ФРАНСУАЗА: Бідолашна, у неї справді сьогодні день народження.

АНДРЕА: Обережно... Отак...

ЕРІК: Мамочко, обережно...

Нарешті Андреа та Еріку вдається підняти Івонну, яка хапається за їхні плечі.

АНДРЕА: У вас нічого не болить?

ІВОННА: Нічого і ніде.

Вона робить кілька кроків без їхньої допомоги.

БОРИС: Дякую, Господи!.. Дякую тобі!

ЕРІК: Не варто так хвилюватися. У неї немає ушкоджень. А ми з вами, здається, вже зустрічалися... На авіашоу у Фане?

ФРАНСУАЗА: Це Борис, чоловік Патриції.

БОРИС: Справді, на авіашоу. Мене звати Борис Амет. І мені дуже шкода, що так сталося.

ЕРІК: Ерік Блюм. Дивно, що ми зустрічаємось саме тоді, коли наша родина нарешті вирішила повечеряти поза стінами дому!

ІВОННА (до Андреа): Аптекарка... Обожнюю аптекарів. Я — їхня улюблена клієнтка! Де моя сумочка?

Вона знову хапає свою сумочку.

ЕРІК: Ви вже їдете чи тільки приїхали?

БОРИС: Уже їдемо.

ЕРІК: Ми ваші наміри спершу не роздивились. (Сміється). Ви вже вечеряли?

БОРИС: Ні, але маємо їхати.

ЕРІК: Шкода! Може, по келишку? Це ненадовго.

БОРИС: Боюся, що ні...

АНДРЕА: Звісно, що так! Борисе, це ж ненадовго!

ЕРІК: Не можемо ж ми розійтись отак просто. По келишку за день народження моєї матусі, яку ви майже скалічили.

АНДРЕА (простягає руку Франсуазі): Мене звати Андреа.

ФРАНСУАЗА: Франсуаза.

БОРИС: Франсуаза — подруга Патриції.

ФРАНСУАЗА: Дуже давня подруга.

АНДРЕА: Рада знайомству.

Всі разом ідуть в бік ресторану.

Борис іде вочевидь неохоче і відкрито виявляє Андреа своє незадоволення...

Усі п’ятеро сидять на терасі довкола низького столика.

Івонну заледве видно у глибокій канапі.

На столику — пляшка шампанського у відерці та келихи.

ФРАНСУАЗА: Якось я пригадала, що мій тато, коли я тільки стала на ніжки, навчив мене ніколи не бігти, як переходжу дорогу. «Що ти маєш зробити, коли переходиш?» — питав мене він. І я відповідала: «Татку, я не буду бігти, я буду просто йти». А тато продовжував: «А чому не можна бігти?» І я відповідала: «Бо якщо побіжу, машинки будуть вважати, що гальмувати не треба, а коли я спіткнуся і впаду, машинки мене переїдуть». І тато кричав: «Франсуазо, браво, чудово!»

ЕРІК (до Івонни): Вчися.

ІВОННА: Я ж не бігла!

АНДРЕА: Мені від вашої історії хочеться плакати. Тобто все життя хтось мусить піклуватися про нас і захищати нас?

ЕРІК: Вас чомусь дратує, коли ми готові на це... Мамо, все гаразд? Тобі не зле? Тобі зручно?

ІВОННА: О, дуже зручно! Та вам доведеться допомогти мені підвестися. А де моя сумочка?

ЕРІК: Ось вона, тут. Ми не випускаємо її з поля зору.

ІВОННА: Коли я була маленькою, біля нас жили роми. Їх звали циганами. Няньки лякали нас: якщо не будеш слухатися, тебе заберуть цигани. Бідні шибеники, я б на їхньому місці теж крала б речі...

ЕРІК: У мами поцупили гаманець.

ІВОННА: То був одноногий волоцюга. Сумочка була м’яка, складалася і мала велику застібку...

ЕРІК: Мамо, будь ласка...

ІВОННА: Найбезглуздіша з усіх можливих моделей! Якби твій батько склепав дитину ромці, сидів би ти зараз у візку, а брат грав би поруч на скрипці...

ФРАНСУАЗА (піднімає келих): З днем народження, Івонно!

Всі вітають і цокаються.

ЕРІК (до Андреа): А ви не будете пити? Неввічливо, коли всі цокаються...

АНДРЕА: Не вживаю алкоголь. Принаймні зараз... Чесно кажучи, я зараз на дієті... І не дуже вмію стримувати себе...

ФРАНСУАЗА (робить знак офіціантові): Хочете щось інше? Води з газом?

АНДРЕА: Дякую. Так, води.

ЕРІК: А знаєте, звідки звичка цокатися?.. Колись давно, коли стримуватися ніхто й не збирався, люди вирішували проблеми, зазвичай, за допомогою отрути. Тож коли хтось запрошував тебе і наливав вина, то ти стукав свій келих об його келих (тоді їх робили з металу), сподіваючись, що краплі перехлюпнуться через край і потраплять до келиха співрозмовника. Після чого ви дивилися в очі одне одному, і кожен сподівався, що інший вип’є першим.

БОРИС: Мені слід було народитися в ту добу.

ФРАНСУАЗА (до Бориса): Як ваші діти? Патриція казала, що Палому прийняли до Академії співу Аквітанії.

БОРИС: Саме так.

ФРАНСУАЗА: Чудово! А як Жульєн?

БОРИС: Турист. Люб’язний і байдужий.

Андреа приносять склянку з водою — і вона недбало кидає туди розчинну піґулку.

ФРАНСУАЗА: Дайте йому час. Жульєн іще зо­всім юний. На минулих вихідних Ерік умовив мене — а я ж ніколи зі школою нікуди не їжджу! — поїхати з усіма дітьми на мис Ферре. З нашими дітьми, з його, з друзями та їхніми дітьми, там був іще син мого колишнього чоловіка, просто нестерпний хлопчина. Ми відвідали виставку на Маяку. У кінці дня я ледве стримувалася, щоб не стрибнути сторчголов зі скелі.