Андреа

Борис Амет

Франсуаза Ірт

Ерік Блюм

Івонна Блюм(мати Еріка)

(Чотирьом першим між сорока і сорока п’ятьма роками).

Необхідні паузи і проміжки майже не позначені в тексті.

Найголовніше — синкопи, затримки і замовчування.

Весняний вечір. Ще ясніє день.

Парковка ресторану (назву на вивісці ми не бачимо).

Стоїть чоловік.

Поруч авто — з боку пасажира відкриті дверцята. Звідти стирчать ноги молодої жінки. Вона запалює цигарку.

Перш ніж чоловік подає голос, спливає певний час.

БОРИС: ...Можемо зняти номер в «Ібісі», і там я прямо з порога тебе осідлаю!.. Мені ця думка подобається!

АНДРЕА: Де? В «Ібісі»?

БОРИС: Та де хочеш!.. (Пауза). Я був би тобі дуже вдячний, якби ти не курила в машині.

Андреа глибоко вдихає дим і напускає його повну машину — спереду і позаду. Вона дуже старається.

БОРИС: То що ми вирішуємо?

АНДРЕА: А мені плювати...

БОРИС: Залишаємось тут? Шукаємо інше місце? Андреа, що нам робити?

АНДРЕА: Слухай, скажи чесно: це нормально, по-твоєму, привозити мене до ресторану, який порадила твоя дружина?

БОРИС: Вона не порадила! Вона сказала, що там смачно готують!

АНДРЕА: Це те саме.

БОРИС: Ні!

АНДРЕА (ліниво вилазить із машини): І з ким ти маєш тут бути?

БОРИС: Та нічого такого. Просто клієнти...

АНДРЕА: Однак ти запитав свою дружину, знаючи, що підеш сюди зі мною.

БОРИС: Я не питав! Ми просто розмовляли. Що тут такого?!

АНДРЕА: Якщо ти вирішиш мені хустку подарувати — ти теж у неї поради запитаєш?

БОРИС: Не бачу зв’язку.

АНДРЕА: Та ні, це одне і те саме.

БОРИС: Андреа, я роблю все, що можу! Це лише ресторан...

АНДРЕА: Робиш, що можеш?

БОРИС: Я не це хотів сказати...

АНДРЕА: Ти робиш усе, що можеш, — і ведеш мене в ресторан?!

БОРИС: Так, роблю! Роблю — і все, крапка! Годі! Ти мені дорікаєш тим, що я згадую про тебе, лише коли хочу сексу, і намагаюся втиснути у свій насичений графік — я це вже чув, і я дійсно звільнив час для вечері у дуже непростий для мене період, і через це змушений викручуватись, як тільки можу...

АНДРЕА: Боже, яка ж я невдячна — адже мене вшанували цілою вечерею!

БОРИС: Я не прошу про вдячність, вистачило б і усмішки...

АНДРЕА: Зараз лусну від радощів!

БОРИС: То ми кудись поїдемо? Куди б ти хотіла?

АНДРЕА: Бачу, ти не розумієш. Уже сам факт, що твоя дружина причетна до зустрічі, яка стосується тільки нас із тобою, що її схвалення може вплинути на задоволення, яке ми начебто мали б розділити лише вдвох, — невже ти не розумієш, наскільки мені це гидко?!

БОРИС: Розумію, ясна річ, розумію — але ти перебільшуєш!

АНДРЕА: А звідки вона знає про цей ресторан? Її туди коханець водить?

БОРИС: Дуже смішно.

АНДРЕА: Їй відомо, що ти цього вечора будеш тут?

БОРИС: Ні, не відомо.

АНДРЕА: А що ти їй сказав?

БОРИС: Припини курити!

АНДРЕА: Чого б це раптом?

БОРИС: Ти забагато куриш.

АНДРЕА: Мені приємно, що ти так про мене турбуєшся. Якщо я й справді багато курю, то воно варте того, щоб ти потурбувався про мене.

БОРИС: От я і турбуюсь.

АНДРЕА: Тобто, щоб хтось нарешті хоч трошки потурбувався про мене, треба витворити щось аж таке!

БОРИС: Я справді хвилююсь.

АНДРЕА: Ні, не справді.

БОРИС: Авжеж, справді.

АНДРЕА: Ні.

БОРИС: Андреа! Що робимо? Поглянь, адже тут непогано. Мальовничий пейзаж, дерева. Вечеря на гарній терасі. Нам буде весело — бо зазвичай нам весело вдвох, хіба ні?

АНДРЕА: Тобі подобається моя спідниця?

БОРИС: Вона суперова.

АНДРЕА: Не закоротка?

БОРИС: Ні, аж ніяк.

АНДРЕА: А моїй доньці здається короткою.

БОРИС: Та що вона знає! У дітей зовсім немає смаку.

АНДРЕА: Вона хоче, щоб я була схожа на пані.

БОРИС: У тебе на це ще буде час. Поцілуй мене.

АНДРЕА: Ні.

БОРИС: Та поцілуй же!

Він хапає її, і вони незграбно цілуються.

АНДРЕА: А я так чекала на цей вечір...

БОРИС: Я також.

АНДРЕА: Псую його не я. То що ти їй наплів?

БОРИС: Обов’язково про це говорити?

АНДРЕА: Що ти їй наплів?

БОРИС: Нічого.

АНДРЕА: Тобто вона не питала, куди ти їдеш?

БОРИС: Вона у Валансьєні[1].

АНДРЕА: У Валансьєні! Точно! Яка ж я дурна...

БОРИС: Мені сил на тебе бракує...

АНДРЕА: Знаєш, ти такий передбачуваний...

БОРИС: Я не в тому стані, щоб терпіти ці кпини.

АНДРЕА: То у нас ціла ніч?

БОРИС: Ні.

АНДРЕА: А чому? Адже твоя дружина у Валансьєні. Чому тоді ми не можемо провести разом усю ніч?

БОРИС: Бо не вийде. І тобі це добре відомо.

АНДРЕА: Чому не вийде?

БОРИС: Бо я не вільний чоловік — мене тримають родина, обов’язки... Знаєш, у тебе дар пускати з димом найкращі миті!

АНДРЕА: Ай! Мене кусають комарі!

БОРИС: У бардачку є пшикавка.

Андреа виймає пляшечку зі спреєм. Обприскує себе.

БОРИС: Освяти ж і мене.

Вона пшикає на нього, цілиться в обличчя і цілить влучно.

БОРИС: Та ти здуріла!.. Андреа, ти поцілила мені в око! Я нічого не бачу!

АНДРЕА: Не вигадуй... Я казала, що провела ніч з колегою із аптеки?

БОРИС: Що?!

АНДРЕА: Гадаю, у мене розвинулася хвороблива потреба в сексі. Це тому, що я припинила вживати «Паралазол» з кодеїном.

БОРИС: «Паралазол» з кодеїном? Це якась новинка?

АНДРЕА: Ця штука мене стимулює.

БОРИС: Бачу, ти вирішила зіпсувати мені цей вечір.

АНДРЕА: Я була б рада, якби вдалося.

БОРИС: Що за колега?

АНДРЕА: Просто колега.

БОРИС: Як ти опинилася з ним у ліжку?

АНДРЕА: Цікаве формулювання...

БОРИС: Мені потрібна відповідь. Негайно!

АНДРЕА: Може, краще тобі не знати?

БОРИС: Скільки йому років?

АНДРЕА: Двадцять шість.

БОРИС: Двадцять шість! І ти... будеш з ним іще зустрічатися?

АНДРЕА: Хтозна...

БОРИС: І як я повинен реагувати? Вдавати з себе су­часного чоловіка і вітати оплесками цю вашу кляту еман­сипацію?!

АНДРЕА: Борисе! Нарешті я дочекалася доброго слова!..

БОРИС: Дідько! Ти мені око скалічила!

АНДРЕА: Ходи сюди... Трохи почервоніло... У мене в сумочці є краплі, зараз дістану...

БОРИС: Ні, дякую, не чіпай мене... Двадцять шість років. Він що, геронтофіл?

АНДРЕА: Цілком може бути.

БОРИС: То це для нього ця розпусна спідниця?

АНДРЕА: Тобі ж наче подобалося.

БОРИС: Я так втомився...

АНДРЕА: Отже, я схожа на повію?

БОРИС: Трохи є.

АНДРЕА: Гаразд, ходімо в ресторан. Заночуємо на парковці чи нарешті будемо вечеряти?

БОРИС: У мене зник апетит.

Андреа сідає в автівку і вмикає радіо.

Вона багато разів міняє канали, поки не натрап­ляє на мелодію в стилі «Under My Thumb» гурту «Stones». Тоді виходить з машини.

Андреа наспівує і ліниво підтанцьовує, повільно роздягаючись під пісню.

Борис підходить до неї і вимикає радіо.

БОРИС: Що ж, Андреа, якщо хочеш знати, то в мене серйозні проблеми.

АНДРЕА: Бачив би ти зараз своє обличчя!

БОРИС: Це не смішно.

АНДРЕА: Не розумію, чого ви, чоловіки, завжди так надимаєтесь. Про серйозні речі можна говорити і без гримас.

БОРИС: Маю надати свій баланс суду.

АНДРЕА: Я думала, у твоєї компанії все гаразд...

БОРИС: Виробництво дзеркал виправдовувало себе. Та я вирішив відкрити для себе нові ринки — і взявся робити веранди.

АНДРЕА: Ця пшикавка — до одного місця...