Стрибки через мотузку, класики. Та старушенція в чорному, що сиділа біля мене на лавиці, на дибі моєї насолоди (німфетка намацувала піді мною загублену скляну кульку), і поцікавилася, нахабна відьма, чи не болить у мене, бува, живіт. Ах, дай-но мені спокій у моєму опушеному парку, в моєму порослому мохом садку. Нехай-но вони вічно граються навколо мене. І не подорослішають ніколи.

До речі, згодом я частенько розмірковував, що сталося потім із тими німфетками. Чи не могло в нашому чавунно-ґратчастому світі причин та наслідків те приховане тріпотіння, викрадене мною в них, вплинути на їхнє майбутнє? Вона ставала моєю, ніколи про це не дізнавшись. Гаразд. Та чи не відгукнеться це потім? Чи не зіпсував я якось її долю, викликавши дівочий образ у своїх хтивих фантазіях? О, це є й залишиться предметом глибоких і жахливих роздумів.

Утім, я дізнався, на що, виростаючи, перетворюються ці чарівні німфетки, що зводили з розуму своїми тоненькими ручками. Пригадую, якось у сірі весняні надвечірні години брів я жвавою вулицею неподалік від Мадлен34. Повз мене пройшла швидким легким кроком на високих підборах невисока тоненька дівчинка, ми одночасно озирнулися, вона зупинилася, і я підійшов ближче. Її голова ледве діставала до волосся в мене на грудях, а кругленьке з ямочками личко було типовим для француженки. Мені сподобалися її довгі вії та перлинно-сіра сукня, яка щільно огортала юне тіло з німфічним відлунням – із прохолодою задоволення, стрибком між моїх стегон – чогось дитячого, змішаного з професійним frétillement35 її маленьких вертких сідничок. Я поцікавився її ціною, і вона одразу відгукнулася з мелодійною срібною точністю (пташка, справжня пташка!): «Cent»36. Я спробував поторгуватися, але вона помітила жахливо самотню жагу в моїх очах, направлених з такої височини на її округле чоло та зародок капелюшка (букетик і бантик). «Tant pis»37, – сказала вона і вдала, наче йде геть. Можливо, ще три роки тому я дивився, як вона повертається додому зі школи! Цей спогад вирішив справу. Вона повела мене нагору звичайними крутими сходами зі звичайним сигналом дзвінка, що повідомляв мосьє, котрий не бажав зустрічі з іншим мосьє, коли шлях був вільний, – ми скорботно видряпалися до жалюгідної кімнатки з ліжком та біде. Вона, як завжди, вимагала свій petit cadeau38, а я, як завжди, поцікавився її ім’ям (Монік) та віком (вісімнадцять). Я чудово знав банальні хитрощі вуличних повій. Усі вони відповідають «dix-huit»39 – маленькі бідолашки мило щебечуть це з ноткою завершеності й тужливого обману з десяток разів на день. Однак цього разу було зрозуміло, що вона, ймовірніше, додала собі кілька років. На ці висновки мене наштовхнуло її компактне, струнке та навдивовижу нерозвинене тіло. Роздягнувшись із захопливою швидкістю, вона хвилинку постояла біля вікна, частково загорнувшись у вицвілий серпанок завіси, та з дитячим задоволенням (можливо, заготованим заздалегідь) слухала шарманщика, котрий грав у налитому сутінками дворі. Коли я подивився на її рученята й помітив брудні нігті, дівчина, наївно насупившись, відповіла: «Oui, ce n’est pas bien»40 – та рушила до умивальника, але я запевнив, що це несуттєво, абсолютно несуттєво. Її підстрижене темне волосся, блискучі сірі очі та бліда шкіра мали надзвичайно чарівний вигляд. Її стегна були не пишнішими, ніж у хлопчика, що присів навпочіпки; не приховуватиму правди (і саме тому я так вдячно плекаю перебування з Монік у серпанково-сірій кімнатці спогадів): серед тих приблизно вісімдесяти grues41, що займалися мною, лише вона подарувала мені раптовий біль справжнього задоволення. «Il était malin, celui qui a inventé ce truc-là»42, – привітно зауважила вона й так само поспіхом одягнулася.

Я попросив її про ще одне, ретельніше обдумане побачення того ж вечора, і вона сказала, що зустріне мене біля кафе на розі, та заприсяглася, що за своє коротке життя ще ніколи не posé un lapin43. Ми повернулися до тієї ж кімнати, я не міг не сказати їй, яка вона чарівна, а вона скромно озвалася: «Tu es bien gentil de dire ça»44, а потім, помітивши те, що я й сам зауважив у дзеркалі, де відбивався наш маленький Едем, – огидну гримасу ніжності, від якої мені зчепило зуби й викривило рот, – маленька слухняна Монік (о, жодних сумнів, колись вона була німфеткою) захотіла дізнатися, чи не варто їй стерти «avant qu’on se couche»45 з вуст червону фарбу, якщо я планую її поцілувати. Звісно ж, я планував це. Я віддався їй несамовитіше, ніж будь-якій юній панянці, що була моєю раніше, а моє останнє враження тієї ночі від довгих вій Монік сповнене якоюсь радістю, котру, як на мене, нечасто знайдеш у інших згадках про моє принизливе, вбоге та мовчазне статеве життя. Схоже, вона надзвичайно зраділа, отримавши від мене зайві п’ятдесят фунтів, і швидко вийшла в нічну квітневу мжичку, тягнучи за собою назирці неповороткого Гумберта Гумберта. Зупинившись перед вітриною, вона зі смаком промовила: «Je vais m’acheter des bas!»46, і нехай я ніколи не забуду, як луснули маленькі дитячі вуста парижанки на слові «bas», промовленому так соковито, що «а» мало не перетворилося на короткий вибух життєрадісного «о».

Наступного дня ми зустрілись о чверть по другій годині дня в моєму помешканні, однак це побачення виявилося менш удалим: за ніч вона наче подорослішала й перетворилася на жінку. Підхопивши від неї застуду, я був змушений скасувати четверте побачення, утім, я не шкодував, що розірвав почуття, котрі загрожували нагородити мене тягарем фантазій, від яких краятиметься серце, а потім виснажитися до млявого розчарування. Тож нехай вона залишиться тією гладкою, тонкою Монік, якою була протягом кількох хвилин, коли злочинна німфетка просвічувалася крізь заклопотану юну повію.

Наше з нею знайомство наштовхнуло мене на низку думок, що можуть здатися читачеві, який на цьому розуміється, цілком очевидними. Прочитавши оголошення в якомусь сороміцькому журнальчику, одного бадьорого дня я опинився в бюро такої собі Едіт, котра почала з пропозиції знайти собі споріднену душу в наборі досить офіційних фотографій у досить засмальцьованому альбомі («Regardez-moi cette belle brune!»47). Коли я відштовхнув альбом і спромігся пролепетати щось про свої злочинні бажання, вона подивилася на мене так, наче збиралася вказати на двері. Однак, поцікавившись, скільки я готовий витратити, велично погодилася познайомити мене з людиною, «qui pourrait arranger la chose»48. Наступного дня астматична, грубо розмальована, балакуча, просякнута часником жінка з майже фарсовим провансальським акцентом і чорними вусами над багряною губою повела мене до свого власного, вочевидь, помешкання і там, попередньо смачно цмокнувши складені пучки тлустих пальців, аби підкреслити свій чудовий, наче пуп’янок, товар, театрально розчахнула завісу, за якою виявилася кімната, де, як на мене, зазвичай спала велика й невибаглива родина. Зараз там не було нікого, крім огидно товстої, відразливо потворної принаймні п’ятнадцятирічної дівчини з землистим обличчям і червоними стрічками у важких чорних косах, яка, сидячи на стільці, вдавано няньчилася з лисою лялькою. Коли я похитав головою і спробував врятуватися з пастки, звідниця, жваво базікаючи, взялася задирати вицвілу фуфайку на грудях юної гігантеси, а потім, помітивши мій упертий намір втекти, почала вимагати «son argent»49. У кінці кімнати відчинилися двері, і до суперечки приєдналися двоє чоловіків, що обідали на кухні. Обидва були якісь деформовані, з голими шиями, дуже смагляві, а один ховався за темними окулярами. Позаду них причаїлися маленький хлопчик та замурзане клишоноге немовля. Із божевільною, як у нічних жахіттях, логікою розгнівана звідниця тицьнула в чоловіка в окулярах і повідомила, що раніше він служив у поліції, тож мені слід робити те, що кажуть. Я підійшов до Марії (адже саме таким було її зоряне ім’я), котра тим часом перетягла свої гладкі стегна зі стільця на ослінчик за кухонним столом і повернулася до своєї зупи, а малюк узяв покинуту ляльку. У нападі співчуття, що додав моїй ідіотській поведінці драматичності, я запхав купюру в її байдужу руку. Вона передала мій дар колишньому слідчому, і аж тоді мені дозволили піти.