Панове присяжні! Я не можу поклястися, що деякі дії, котрі стосувалися синиці в руці, якщо так можна висловитися, не спадали мені на думку раніше. Мій мозок не зберіг їх у якомусь логічному вигляді й не пригадує їхнього зв’язку з якимись відомими йому нагодами, однак, дозвольте повторити, я не можу заприсягтися, що не забавлявся ними (якщо можна скористатися ще й таким висловом) у тумані думок, у темряві пристрастей. Траплялися миті, мусили траплятися, якщо я хоч трохи знаю свого Гумберта, коли я обмірковував можливість побратися з підстаркуватою вдовицею (скажімо, Шарлоттою Гейз) – котра б не мала на цілому широкому сірому світі більше родичів – суто заради того, аби дати собі волю з її донечкою (Ло, Лолою, Лолітою). Я готовий навіть зізнатися своїм мучителям, що кілька разів, можливо, кидав холодний оцінювальний погляд на коралові вуста Шарлотти, її бронзове волосся та небезпечно глибоке декольте, туманно намагаючись втиснути її в правдоподібну фантазію. Я зізнаю́ся в цьому під тортурами, можливо уявними, але через те ще жахливішими. Мені хотілося б відволіктись і розповісти вам детальніше про pavor nocturnus110, котрий безжально катує мене вночі, коли в мізках застрягає випадковий термін із мого безладного юнацького читання, наприклад peine forte et dure111 (що за Геній Знущань вигадав таке?!), або жахливі, таємничі, вкрадливі слова «травма», «травматична подія», «фрамуга». Утім, моя оповідь вже й так достатньо кульгава.

Незабаром я знищив лист, повернувся до своєї кімнати, і розмірковував, і куйовдив волосся, і дефілював у своєму фіолетовому халаті, і стогнав, зціпивши зуби, аж раптом… Раптом, панове присяжні, я відчув, як крізь гримасу, що спотворила мій рот, зоріє достоєвська посмішка, мов далеке страхітливе сонце. За нових умов стовідсоткової видимості я уявляв, як щедро зможе материн чоловік пестити свою Лоліту. Я притискався би до неї тричі на день, щодня. Усі мої турботи зникли б, я став би здоровою людиною. «Тебе гойдати стиха на лоні в себе, і на лиці печатать цілунок батьківський…»112 Начитаний Гумберт!

А потім, якомога обачніше, так би мовити, морально рухаючись навшпиньках, я уявив Шарлотту супутницею свого життя. Бачить Господь, я й сам зміг би принести їй цей заощадливо розрізаний навпіл грейпфрут, цей сніданок без цукру.

Гумберт Гумберт, пітніючи в різкому білому світлі в супроводі спітнілих поліціянтів та їхніх завивань, готовий зробити нове зізнання (quel mot!113), вивертаючи навиворіт свою совість та видираючи з неї найпотаємніший спід. Я не мав на меті одруження з бідолашною Шарлоттою заради того, щоб позбутись її якимось вульгарним, жахливим та небезпечним чином, наприклад підсипавши їй до передобіднього хересу п’ять таблеток сулеми114 чи щось таке; проте в моїх лунких та затьмарених мізках справді калатала тонко пов’язана з фармацевтикою думка. Навіщо обмежуватися тим сором’язливим замаскованим задоволенням, яке я вже якось спробував? Мені являлись інші хтиві о́брази, похитуючись і вишкіряючись. Я бачив, як даю матері й доньці потужне снодійне, аби абсолютно безкарно пестити молодшу цілу ніч. Будинок повнився Шарлоттиним хропінням, а Лоліта майже не дихала уві сні, нерухома, наче намальоване дитя. «Мамо, присягаюся, Кенні ніколи не торкався мене». «Ти брешеш, Долорес Гейз, або це був інкуб115». Ні, так далеко я б не зайшов. Так Гумберт Перевертень марив та завбачував, і багряне сонце бажання й рішучості (дві рушійні сили створення живого світу) линуло у височінь, а тим часом на послідовних балконах послідовні розпусники підіймали келихи з шампанським за минулі й майбутні ночі. А потім, метафорично кажучи, я розбив келих на друзки і сміливо уявив (адже тоді вже сп’янів від своїх видінь і недооцінював власну м’якість), як поступово візьмуся за шантаж – ні, це слово занадто гучне, я візьмуся за легенький шантажик – старої Гейзихи і змушу дозволити мені забавлятися з малою, тонко натякнувши бідолашній закоханій у мене до нестями Голубочці, що покину її, якщо вона заборонить мені бавитися з моєю законною пасербицею. Одним словом, перед такою Приголомшливою Пропозицією, перед таким різноманіттям і широтою перспектив я був беззахисним, немов Адам перед анонсом ранньої історії Сходу, що фата-морганою виринула в яблуневому саду.

А зараз запишіть важливе зауваження: митець у мені переміг джентльмена. Мені знадобилося неабияк напружити волю, щоб спромогтися налаштуватися в цих мемуарах на лад того щоденника з часів, коли пані Гейз була для мене лише перепоною; утім, я вважаю своїм мистецьким обов’язком передати ті інтонації, хай якими фальшивими і брутальними вони здаються мені тепер. На щастя, моя оповідь дісталася тієї миті, коли я можу припинити ображати бідолашну Шарлотту заради ретроспективної правди.

Бажаючи позбавити бідолашну Шарлотту двох- трьох годин занепокоєння на звивистій дорозі (та запобігти, можливо, автомобільному зіткненню, котре зруйнувало би наші такі різні мрії), я передбачливо, але даремно спробував зв’язатися з нею, зателефонувавши до табору. Виявилося, що вона поїхала тридцять хвилин тому, і натомість мені дали Ло. Звиваючись та переповнюючись по вінця, я повідомив, що хочу побратися з її матір’ю. Довелося повторити двічі, бо щось відволікало від мене її увагу. «Ого, оце круто, – засміялася вона. – Коли весілля? Постривайте секунду, тут цуценя… Цуценя взялося за мою шкарпетку. Слухаю…» Вона додала, що, схоже, непогано там розважиться… Поклавши слухавку, я збагнув, що кількох годин у тому таборі вистачить, аби витіснити новими враженнями образ привабливого Гумберта Гумберта з Лолітиної голівоньки. Та хіба тепер це мало значення? Після весільної церемонії спливе пристойна кількість часу, і я поверну її собі. «Букет вінчальний на могилі не встиг би навіть пожовтіть»116, як сказав би поет. Але я не поет. Я лише надзвичайно сумлінний літописець.

Коли Луїза пішла, я оглянув уміст холодильника й, оцінивши його як надміру аскетичний, вирушив до міста, де купив найкалорійніших продуктів. На додачу я придбав дорогий алкоголь та кілька видів вітамінів. Я був переконаний, що за допомогою цих збудників і власних природних ресурсів зможу подолати спричинену браком почуттів зніяковілість, коли настане час продемонструвати нестримну й нетерплячу жагу. Раз по раз винахідливий Гумберт викликав у пам’яті Шарлотту, за якою підглядав у шпарину чоловічої уяви. Тіло її було добре доглянутим і струнким, тут не посперечаєшся; і, напевно, я міг урятуватися думкою, наче вона Лолітина старша сестра, якщо тільки не уявлятиму занадто детально її важкі стегна, округлі коліна, пишні груди, грубу рожеву шкіру («грубу» в порівнянні з шовком та медом) та решту рис жалюгідного й нудного створіння, яке називають вродливою жінкою.

Сонце звично обійшло будинок, і день похилився до вечора. Я зробив собі коктейль. І ще один. І ще. Мій улюблений напій джинанас – суміш джину з ананасовим соком – завжди подвоював мою енергію. Вирішив зайнятися нашим занедбаним моріжком. Une petite attention117. Він вкрився кульбабами, а чийсь клятий пес – ненавиджу псів – спорожнився на кам’яні плити, де колись стояв сонячний годинник. Кульбаби здебільшого вже перетворилися із сонць на місяці. У моїх жилах танцювали джин і Лоліта, і я мало не перечепився через розкладні стільці, які збирався віднести. Зебри з кривавими смугами! Іноді відрижка лунає овацією, принаймні так звучала моя. Старий паркан за садком відмежовував нас від сусідських відходів, смітників та бузку, однак між переднім краєм нашого моріжка (там, де він похило спускався вздовж однієї стіни будинку) й вулицею не було нічого. Завдяки цьому я міг визирати (із самовдоволеною посмішкою того, хто збирається вчинити щось добре), чи не повертається, бува, Шарлотта: цей зуб слід було вирвати негайно. Ледве тримаючись на ногах і спираючись на ручну косарку – а шматочки трави, здавалося, цвірінькали в низьких променях сонця, – я не відривав очей від тієї ділянки приміської вулички. Вона звивалася до нас з-під склепіння велетенських тінистих дерев, а потім поспіхом – стрімкіше, стрімкіше – спускалася повз порослий плющем цегляний будинок старої пані Візаві та її крутий моріжок (значно доглянутіший за наш), щоб заховатися під нашим ґанком, якого я не бачив із того місця, де радісно відригував і працював. Кульбаби загинули. Сморід рослинного соку змішався з ананасовим. Двійко дівчаток, Маріон та Мейбл, за чиїми пересуваннями я автоматично слідкував останнім часом (та хто міг замінити мою Лоліту?), пішли в напрямку проспекту (з якого спускалася наша Лоун-стрит) – одна штовхала велосипед, а друга дзьобала щось із паперової торбинки, і обидві базікали на повні сонячні голоси. Привітний та м’язистий негр Леслі, садівник і шофер старої пані Візаві, усміхнувся мені звіддаля й гукнув, а потім ще раз гукнув, коментуючи слова жестами, що сьогодні я вкрай бадьорий. Дурнуватий пес заможного сусіда-лахмітника кинувся навздогін за синьою автівкою – за Шарлоттиною. Привабливіша з дівчаток (гадаю, Мейбл) у шортиках і бюстгальтері, якому нíчого було тримати, така яскравоволоса (німфетка, присягаюся Паном!), пробігла назад, жмакаючи свою паперову торбинку, й заховалася від Зеленого Козла за фронтоном маєтку пана та пані Гумбертів. Із затінку листя виринув мікроавтобус, продовжуючи тягнути якусь його частину за собою на даху, аж поки тінь не луснула й не закрутилася в ідіотському алюрі; напівоголений водій тримався лівою рукою за дах, а пес Лахмітника біг назирці. Запала радісна пауза, а потім, із тремтінням у грудях, я помітив повернення Синього Седана. Я бачив, як він ковзнув униз і зник за рогом будинку. На мить я вихопив поглядом її блідий спокійний профіль. Мені спало на думку, що вона не дізнається, залишився я чи поїхав, аж поки не підніметься на другий поверх. За мить Шарлотта з виразом жахливого страждання визирнула з вікна Лолітиної кімнатки. Кинувшись нагору сходами, я встиг дістатися туди, перш ніж вона вийшла.