Коли наречена – удовиця, а наречений – вдівець; коли вона прожила в Нашому Чудовому Маленькому Містечку менше двох років, а він – менше місяця; коли мосьє хоче, щоб клята тяганина якомога швидше скінчилася, а мадам із поблажливою усмішкою поступається йому, тоді, мій читачу, весілля зазвичай влаштовують «скромне». Наречена може обійтися без діадеми з помаранчевого цвіту, що триматиме клаптик фати, й без білої орхідеї між сторінок молитовника. Маленька донька нареченої могла б додати церемонії поєднання шлюбними путами Г. та Г. трохи живого рум’янцю; однак я відчував, що не наважуся на ніжності із загнаною в кут Лолітою, тому погодився, що не варто виривати дитину з її улюбленого табору «Ку».

Моя soi-disant118 пристрасна й самотня Шарлотта в буденному житті виявилася практичною й товариською. На додачу я довідався, що, попри невміння приборкувати власне серце й зойки, вона була принциповою жінкою. Невдовзі після того як Шарлотта більш-менш стала моєю коханкою (попри збуджувачі, її «нервовий, нетерплячий chéri, героїчний chéri!» спочатку зіштовхнувся з деякими труднощами, однак компенсував це казковим асортиментом старосвітських любощів), добродійка влаштувала мені допит на тему моїх сосунків із Господом. Я міг би сказати, що в цьому сенсі не страждаю жодними упередженнями, але відповів натомість, віддаючи данину набожній банальщині, що вірю в космічний дух. Розглядаючи нігті, вона також поцікавилася, чи не було в моїй родині якихось чужих домішок. Я відповів запитанням на запитання: чи побралася б вона зі мною, якби знала, що дід матері мого батька був, приміром, турком? Вона запевнила, що це її анітрохи не цікавить; але якби раптом довідалася, що я не вірю в Нашого Християнського Бога, вкоротила б собі віку. Шарлотта так урочисто повідомила це, що в мене мороз пішов поза шкірою. Саме тоді я довідався, що вона – принципова жінка.

Ох, її манери були такими благопристойними: Шарлотта завжди казала «перепрошую», варто було лише слабкій відрижці перебити її гладеньку бесіду; вимовляла слова на французький штиб, а в розмові зі своїми колежанками називала мене «пан Гумберт». Я подумав, що їй сподобається, якщо, увійшовши до товариства, я принесу за собою романтичний ореол. У день нашого весілля у світській колонці ремсделського «Джорнал» з’явлося невеличке інтерв’ю зі мною та фотографія Шарлотти: одна брова трохи піднята, а в прізвищі помилка – «Гейзер». Попри цю неприємність, публікація зігріла порцелянові стулки її серця і змусила базікал затремтіти від огидної радості. Долучившись до роботи в церкві та перезнайомившись із найкращими матусями Лолітиних однокласниць, Шарлотта спромоглася за двадцять місяців стати якщо не видатною, то принаймні прийнятною мешканкою містечка, однак ніколи раніше не потрапляла до тієї захопливої rubrique119, а тепер опинилася там завдяки мені, панові Едґарові Г. Гумберту («Едґара» я додав, просто щоб повипендрюватися120), «письменнику і досліднику». Журналіст, брат мого Макку, записуючи це, забажав знати, що саме я написав. Не пам’ятаю, як я відповів, але в нього вийшло так: «Кілька книжок про Пікока121 й Ромба122 та інших поетів». В інтерв’ю також згадувалося, що ми з Шарлоттою знайомі вже кілька років і що я був далеким родичем її покійного чоловіка. Я натякнув, що крутив із нею роман тринадцять років тому, але в газеті цього не написали. Шарлотті я сказав, що світська колонка мусить мерехтіти блискітками помилок.

Не припиняймо нашої цікавої оповідки. Чи відчував я, пожинаючи плоди свого підвищення від мешканця до коханця, лише гіркоту й відразу? Ні. Пан Гумберт визнає легеньке збудження власного марнославства, ледь помітну чутливість, навіть певний візерунок витонченого каяття, що рухався сталлю його змовницького кинджала. Я раніше навіть не уявляв, що ця дещо смішна, однак досить приваблива пані Гейз зі своєю сліпою вірою в мудрість церкви, книжковим клубом, її манірною вимовою, її різким, холодним, презирливим ставленням до чарівної дванадцятирічної дитини з укритими пушком рученятами може перетворитися на таке зворушливе, безпомічне створіння, варто мені лише торкнутися її своїми руками (що сталося на порозі Лолітиної спальні, куди Шарлотта боязко відступала, повторюючи: «Ні, ні, ні»).

Зміна пішла їй на користь. Її усмішка, що раніше була напускною, відтоді засяяла абсолютним обожнюванням і чимось таким м’яким та вологим, що я здивовано впізнавав схожість із милим, безглуздим, розгубленим поглядом Лоліти, коли вона тішилася новому сиропові в автоматі з газованою водою або безмовно захоплювалася моїм дорогим, завжди новеньким, наче щойно від кравця, одягом. Глибоко зворушений, я спостерігав за Шарлоттою, коли вона, обмінюючись материнськими турботами з якоюсь іншою дамою, прибрала той національний вираз жіночої покірності (очі закотилися, а рот звисає набік), дитячим варіантом якого, як я бачив, часто користувалася Ло. Перш ніж лягти, ми завжди випивали якийсь коктейль, і з його допомогою я уявляв доньку, пестячи матір. Ось білий живіт, у якому моя німфетка лежала в 1934 році, скрутившись рибкою. Це ретельно пофарбоване волосся, таке стерильне, як на мій нюх і дотик, іноді під світлом лампи в ліжку зі стовпчиками хоча б відтінком, якщо не м’якістю, нагадувало кучері Ло. Я невпинно повторював собі, що моя щойно виготовлена в натуральну величину дружина біологічно має найближчий доступний мені зв’язок із Лолітою: що в Лолітиному віці Лотта була такою ж бажаною, як її донька і як буде одного дня Лолітина донька. Я змусив дружину видобути з-під завали черевиків (виявилося, пан Гейз кохався на них) альбом тридцятирічної давнини, аби подивитися, як виглядала Лотта в дитинстві; і навіть попри погане світло і незграбний одяг, я зміг упізнати перший нечіткий нарис Лоліти, її ніг, вилиць, кирпатого носика. Лоттеліта, Лолітхен!

Так я зазирав, мов допитливий Том123, крізь живопліт років у темні віконця. А коли за допомогою жалюгідно-палких, наївно-хтивих пестощів вона, ця жінка з королівськими сосками й важкими стегнами, готувала мене до нічного виконання обов’язків, я досі намагався знайти запашний слід німфетки, з розпачливим гавкотом гасаючи підліском темної трухлявої пущі.

Я просто не в змозі переказати вам, якою слухняною, якою зворушливою була моя бідолашна дружина! Щоранку в гнітюче яскравій кухні з хромованим блиском, календарем компанії «Хардвер і Ко» й милим сніданковим кутком (копією кафетерію, де Шарлотта з Гумбертом воркували вдвох у студентські часи) вона сиділа в червоному халаті, спершись ліктями на пластмасову стільницю й підпираючи щоку кулаком, і з нестерпною ніжністю пильно дивилася, як я поглинаю шинку та яйця. Нехай Гумбертове обличчя посмикувалося від невралгії, в її очах воно змагалося красою та жвавістю з сонячним сяйвом і тінями від листя на холодильнику. Моє похмуре роздратування вона вважала мовчазною любов’ю. Мій невеликий щорічний дохід разом із її ще меншими заощадженнями здавався їй блискучим статком, але не тому, що отриманої суми вистачало для задоволення більшості потреб середнього класу, а тому, що навіть мої гроші сяяли для неї чарами моєї мужності, і вона уявляла собі наш спільний капітал в образі одного з південних бульварів опівдні, з густим затінком на одному хіднику та гладеньким сонцем на другому, що тягнеться аж до кінця перспективи, туди, де майорять рожеві гори.

У п’ятдесят днів нашого спільного життя Шарлотті вдалося запхати багаторічну діяльність. Бідолашка займалася різноманітними справами, від яких давно відмовилась або якими ніколи не цікавилася, так, наче (аби продовжити цю низку прустівських інтонацій), побравшись із матір’ю коханої мною дитини, я допоміг дружині за дорученням повернути собі юність із надлишком. Із запалом пересічної молодої господині вона взялася «звеличувати домашнє вогнище». Я знав кожну щілину цього «домашнього вогнища» напам’ять із тих пір, коли, сидячи за столом, подумки прокладав на карті Лолітин маршрут будинком; нас уже давно пов’язали почуття, і я зріднився з його потворністю та брудом і майже відчував, як нещасний дім зіщулюється в передчутті ванни з екрю124 та охри й жовтувато-тютюнної замазки, яку Шарлотта для нього приготувала. Так далеко вона, дякувати Богу, не зайшла, але витратила чимало часу, перучи завіси й навощуючи жалюзі, купуючи нові завіси та жалюзі, повертаючи їх до крамниці, замінюючи новими і так далі в постійній грі світла й тіні, усмішок і насупленості, сумнівів та закопилених губ. Вона борсалася в кретонах125 і коленкорах; змінила колір канапи – тієї священної канапи, на якій у мені колись вибухнула бульбашка райського задоволення. Вона переставляла меблі й задоволено дізналася з трактату про домогосподарство, що «дозволяється роз’єднувати пару тумбочок від канапи та відповідні їм лампи». Наслідуючи авторку книжки «Твій дім – це ти», вона зненавиділа маленькі стрункі стільчики й довгоногі столики. Вона вірила, що приміщення з щедрим розмахом скла й безліччю розкішних дерев’яних панелей – зразок чоловічого типу кімнати, а жіноча кімната відрізняється легшими вікнами й витонченішими дерев’яними прикрасами. Романи, за читанням яких я застав її, переїхавши сюди, витіснились ілюстрованими каталогами й порадниками з облаштування будинку. У фірмі за адресою: бульвар Рузвельта, 4640, Філадельфія, – вона замовила для нашого двоспального ліжка «обшитий дамаською тканиною пружинний матрас 312-ї моделі», хоча, як на мене, старий був достатньо пружним і міцним для всього, що йому слід було витримувати.