Субота. Моє серце досі гупає. Я досі зіщулююсь і стишено стогну, згадуючи зніяковілість.

Вигляд зі спини. Між футболкою й білими спортивними шортами промайнула смужка блискучої шкіри. Перехилившись через підвіконня, вона відриває з тополі за вікном листочки, зосереджено базікаючи з хлопчиком-листоношею (Кеннетом Найтом), котрий стоїть унизу, щойно з гучним звуком кинувши ремсделський «Джорнал» точнісінько нам на ґанок. Я починаю підповзати до неї, «кульгати» до неї, як кажуть міми. Мої кінцівки обернулись опуклими поверхнями, між якими (радше ніж «якими») я повільно підповзав, якось нейтрально пересуваючись: Гумберт Поранений Павук. Мабуть, щоб дістатися до неї, мені знадобилося кілька годин: здавалося, немов я бачу її, зазирнувши в телескоп не з того боку, і до її невеличкого пружного задка я повз, неначе паралітик із покрученими кінцівками без кісток, жахливо напруживши волю. Нарешті я опинився точнісінько позаду неї, і раптом у мене з’явилася невдала ідея вдавано побешкетувати та струсонути її, вхопивши за горловину футболки, щоб таким чином приховати свої справжні наміри. Тоді вона різко й пронизливо заволала: «Відчепіться!» (маленька хвойда, це було дуже грубо), а Зганьблений Гумберт жахливо вишкірився й похмуро відійшов, поки вона продовжувала сипати на вулицю дотепами.

А тепер послухайте, що сталося далі. Після ланчу я відкинувся в низькому садовому кріслі й намагався почитати. Раптом мої очі закрили дві спритні маленькі долоньки – це вона підкралася ззаду, наче повторюючи, як у балеті, мій ранковий маневр. Її пальчики, намагаючись затулити сонце, світилися багрянцем, а вона, гикаючи від реготу, смикалася так і сяк, поки я викидав руки убік або назад, однак не змінював свого лежачого положення. Моя рука торкнулася її моторних хихотливих ніг, і книжка санчатами зіслизнула з колін, а пані Гейз, пропливаючи повз нас, поблажливо сказала: «Просто лясніть її добряче, якщо вона заважає вашим науковим роздумам. Як я люблю цей садок [жодного натяку на знак оклику в її голосі]. Хіба в сонячних променях він не божественний [так само жодного натяку на знак запитання]». Зітхнувши від удаваного блаженства, докучлива пані сіла на траву й задивилася на небо, відкинувшись на вивернуті руки, аж раптом через неї перескочив старий сірий тенісний м’ячик, і від будинку долинув зарозумілий голос Ло: «Pardonnez98, матінко. Я цілилася не в вас». Звичайно ні, моя спекотна пухнаста любонько.

Це був останній із двадцяти чи близько того записів. Із них стає зрозуміло, що попри всю вигадливість диявола схема щодня залишалась однаковою. Спершу він спокушав мене, а потім ішов мені наперекір, залишаючи з тупим болем у самому корені мого єства. Я точно знав, що саме хочу зробити і як це зробити, не зіпсувавши дитячої чистоти; зрештою, деякого досвіду за роки своєї педофілії я набув; часом я візуально оволодівав строкатими від сонячних променів німфетками в парках; часом прослизав із обачністю тварюки до найспекотнішого, найлюднішого куточка міського автобуса, де з ременів звисали грона школярок. Однак зараз упродовж майже трьох тижнів усі мої жалюгідні махінації уривалися. Винуватицею таких перепон здебільшого була Гейзиха (котра, як помітить читач, радше боялася, щоб Лоліта не отримала насолоди від спілкування зі мною, ніж остерігалася, що я можу насолодитися Ло). Пристрасть, що розгорілася в мені до цієї німфетки, першої в моєму житті німфетки, до котрої я зміг дотягнутися своїми незграбними зболеними сором’язливими пазурами, неодмінно знову загнала б мене до санаторію, якби диявол не збагнув, що, нагородивши мене хоч якоюсь втіхою, він ще довго зможе зі мною гратися.

Читач також помітив химерний Міраж Озера. Було б логічно з боку Обрі Макфатум (я хочу дати своєму дияволові таке прізвисько) приготувати мені невеличкий гостинець на обіцяному пляжі у сподіваному лісочку. Насправді в обіцянці Гейзихи ховався підступ: вона не попередила мене, що Мері-Роуз Гемільтон (маленька чорнява красуня) теж поїде з нами й що дві німфетки шепотітимуться без нас, гратимуться без нас і чудово розважатимуться без нас, поки напівоголені пані Гейз та її самотній квартирант статечно бесідуватимуть подалі від допитливих очей. Хай там як, очі все одно підглядали, а язики теліпали. Яка дивна штука життя! Ми поспішаємо налаштувати проти себе саме ті сили долі, котрі хотіли б улестити. Перед моїм переїздом господиня планувала покликати до себе стару діву на ім’я Фален (її мати колись куховарила в родині Гейзихи), аби та жила зі мною й Лолітою, поки вона власною персоною, кар’єристка до самих кісток, шукатиме собі якусь порядну роботу в найближчому місті. Пані Гейз чітко уявляла всю ситуацію: згорблений чотириокий гер Гумберт приїде зі своїми центральноєвропейськими скринями й заростатиме пилюкою в куточку за стосом старих книжок; нелюба потворна донечка під суворим наглядом панянки Фален, котра вже якось заховала мою Ло під своїм канючим крилом (Ло обурено здригалася, згадуючи літо 1944-го); а сама пані Гейз працює десь на рецепції у великому елегантному місті. Утім, увесь план змінила одна цілком буденна подія: панянка Фален зламала стегно в Саванні (штат Джорджія) того дня, коли я вперше прибув до Ремсдела.

Неділя після вже описаної суботи видалася такою погожою, як обіцяли синоптики. Виставивши залишки свого сніданку на стілець за дверима своєї кімнати (моїй люб’язній господині слід було забрати їх, коли їй буде зручно), я ознайомився з ситуацією, підкравшись у зношених пантофлях (єдина моя зношена річ) до билець на сходовому майданчику навпроти і прислухавшись.

Вони знову сварилися. Пані Гемільтон зателефонувала й повідомила, що в її доньки «виросла температура». Пані Гейз переказала своїй доньці, що пікнік доведеться відкласти. Гарячкувата маленька Гейзиха відказала холодній старій Гейзисі, що в такому разі вона не піде з нею до церкви. Мати відповіла «чудово» й поїхала геть.

На сходи я вийшов, щойно поголившись, зі вкритими милом мочками вух, досі в білій піжамі з візерунком із синіх волошок (а не бузку) на спині; я одразу ж повитирав мило, напахнючив волосся й пахви, ковзнув у фіолетовий шовковий халат і, нервово мугикаючи, спустився вниз у пошуках Ло.

Хочу, щоб мої освічені читачі взяли участь у сцені, котру я збираюся знову розіграти; хочу, щоб вони роздивилися кожну деталь і переконалися, якою обачністю, якою цнотою сповнений цей винно-солодкий епізод, якщо поставитися до нього з, як висловився у приватній бесіді мій адвокат, «неупередженою симпатією». Ну що ж, розпочнімо. На мене чекає складне завдання.

Головна дійова особа: Гумберт Зумер. Час: червневий недільний ранок. Місце: залита сонячними променями вітальня. Реквізит: стара канапа в червоно-білу смужку, журнали, грамофон, мексиканські дрібнички (покійний пан Гарольд Е. Гейз, нехай земля йому буде пухом, зачав мою любоньку в годину сієсти в потинькованій синім кімнаті під час медового місяця у Веракрусі, і на згадку про це по всіх усюдах були сувеніри, включно з Долорес). Того дня вона була вбрана в гарненьку бавовняну сукеночку, яку я вже бачив раніше, рожеву в темнішу клітинку, з пишною спідничкою й вузьким ліфом, а на завершення кольорової композиції вона намалювала губи і тримала в складених долоньках манливе, банальне, райськи-червоне яблуко. Утім, узута вона була не для церкви, а покинута біла недільна ташечка лежала біля грамофона.

Моє серце загупало, мов барабан, коли вона сіла (спідничка злетіла вгору й опустилася) на канапу поруч зі мною й почала гратися блискучим фруктом. Ло підкидала його в порохнявисте сонячне повітря й ловила з лунким відполірованим плямканням.

Гумберт Гумберт перехопив яблуко.

«Віддайте», – попросила вона, демонструючи мармурову плоть долонь. Я віддав їй яблуко сорту делішес. Вона схопила його і вкусила – моє серце обернулося снігом під тоненькою малиновою шкіркою, – а потім із властивою цій американській німфетці мавпячою спритністю вихопила з моєї слабкої руки розкритий журнал (шкода, що ніхто не записав на плівку цей химерний візерунок, монограмне хитросплетіння наших одночасних чи однакових рухів). Поспіхом, майже не зважаючи на спотворене яблуко в руці, Ло шалено прогорнула сторінки в пошуках чогось, що хотіла показати Гумбертові. Нарешті знайшла. Я удав зацікавленість і так близько нахилив до дівчинки голову, що її волосся торкнулося моєї скроні, а рука зачепила мою щоку, коли вона витерла зап’ястком вуста. Розглядаючи світлину в мерехтливій імлі, я не одразу на неї відреагував, і дитячі колінця нетерпляче потерлися одне об одне. Перед очима зринала нечітка картинка: на пляжі горілиць відпочивав художник-сюрреаліст, а поруч із ним так само горілиць лежала наполовину захована в пісок гіпсова копія Венери Мілоської99. «Світлина тижня», – повідомляв підпис. Я висмикнув у неї непристойний журнал. Наступної миті, вдаючи, наче намагається повернути його, Ло накинулася на мене. Я упіймав її за худеньке вузлувате зап’ястя. Журнал скочив на підлогу, мов налякана курка. Ло викрутилася, скрутилась і відкинулась у правому кутку канапи. А потім абсолютно спокійно ця дитина витягнула ноги у мене на колінах.