Я поклав край його белькотінню, запропонувавши Валерії негайно спакувати свої небагаті пожитки, на що вульгарний полковник галантно запевнив, що власноруч віднесе їх до машини. Повернувшись до виконання своїх службових обов’язків, він повіз Гумбертів до їхнього маєтку, і Валерія цілу дорогу базікала, а Гумберт Грозний сперечався з Гумбертом Сумирним, кого саме вб’є Гумберт Гумберт – її, коханця, обох чи нікого. Пригадую, як колись я тримав у руках пістолет, що належав моєму університетському другові, у той період мого життя (здається, я про нього не розповідав, однак це не суттєво), коли я плекав ідею насолодитися його маленькою сестрою (найчистішою з німфеток, із чорним бантом у волоссі), а потім застрілитися. А зараз я розмірковував, чи варто Валечку (як називав її полковник) застрелити, задушити або втопити. У неї були надзвичайно чутливі ноги, тож я вирішив обмежитися тим, що завдам їй жахливого болю, щойно ми залишимося сам на сам.

Однак і цього не сталося. Валечка, котра тоді вже проливала цілі струмки сліз, підфарбованих розмащеною райдугою косметики, взялася абияк набивати речами скриню, дві валізи та готову луснути коробку, а фантазію про те, як я взую гірські черевики й, розбігшись, добряче хвицьну її в зад, неможливо було втілити в життя, адже клятий полковник увесь час тинявся десь неподалік. Я не можу сказати, що він поводився нахабно чи щось таке; навпаки, він демонстрував (наче на боковій сцені театру, до якого мене затягли) стриману старосвітську вихованість, приправляючи кожен свій рух усіма можливими кепсько вимовленими вибаченнями («j’ai demande pardonne – перепрошую – est-ce que j’ai puis – можна мені» й так далі) та з неабияким тактом відвертався, поки Валечка красномовно здирала з мотузки над ванною свої рожеві панталони; утім, здавалося, наче le gredin61 опиняється одночасно всюди, підлаштовуючи своє тіло під анатомію квартири, читаючи в моєму кріслі мою газету, розплутуючи вузли на стрічці, скручуючи собі цигарку, перелічуючи чайні ложечки, навідуючись до вбиральні, допомагаючи своїй хвойді загорнути подарований її батьком електричний фен і виносячи на вулицю її пакунки. Я сидів, склавши руки, одним стегном на підвіконні й помирав від ненависті та нудьги. Урешті-решт обоє вимелися з квартири, що аж тремтіла, – вібрація затраснутих мною дверей досі відлунювала в кожному моєму нерві, це був блідий замінник того ляпасу, яким я мав влучити їй прямісінько у вилицю згідно з правилами сучасного кіно. Незграбно граючи свою роль, я протупотів у ванну, щоб перевірити, чи не забрали вони мій англійський одеколон; ні, не забрали; однак я помітив, здригнувшись від огиди, що колишній царський радник, від душі спорожнивши сечовий міхур, не злив за собою воду. Ця урочиста калюжа чужої сечі з вологим жовто-коричневим недопалком здалася мені найвищою образою, і я шалено роззирнувся в пошуках зброї. Насправді, слід визнати, саме російська міщанська ввічливість (можливо, з домішками чогось азіатського) змусила добродія полковника (Максимовича! – таксі думок раптом повернуло мені його прізвище), надзвичайно манірного, як усі росіяни, чоловіка, справити свою приватну потребу з пристойною беззвучністю, щоб не підкреслювати скромні розміри господаревого житла громоподібним водоспадним потоком поверх власної приглушеної цівки. Утім, це не спало мені на думку, коли, ревучи від люті, я нишпорив кухнею в пошуках чогось суттєвішого за мітлу. Потім, облишивши пошуки, я кинувся на вулицю з героїчним наміром атакувати його голими руками; попри свою природжену енергійність, я анітрохи не схожий на боксера, тоді як невисокий, однак широкоплечий Максимович здавався вилитим із чавуну. Порожня вулиця нічим не підказувала про від’їзд моєї дружини, крім загубленого в багнюці ґудзика зі штучним камінням (котрий вона раніше берегла три нікому не потрібних роки у зламаній коробочці), і, ймовірно, вберегла мене від розбитого до крові носа. Проте мені було байдуже. Минув час, і я насолодився своєю маленькою помстою. Якось один пан із Пасадени повідомив мені, що пані Максимович, уроджена Зборовська, померла під час пологів у 1945 році. Якимось чином вони з чоловіком потрапили до Каліфорнії й там цілий рік за чудову платню брали участь в експерименті відомого американського етнолога. Дослід мав на меті вивчити особисті та расові реакції організму на дієту з бананів і фініків за умови постійного пересування на чотирьох. Мій інформатор, лікар, присягався, що на власні очі бачив огрядну Валечку та її полковника (вже посивілого й теж досить гладкого), котрі старанно плазували чистими підлогами яскраво освітлених приміщень (фрукти стояли в одному, вода в другому, підстилки в третьому й так далі) у товаристві ще кількох чотириногих представників безпомічних злидарів. Я спробував знайти результати цього експерименту в «Антропологічному ревю», однак їх, вочевидь, іще не оприлюднили. Цим науковим плодам потрібен час, щоб достигнути. Сподіваюся, коли їх опублікують, там будуть фотографії, хоча малоймовірно, що до в’язничної бібліотеки запливе така інтелектуальна праця. Бібліотека, якою я останнім часом обмежуюся, попри послуги мого захисника, – чудовий приклад безглуздого еклектизму, який диктує вибір книжок для таких закладів. Тут, безумовно, є Біблія та Діккенс (старовинне видання Дж. В. Ділінґгема, Нью-Йорк, MDCCCLXXXVII); і «Дитяча енциклопедія» (з досить гарненькими світлинами сонячноволосих ґьорл-скаутів у трусиках), є й «Оголошено вбивство» Агати Крісті; проте є також такі блискучі дурнички, як «Волоцюга в Італії» Персі Ельфінстоуна, автора «Повернення до Венеції», Бостон, 1868-й, та відносно нова (1946) «Хто є хто у світлі софітів» – перелік акторів, режисерів, драматургів та знімки статичних сцен. Гортаючи вчора ввечері останню згадану книжку, я отримав у нагороду один із тих сліпучих збігів, які логік ненавидить, а поет обожнює. Переписую тут більшу частину сторінки:

«Пім, Роланд. Народився в Лунді, Массачусетс, у 1922-му. Отримав сценічну освіту в Ельсінорському театрі, Дербі, Нью-Йорк. Дебютував у “Сонце пробилося крізь хмари”. Серед численних вистав із його участю – “За два квартали звідси”, “Дівчина в зеленому”, “Переплутані чоловіки”, “Дивний гриб”, “На волосинці”, “Джон Лавлі”, “Ти мені наснилася”.

Куїлті, Клер. Американський драматург. Народився в Оушен-Сіті, Нью-Йорк, у 1911 році. Навчався в Колумбійському університеті. Почав працювати в комерційній галузі, однак пізніше звернувся до написання п’єс. Автор “Маленької німфи”, “Леді, що любила блискавку” (у співавторстві з Вівіан Даркблум), “Темного віку”, “Дивного гриба”, “Батьківської любові” та інших. Гідні уваги багато його дитячих п’єс. “Маленька німфа” (1940) промандрувала понад двадцять тисяч кілометрів і була показана на сценах провінцій 280 разів упродовж однієї зими, перш ніж потрапити до Нью-Йорка. Захоплення: спортивні автівки, фотографія, домашні тваринки.

Квайн, Долорес. Народилася в 1882-му в Дейтоні, Огайо. Вивчала сценічну майстерність у Американській академії. Дебютувала в Оттаві в 1900-му. У Нью-Йорку вперше виступила у виставі “Не розмовляй із незнайомцями” в 1904 році. Відтоді зникла в… [перелік якихось тридцяти п’єс]».

Із яким безпомічним стражданням я досі звиваюся, побачивши ім’я моєї дорогоцінної коханої, навіть тут, поруч із прізвищем якоїсь театральної відьми! Напевно, вона теж могла стати акторкою. Народилася в 1935-му. Виступала (до речі, помітив описку в попередньому абзаці, але, прошу, не виправляй її, Кларенсе) у «Вбитому драматурзі». Квайн-швайн. Клер від рук моїх помер. Ох, моя Лоліто, єдине, що мені залишилося, – гратися словами.

Тяганина з розлученням змусила мене відкласти свою подорож, і земну кулю огорнув морок чергової світової війни, коли після зими, що минула під знаком нудьги та пневмонії в Португалїї, я нарешті дістався до берегів Америки. У Нью-Йорку я радо погодився на легку роботу, запропоновану мені долею: здебільшого вона стосувалася написання та редагування парфумерних оголошень. Я вітав її поверховий характер та псевдолітературні риси й займався нею, коли не міг вигадати нічого кращого. З іншого боку, університет військових часів у Нью-Йорку вмовив мене закінчити порівняльну історію французької літератури для англомовних студентів. На перший том я витратив кілька років, мало не щодня працюючи по п’ятнадцять годин. Озираючись на ті дні, я бачу, що вони акуратно поділені на просторе світло й вузьку тінь: світло стосується радісних пошуків у розкішних, мов палаци, бібліотеках, а тінь – болісних бажань та безсоння, про яке я вже достатньо сказав. Знайомий зі мною читач легко може уявити, як я серед спекотної пилюки роздивлявся (на жаль, завжди здалеку) німфеток, що гралися в Центральному парку, та як мене відштовхував блиск дезодорованих канцелярських дівчат, котрих один знаний жартівник в одному з наших бюро весь час намагався мені нав’язати. Пропустімо все це. Жахливе нервове виснаження запроторило мене до санаторію більш ніж на рік; я повернувся до роботи й незабаром знову опинився у шпиталі.