Донька Середнього Заходу, як і її покійний чоловік, у затишному Ремсделі, перлині одного зі східних штатів, Шарлотта прожила недостатньо довго, щоб потоваришувати з усіма гідними людьми. Вона познайомилася з товариським дантистом, що жив у чомусь схожому на занепале дерев’яне шато позаду нашого моріжка. За чаєм у церковному клубі вона запізналася з «пихатою» дружиною місцевого лахмітника, власника білого монстра в «колоніальному» стилі на розі проспекту. Час від часу вона «візитувалася» з літньою пані Візаві; однак аристократичніші матрони, до котрих вона навідувалася, з якими зустрічалася на садових вечірках чи базікала по телефону, – такі вишукані дами, як пані Шерідан, пані Маккристал чи пані Найт, – були нечастими гостями моєї забутої товариством Шарлотти. Правду кажучи, єдиною парою, з якою в неї склалися по-справжньому сердечні стосунки, позбавлені arrière-pensée126 і практичної передбачливості, було подружжя Фарло, що саме вчасно повернулося з ділової подорожі до Чилі, аби побувати на нашому весіллі разом із Четфілдами та подружжям Макку (однак без пані Лахмітниці чи ще пихатішої пані Тальбот). Джон Фарло був середнього віку, спокійний, спокійноатлетичний, спокійноуспішний продавець спортивних товарів і мав бюро в Паркінґтоні, за шістдесят кілометрів від нас: саме він забезпечив мене набоями для добре відомого кольта і якось під час прогулянки в лісочку біля озера навчив ним користуватися; до того ж він був, як сам казав із усмішкою, «адвокатом за сумісництвом» і раніше владнав деякі Шарлоттині справи. Джин, його моложава дружина (що доводилася йому кузиною), була довгоногою панянкою у смішних окулярах, мала двійко псів-боксерів, двійко гострих груденят і великий червоний рот. Вона писала пейзажі й портрети: я добре пам’ятаю, як за келишком похвалив намальований нею портрет племінниці, Розаліни Гонек, рум’яного дива у формі ґьорл-скаутів (зелений вовняний берет, зелене плетиво ремінця, чарівні кучерики до пліч), і Джон, витягнувши з рота люльку, пошкодував, що Доллі (моя Долліта) й Розалін так вороже ставляться одна до одної в школі, але він сподівався, і ми всі погодилися, що, повернувшись зі своїх таборів, вони ладнатимуть краще. Ми поговорили про школу. Вона мала свої недоліки, але мала й чесноти.

– Безумовно, серед наших крамарів забагато італійців, – озвався Джон, – утім, з іншого боку, тут досі немає…

– Мені хотілося б, – зі сміхом увірвала його Джин, – аби Доллі й Розаліна провели літо разом!

Несподівано я уявив, як Лоліта повертається з табору – засмагла, тепленька, млява, сп’яніла, – і мало не заридав від пристрасті й нетерпіння.

Ще кілька слів про пані Гумберт, поки справи йдуть добре (страшний нещасний випадок уже насувається). Я завжди усвідомлював, що в її характері є щось владне, але ніколи не знав, що ця жінка так жахливо ревнуватиме до всього в моєму житті, що не мало жодного стосунку до неї. Шарлотта шалено й жадібно цікавилася моїм минулим. Вона вимагала воскресити всіх, кого я колись кохав, аби змусити мене ображати їх, витирати об них ноги, відступницьки та цілковито відректися від них і так знищити своє минуле. Вона розпитувала мене про шлюб із Валерією, котра, звичайно, була справжнім посміховиськом, утім, на додачу для її хворобливого задоволення мені довелося вигадати або нещадно прикрасити цілу низку коханок. Їй на догоду я продемонстрував цілий ілюстрований каталог жінок, ретельно наділених відмінностями згідно з традиціями американської реклами, де цілий клас школярів зображують у тонкій расовій пропорції і завжди один, зате такий милий (як вони вміють це зробити) шоколадний круглоокий малюк сидить майже посередині першого ряду. Так само я знайомив її з жінками, змушуючи їх усміхатися та похитуватися, і всі вони – млосна білявка, нестямна шатенка й мідноволоса розпусниця – вишикувалися, мов на параді в борделі. Що банальнішими й стереотипнішими вони виходили, то більше подобалася пані Гейз моя вистава.

Ще ніколи в житті я не робив і не чув стільки зізнань. Щирість та простодушність, із якою вона описувала своє так зване «любовне життя» від перших поцілунків до подружньої вільної боротьби, у моральному сенсі різко контрастували з моєю нахабною брехнею, однак із технічного погляду обидві конструкції були однорідними, адже піддавалися впливу одного й того ж матеріалу (мильних опер, психоаналізу та дешевих романчиків), з якого я брав своїх героїнь, а вона – свій стиль розмови. Мене неабияк розважили деякі сексуальні звички добродія Гарольда Гейза, про які мені повідомила Шарлотта, однак вона вважала мій регіт недоречним; загалом, розкривати її душу було так само нецікаво, як розтинати тіло. Я ніколи не бачив здоровішої за неї жінки, і це попри всі виснажливі дієти.

Про мою Лоліту вона розмовляла рідко, правду кажучи, рідше, ніж про те немовля чоловічої статі з вицвілої фотографії, що була єдиною прикрасою нашої суворої спальні. У своїх позбавлених смаку фантазіях вона передбачала, що душа померлого малюка повернеться на землю в образі дитини, яку вона носитиме в цьому шлюбі. Попри те, що я не відчував особливого бажання продовжувати рід Гумбертів копією Гарольдового плода (Лоліту з солодким захватом кровозмішання я звик вважати своєю дитиною), мені спало на думку, що тривалі пологи з порядним кесаревим розтином та різноманітними ускладненнями десь у безпечному пологовому будинку наступної весни, можливо, дадуть мені нагоду побути наодинці з Лолітою впродовж кількох тижнів і годувати сп’янілу німфетку снодійними пігулками.

Ох, як вона ненавиділа власну доньку! Найжорстокішим мені здалося те, що вона зі шкіри пнулася, щоб ретельно відповісти на дурнуваті запитання в книжці («Як зрозуміти свою дитину»), виданій у Чикаго. Дурниці тягнулися рік за роком, і Матуся мусила заповнювати щось на зразок інвентаризаційної анкети на кожен дитячий день народження. На дванадцятиріччя Лоліти Шарлотта Гейз, до заміжжя Беккер, підкреслила десять із сорока епітетів у розділі «Дитячий характер»: агресивний, вимогливий, галасливий, допитливий, дратівливий, млявий, негативістичний (двічі підкреслено), недовірливий, нетерплячий, упертий. Вона проігнорувала тридцять інших прикметників, серед яких були «веселий», «схильний до співпраці», «енергійний» і так далі. Це було просто нестерпно! Із жорстокістю, якої я ніколи раніше не помічав у лагідному характері моєї люблячої дружини, вона атакувала й розбивала наголову різноманітні Лолітині дрібнички, тож вони тинялися найвіддаленішими кутками будинку, ціпеніючи там, як загіпнотизовані кролики. Моїй добродійці й наснитися не могло, що якось уранці, коли розлад шлунка (унаслідок моїх спроб покращити її соуси) завадив мені супроводжувати її до церкви, я зрадив її з білою Лолітиною шкарпеточкою. А що за ставлення до листів мого запашного серденька!

Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.