І на додачу, оскільки ідея часу відіграє в цій справі таку визначну роль, учений повинен без здивування взяти до уваги, що між дівчиною й чоловіком необхідна певна вікова різниця в кілька років (я б сказав, не менше десяти, а зазвичай – тридцять-сорок та аж до дев’яноста в кількох відомих випадках), щоб той міг пізніше піддатися чарам німфетки. Тут ідеться про підлаштування кришталика, особливу відстань, котру внутрішнє око долає з нервовим тремтінням, певний контраст, який мозок осягає, задихнувшись від порочного задоволення. Були ми дітьми обоє тоді25, моя маленька Аннабелла не стала для мене німфеткою; я був їй рівнею, самостійним фавником, мешканцем того ж зачарованого острова часу; однак сьогодні, у вересні 1952-го, коли спливло двадцять дев’ять років, я гадаю, що можу впізнати в ній первісну фатальну плутанину в моєму житті. Ми кохали одне одного передчасним коханням, із тією шаленістю, що часто руйнує дорослі життя. Я був міцним хлопчиною й вижив, однак отрута залишилася в рані, а рана назавжди зосталася роз’ятреною, незабаром я виявив, що подорослішав у лоні цивілізації, котра дозволяє двадцятип’ятирічному чоловікові цікавитися шістнадцятирічною дівчиною, але не дванадцятирічною дівчинкою.
Не дивно, що моє доросле життя в європейський період виявилося жахливо подвійним. Зовні здавалося, що я мав так звані «нормальні» стосунки з численними земними жінками з грудьми-гарбузами чи грушками; а глибоко всередині мене зжирало горнило пекельної печі зосередженої хтивості до кожної зустрічної німфетки, до якої я, як законослухняний боягуз, не наважувався наблизитися. Жіночі самиці, котрими мені дозволяли оволодіти, були лише заспокійливим. Я готовий повірити, що відчуття, отримані під час природного статевого зв’язку, не надто відрізнялися від знайомих нормальним великим чоловікам у спілкуванні зі своїми нормальними великими подругами в рутинному ритмі, що рухає світ. Проблема в тім, що тим джентльменам не довелося, а мені довелося пізнати мерехтіння невимовно гострішого блаженства. Найтьмяніший із моїх снів, що закінчувалися полюцією, засліплював у тисячу разів більше за все, що міг собі уявити наймужніший письменник-геній чи найталановитіший імпотент. Мій світ розколовся. Я усвідомлював існування двох статей, жодна з яких не була моєю; а анатом назвав би обидві жіночими. Та для мене, того, хто дивився крізь особливу призму почуттів, «вони відрізнялися так само, як серп і серпанок»26. Усе це я раціоналізую тепер, однак у двадцять чи ближче до тридцяти я не так чітко розумівся на власних муках. Тіло чудово знало, чого жадає, але мозок відхиляв усі його благання. Щойно я був переляканим і присоромленим, аж раптом робився безтямно оптимістичним. Табу душили мене. Психоаналітики улещували мене псевдозвільненням від лібідіотизму. Те, що єдиним об’єктом любовного захвату для мене були сестри Аннабелли, її служниці та прислужниці, подекуди здавалося мені провісником божевілля. А іноді я казав собі, що вся справа в точці зору й немає нічого поганого в тому, що малолітні дівчатка цікавлять мене до потьмарення розуму. Дозволю собі нагадати читачеві, що згідно з ухваленим у 1933 році законом «Про дітей та молодь» «малолітньою дівчинкою» вважали «дівчинку від восьми до чотирнадцяти років» (а після цього, від чотирнадцяти до сімнадцяти, статут називав її «юнкою»). З іншого боку, в Массачусетсі, США, «непутящою дитиною» технічно вважається та, «котрій від семи до сімнадцяти років» (і до того ж вона звично спілкується з розпусними та аморальними суб’єктами). Г’ю Броутон, письменник часів правління Якова Першого27, стверджував, що Рахав була блудницею вже в десятирічному віці. Усе це надзвичайно цікаво, і я припускаю, що ви вже бачите, як піна тече в мене з рота, але ні, не тече, я просто змахую блошки приємних думок до крихітного горняточка. Ось іще кілька картинок. Приміром, Вергілій, котрий «німфетку співав у єдиному фоні»28, перевагу, однак, віддав промежинам хлопців. Ось дві з іще не дозрілих нільських доньок короля Ехнатона29 та його королеви Нефертіті30 (у подружжя таких було шестеро) – голенькі, лиш на шийках безліч яскравих намист, розкинулися на подушках, не торкані після трьох тисяч років, зі своїми м’якими брунатними щенячими тільцями, з підстриженим волоссям і видовженими ебеновими очима. Ось кілька десятирічних наречених, яких змушували сідати на фасцинус – фалічну слонову кістку – в храмах класичної науки. У деяких провінціях Східної Індії шлюб та подружнє життя з дітьми, що не досягли статевої зрілості, досі не така й дивина. Вісімдесятирічні старигани з народу лепча31 злягаються з восьмилітніми дівчатками, і всім байдуже. Зрештою, Данте шалено закохався у свою Беатріче, коли їй було лише дев’ять, така блискуча дівчинка, розмальована, чарівна, в багряній сукеночці, прикрашеній коштовностями, і сталося це в 1274 році у Флоренції на приватному застіллі у веселому травні. А коли Петрарка втратив голову від своєї Лаурини, вона була білявою дванадцятирічною німфеткою й бігла крізь вітер, пилок та цвіт, сама схожа на крилату квітку серед чарівної рівнини, на яку відкривався краєвид із Воклюзьких пагорбів32.
Утім, залишаймося манірними та цивілізованими. Гумберт Гумберт ретельно намагався бути хорошим. Справді щиросердно намагався. Він понад міру поважав звичайних дітей, їхню чистоту і вразливість і за жодних обставин не зіпсував би невинну дитину, якби існував хоч найменший шанс на скандал. Та як калатало його серце, коли серед невинного натовпу він помічав демонічну дитину, «enfant charmante et fourbe»33, – туманний погляд, яскраві вуста, десять років ув’язнення, якщо продемонструєш їй, що дивишся на неї. Так минало життя. Гумберт чудово міг кохатися з Євою, але жадав саме Ліліт. Груди рано починають бубнявіти бруньками (у віці 10,7 року), і це лише одна з низки соматичних змін, що супроводжують перехідний період. Наступна корисна ознака дозрівання – поява першого багатого на пігмент лобкового волосся (11,2 року). Блошки переливаються через вінця мого горнятка.
Кораблетроща. Атол. Я наодинці зі змерзлою дитиною котрогось із пасажирів. Люба, це просто гра! Якими розкішними були мої вигадані пригоди, коли я сидів на твердій лавиці в парку, вдаючи, наче заглибився у книжку, від якої перехоплює дух. Навколо спокійного вченого безтурботно гралися німфетки, наче він був знайомою статуєю чи частиною світлотіні під старим деревом. Якось маленька досконала красуня в картатій сукеночці гупнула важкоозброєною ногою по лавиці поруч зі мною, щоб занурити в мене свої тонкі голі рученята й затягнути зав’язку на роликовому ковзані, – тоді я розчинився в сонячних променях, замінивши книжкою фіговий листок, її каштанові кучері падали на подряпане коліно, а тінь від листя, яку я з нею розділив, пульсувала й танула на нозі, що сяяла так близько від моєї хамелеонової щоки. Іншим разом наді мною в метро зависнула рудоволоса школярка, і червонястий пушок у неї під пахвою став одкровенням, що кілька тижнів залишалося у мене в крові. Я можу перелічити чимало таких односторонніх мініатюрних романів. Закінчення деяких із них було приправлено щедрим ароматом пекла. Траплялося, наприклад, що з балкону я помічав у освітленому вікні щось схоже на те, як роздягається німфетка перед послужливим дзеркалом. Ця ізольованість, ця віддаленість, це видіння набувало небаченої пікантної чарівності, що змушувала мене щодуху мчати назустріч самотній насолоді. Але раптом ніжний візерунок оголеності, якою я вже захоплювався, жорстоко перетворювався на огидну освітлену лампою голу руку чоловіка у спідньому, що читав газету біля відчиненого вікна спекотної задушливої безнадійної літньої ночі.
