— Зоре… Зоренько, — покликав хлопець ніжним голосом.

Вона раптом рвучко підвелася на руках, тривожно подивилася на хлопця. Ніби й не чувши його звертання, глухо сказала:

— Добромире! У мене болить серце.

— Серце? — не зрозумів він.

— Болить серце, — вперто повторила вона. — Так, ніби воно вмирає.

— Може, ти хвора? — стурбовано заметушився Добромир. — Може, кисень кінчається…

— Ні, — урвала його дівчина, не зводячи погляду із Землі. — Там якесь нещастя.

— Де?

— На Землі.

— Ну що ти кажеш, Зоре? — жалібно заперечив хлопець. — Там можуть бути досить часто нещастя, особливо на морі.

— Я не про те! — з болем сказала вона. — Там нещастя з рідним серцем. Мені здається, що це моє серце. Може, це… може, це моя половина… «Космічна половина»?

Серце у Добромира впало. Не встиг. Тепер пізно. Вона не визнає його своєю «половиною». Адже він не на Землі, а поруч з нею. Отже, у неї є хтось там, вона його знає.

Дівчина схопилася з каменя, простягнула руки у відчаї до Землі.

— Йому боляче — рідному серцю! Воно на грані смерті! Що робити? Друже, що робити?

Добромир одвернувся, подивився в темну прірву біля своїх ніг.

— Ми самі — на грані загибелі, — глухо сказав він. — І потім… потім, може, це просто твоя вигадка. Ніякого нещастя нема. Нещастя з нами.

— Але ж я відчуваю, — жалібно сказала вона.

— Колись такі явища називали забобонами.

Вона пильно поглянула на нього, помовчала. її глибокі очі сповнились печаллю.

— Тепер так не кажуть.

— Так, — згодився він неохоче. — Тепер так не кажуть.

На вершинах близьких гір сліпуче спалахнули іскри, яскраві промені метнулися по схилах скель.

— Сонце! — радісно скрикнув хлопець. — Сонце сходить!

Світило виринуло з-за гірської гряди раптово. Все навколо миттю змінилося. Темна прірва заблискотіла розсипами самоцвітів, чорно-сірі схили почали мінитися розмаїтими породами.

Добромир озирнувся в надії побачити якийсь рятунок, але, як і раніше, небо сяяло спокійними зірками, які не втрачали свого блиску поряд з величним Сонцем. Хлопець поглянув на свою супутницю. Вона вже заспокоїлась, хоч на щоках, за склом шолома, видно було сліди сліз.

«Просто реакція втомленого організму, — подумав Добромир. — Ніякого нещастя з «половиною» нема. Треба діяти, поки є кисень».

— Ходімо вперед, — сказав він. — Все-таки якась дія. Ми ж з тобою селенологи. Якщо закоцюбнемо від холоду, то хоч якісь знахідки залишимо або записи.

— Ходімо, — неохоче згодилася вона.

Вони знову рушили по вузькій ущелині. На одному з поворотів дівчина зупинилась, здивовано крикнула:

— Добромире! Глянь.

— Що таке?

— Печера. Вхід. Плити і арка.

Хлопець поглянув туди, куди показувала дівчина, і ахнув. Зовсім недалеко від них, нижче тієї скелі, де вони йшли, темнів глибокий грот. До нього вела широка дорога з гігантських трикутних плит, сам вхід був облямований брилами з гладеньких каменів.

— Мовби штучна споруда, — прошепотів Добромир. — Оце так знахідка! Невже селеніти?

— А може пришельці? — заперечила дівчина.

— У всякому разі, Гайворон нас розцілує за таке відкриття. Треба дослідити.

Вони кинулися вниз, перестрибуючи через тріщини. Ось він — вхід. Ось плити. Безумовно, штучні. Яка радість! Далі, далі. Сходи.

Добромир оглядається на дівчину, сяє радістю, вона теж усміхається йому. Забуто все: небезпека, смерть. Тайна, тайна кличе їх, вимагає розкриття.

Сходи ведуть вниз. Якісь статуї, колони, металеві машини.

Раптом попереду спалахнуло сяйво, з’явилася висока постать. Зоря і Добромир розгублено зупинилися.

— Селеніт! — сказала вона.

— Не селеніт, а селенолог, — іронічно пролунала відповідь. — Селенолог Коор. З третьої селенологічної станції. А хто такі ви? А-а, зачекайте! Чи не потерпілі? Вас уже весь Місяць розшукує.

— Ми, — розчаровано сказав Добромир. — Ми тільки що відкрили селенітську печеру.

— Що ж, — згодився Коор, підходячи до них, — хай буде так, хоч я її відкрив уже тиждень тому. Але не селенітська, а зовсім інша.

— Чия ж? — зацікавилася дівчина. — Пришельці?

— І так, і ні. Але що ж ми так, на ходу. Ходімо скоріше до мене. Тут є притулок. Запаси кисню. У вас же, мабуть, кисень закінчується!

— Ще майже на годину залишилося, — пояснив Добромир.

— На годину, а він стоїть! — обурився Коор. — Негайно вниз. Там я вам розповім таке, що отетерієте від несподіванки. А спочатку — кисень, їжа і спочинок. І повідомлення на базу. Будете мати на горіхи від Гайворона. Ну та нічого. Відкриття такі, що можна терпіти все, що завгодно. Вперед, мої друзі! Вас чекає велика тайна!

Втома дала себе взнаки.

Зоря і Добромир не бачили вже ніяких подробиць підземелля, не розуміли цікавих слів Коора.

Вони лише відчули, що опинилися в закритому приміщенні і вдихають чисте запашне повітря з ірозовою свіжістю. Скафандри з них зняли, і Коор поклав потерпілих на м’які чисті ліжка.

Вони поринули в прірву сну.

А коли прокинулись, то побачили незвичайну картину. Коор сидів у кутку великого, вирубаного в суцільній породі приміщення і ворожив над мініатюрними кібермашинами. Поряд з тими машинами видно було якісь дивні зеленкуваті сфери на золотистих триніжках. Вони з’єднувались з лічильними машинами кабелями.

Добромир оглянув печеру. На її сферичному куполі, в центрі, було вирізьблено опукле коло, облямоване золотим обручем. Від обруча в усі боки розходились зигзагоподібні промені. А далі, на темно-синьому тлі, блискотіли кружала. Напевне, планети. Добромир порахував їх. Кружал було одинадцять.

Дивно. Як дивно! Чому одинадцять? Адже планет дев’ять…

— Ага, — почувся голос Коора, і його сухорлява постать підвелася від кібермашин. — Ви теж помітили цю схему. Чудово. Абсолютна таємниця. Але я майже розгадав її.

— Тоді розкажіть нам, — озвалася Зоря, протираючи заспані очі. — Досить спати.

— От добре, що ви теж прокинулись. Я вже передав повідомлення про вас. Незабаром прилетить реактивний вертоліт. Попаде на горіхи. Зате почуєте таке, що й не снилося.

— Так чому ж одинадцять планет? — не стримався Добромир. Коор лукаво примружив очі, цмокнув і засміявся.

— Про одну можна догадатись і так.

— Фаетон! — скрикнула дівчина.

— Молодець, — похвалив Коор. — А ще одна — Трансплутон, або Вулкан. Не відкрита навіть сучасною наукою. Але була відома у давнину, а кому — скажу потім. Не робіть незадоволеного вигляду. Спочатку вмийтесь, поїжте, а потім — ласкаво прошу. Соромно говорити про такі тайни, не вмивши обличчя. Жартую, жартую. Вода ось там, у кутку. Тільки не розхлюпуйте. Вона потім ніде в дистиляцію. Треба берегти. Та вас не вчити… Ну, хутчіше, хутчіше.

Потерпілі швиденько вмилися, випили гарячої кави з бутербродами, їм не терпілося почути розповідь Коора, в словах якого відчувалося хвилювання і радість ученого, що відкрив зовсім новий світ.

Селенолог підійшов до дивних сфер на триніжках, торкнувся однієї з них рукою.

— Вас вразив їх вигляд? — запитав вій.

— Дуже, — признався Добромир. — Ніколи не бачив таких.

— І не дивно, — засміявся Коор. — Вони зроблені мільйони років тому.

— Де? — ахнула дівчина. — На інших планетах? Біля іншої зірки?

— На іншій планеті, — хитро сказав Коор, — якщо мати на увазі, що ми перебуваємо на Місяці.

— Не морочте нас, — скрикнув Добромир. — Ви говорите загадками.

— Ну все, годі, — посерйознішав селенолог. — Сідайте там, на ліжках, і слухайте. Ці апарати — подоба наших пам’ятних машин. Вони зроблені мільйони років тому, а точніше — сім мільйонів років тому, па Землі.

Добромир і Зоря перезирнулися вражено.

— Як — на Землі? — здивувалася дівчина. — Хто ж їх робив? Адже тоді ще не було людських рас.

— Були, — махнув рукою Коор. — Ви, може, не читали або забули, що вже півстоліття тому знаходили пам’ятки мільйонорічної давності, які підтверджували існування розвинутих цивілізацій багато мільйонів років тому. А наша знахідка тут, — Коор любовно погладив зелені сфери, — освітлює ту епоху повністю.