А на веранді ще довго панувала тиша. Хороша, сердечна тиша. Вона не була безмовною. Вона зливалася з плином ріки, мерехтінням небес, подихом вітру. Вона була живим словом вічної, великої Матері Природи…

І знову настав вечір.

Дружно зібралися слухачі. Не було суперечок, шуму. Останній експеримент з Нойсом переконав навіть Ананія Шума. Він сидів тепер стриманий, серйозний.

Коли біля апарата часу з’явилися Надя і Стьопа, Корінь кашлянув, хрипко сказав:

— Можна прохання?

— Що таке, Павле Свиридовичу? — здивувався академік. — Чому ви так несміливо?

— Мені дуже кортить, розумієте?

— Куди? В майбутнє?

— Так.

— Якщо кортить, — весело відповів Гримайло, — то будь ласка!

— От спасибі вам, — зрадів Корінь, важко підводячись з місця. — А то скільки мені доводилося думати про майбутнє, а чи так воно буде, чи ні — не знаю. А тепер, може, побачу?

— Кому ж, як не вам, і заглядати туди, — дружньо сказав Сум. — Все росте з кореня. Навіть майбутнє.

— Сюди, прошу вас, — озвалася Надя, підтримуючи Кореня під руку. — Обережно, не зачепіть приладів.

— Ви вже пробачте мене, ведмедя, — ніяково всміхнувся їй Павло Свиридович.

— Нічого, нічого, — підбадьорив його Стьопа. — Отак, приляжте, заплющіть очі.

Півсфери зійшлися. Запрацював апарат. Минули напружені хвилини очікування.

— Сто п’ятдесят років, — прошепотіла Надя. — Довго він залишається там.

— Розглядає нові машини — борони, культиватори, — пожартував Малина. — Агротехнік же…

— Тихо! — докірливо перервав Заграва. …Екрани згасли. Півсфери розійшлися.

І ось знову Корінь сидить серед людей. Він дивиться на вогні бакенів, важко дихає. На його щоках блищить сльоза.

— Що з вами? — тихо запитує Гримайло. — Що ви бачили?

— Я бачив… новий світ, — дивним голосом каже Корінь. — Як це гарно… як дивно…

— Розкажіть нам, — попрохала Таня Райдуга.

— Я не зумію… А втім, як вийде… Я навіть не знаю, як почати. У мене не було ніяких пригод. Я просто жив, працював… Я розглядав світ, створений власними руками, своїм серцем, я покращував його. І поруч зі мною було багато гарних людей… світлих людей. Тепер мені буде ще світліше жити. Я знаю, куди людина йде, я знаю, що її чекає!

— Е, Павле Свиридовичу, ви стали ліриком, — пожартував Сум. — Не примушуйте нас мучитись, розказуйте.

— Зараз… Я подумаю… Вибачайте за кострубатість… Розкажу, як зумію.

Я жив серед степу. Навколо були поля, сади. Будиночок мій стояв серед кількох десятків таких же будівель. Хто я був? Важко сказати. Я згадую, що праця була дуже різноманітна. Це навіть не можна назвати працею. Це було життя. Я розповім про один з днів, який запам’ятався дуже яскраво.

Я прокидаюсь від ранкового холоду. Встаю з ліжка. Підходжу до відкритого вікна. Моя спальня — в кімнатці на даху. Так я люблю. Звідси видно степ, білі суцвіття яблунь внизу, далекий обрій…

Сьогодні чудова погода. Небо ясне, на сході пурпурові пасма смугастих хмарин. Я давно бажав такого видовища. Я підтягаю до відкритого вікна незакінчену картину на триніжках, дістаю фарби.

Я малюю. Це моя радість. Я передаю в дивних кольорах мої глибокі враження. Схід міниться гарячими барвами. Незабаром зійде сонце. Природа прокидається, готується зустріти владику світла піснею любові…

— О, та він, цей колгоспник, поет в душі, — тихо прошепотів Сум на вухо Гримайлу.

Той радісно киває головою, не зводячи погляду з натхненного обличчя Кореня, який, нічого не чуючи й не бачачи, веде свою нехитру, просту розповідь про видіння грядущого.

— Я швидко закінчую картину. Відставляю полотно вбік. А потім підходжу до вікна. На обрії виринає край сонячного диска. Він урочисто підіймається над землею. Співають птахи, парує поле. І душа моя співає разом з маленькими співцями. Я відчуваю дивну спорідненість із Сонцем, з полем, з деревами, з синім небом.

Я виходжу надвір, біжу стежиною до ставка. З насолодою купаюсь у прозорій, холоднуватій воді. На всі боки стеляться буйні поля пшениці, жита, плантації овочів, кущі ягідників.

Я повертаюся назад. Мене зустрічає сигнал телевізора. А втім, воно називалось якось інакше.

Я підходжу. Бачу обличчя молодого хлопця. Це вчитель. Він учить моїх сипів-близнят. Не лише моїх, а кілька сотень однолітків, яким уроки передаються по телевізору.

Він вітається, каже мені:

— Ваш Віктор плутається в деяких важливих поняттях. Мені б хотілося, щоб ви з ним поговорили.

— Що ж саме? — запитую я.

— Це було вчора, на уроці «Поведінка в житті». Він не може зрозуміти зв’язку між поняттями «індивідуальна свобода» і «самодисципліна». Він вважає, що тут протиріччя. Поговоріть з ним.

— Павле Свиридовичу, — рантом обізвався Сум, — пробачте, що я втручаюсь… Чи ви що-небудь читали про такі проблеми, думали про це?

Корінь розгублено потер лоб, знизав плечима:

— Дещо читав. У газетах… журналах… Сам думав. Але там, у машині часу, я побачив багато такого, про що і не мріяв. А може, мріяв, та забув.

— Продовжуйте, продовжуйте, — сказав Гримайло. — Семене Гордійовичу, не перебивайте, а то чоловіка зіб’єте з пантелику, він все забуде.

— Ні. Не забуду, — тихо відповів Корінь. — Я ніколи не забуду такої краси. Це було справжнє людське життя. Я творив кожним кроком своїм, кожним подихом, кожною думкою… Слухайте далі.

— Ще одне запитання, — озвався Шум Ананій. — Ви описуєте якийсь хутір. Кілька десятків хаток, скит якийсь. Що воно таке? Ферма, чи колгосп, чи радгосп? І потім — сто п’ятдесят років наперед! Це ж, безумовно, комунізм. Невже при комунізмі у вас збереглася сім’я? Сімейне виховання, відокремлене життя. Тут щось не те!

— Я кажу те, що бачив і чув, — відповів Корінь. — Я ж нічого не встиг сказати. Може, ви згодитесь, як почуєте.

Далі в той день було так. Ми зібралися в їдальні. Ми — це мої сини-близнята Віктор і Максим та їхня мама Марія. Я пам’ятаю русяві коси, добре, кругловиде личко, ніжний, ласкавий погляд. Вона була справжньою матір’ю.

— Не говоріть цього своїй дружині, — засміявся Малина, — а то скандал буде!

— Не страшно, — посміхнувся Корінь. — Це ж був не я, а хтось інший. Я лише відчував себе ним…

— Не перебивайте, — обурився Гримайло.

— Я недовго, — сказав Корінь. — Я коротенько… Ми зібралися разом і почали говорити. Ви кажете, що при комунізмі не повинно бути сім’ї. Я цього ніде не читав. А там, у майбутньому, я бачив якраз зовсім протилежне. Сім’я була дуже сильною. Кожна. Сім’я там була первісною комуною, першим гуртком найближчих друзів. Ми навчали своїх дітей, що мати — це перша другиня. Батько — перший друг, керівник. Брати чи сестри — перші товариші, соратники. Звичайно, по серцю, по духу вибиралися друзі, незалежно від сімейних зв’язків, так як і тепер. Але перші настанови, найкращі традиції громадянства, любові давалися там, де дитина народилася на цей світ…

Отож, ми зібралися па сімейну раду. Я запитав Віктора, що трапилося на уроці. Він довго сопів незадоволено, а потім неохоче заявив:

— Я казав, що поняття «індивідуальна свобода» і «самодисципліна» не сходяться…

— Чому?

— Тому, що «свобода» — це можливість робити те, що бажає моє «я». А «самодисципліна» — це обмеження своїх бажань. Тут протиріччя.

— Протиріччя, — пояснив я Віктору, — це загальне явище в природі. Але будь-які протиріччя розв’язуються, коли їх розглянути і злити воєдино.

— Як, тату? — здивувався Віктор.

— Дозволь мені, — втрутилася Марія. — Ти, синку, бачиш, що будь-яка твоя дія зв’язана з іншими людьми, з батьками, ровесниками, товаришами, з усім людством — залежно від масштабу дії. Так?

— Так, мамо.

— Тепер… ти кажеш, що «свобода» — це можливість робити те, що бажає твоє «я». Хай так. Але вся справа в тому, що хоче твоє «я».

— Що завгодно! — вперто заявив Віктор.

— Багато ти захотів! — засміявся Максим. — Може, ти забажаєш запалити пшеницю, щоб помилуватися пожаром?