— Ну як? — з надією запитав Віора. Ясноцвіт розвів мовчазно руками.

— У нас теж нічого нема.

— Ви нічого не бачили? — суворо запитав Ясноцвіт.

— Ні. А що?

— Негайно до космольота. Я не хочу говорити. Хай краще я помилився!

— В чому справа? — захвилювалася Мирослава. — Чому ти говориш загадками?

— Не треба, Мирославо, — сумно відповів Ясноцвіт. — Наші нещастя ще не закінчились.

Всюдиходи мчали, порушуючи всякі норми обережності. За кільканадцять хвилин вони минули гряду скель і вискочили на знайоме плато. Сонце заливало світлом всю рівнину, але космольота на ній не було.

— Що таке? — скрикнув Віора. — Ясноцвіте! Я не сплю? Не бачу корабля!

— Ні, ти не спиш, — почувся голос Ясноцвіта. — Я ж попереджав — готуйтесь до найгіршого!

— Може, ми заблукали? — глухо запитала Мирослава. — Ясноцвіте, що ж трапилось? Де корабель? Де Космослав? Адже пеленг працює!

— Зачекай ще хвилину…

Всюдиходи підскочили до того місця, де недавно стояв корабель. Там тепер виднілася купа якихось приладів та ящиків, прикрита темно-зеленою органічною тканиною. Поряд блищав невеликою антеною пеленгатор. Він безшумно повертав своєю химерною голівкою в різні боки, невтомно посилаючи у простір сигнали.

Учні вискочили з всюдиходів, з’юрмилися навколо покриття. Оглянулися.

Поверхня рівнини була обпалена вибухами реакторів. Стало ясно, що корабель стартував у Космос. На рівнині лежали прилади і ящики, виходить, Космослав залишив їх для товаришів.

Мирослава не витримала, кинулася до накриття, зірвала його. Судорожно шукала чогось між балонами, ящиками. Там не було нічого: ні записки, ні знаку.

Ясноцвіт і Віора мовчки підійшли до залишеного, переглянули.

— Кисень, їжа, всі необхідні побутові прилади, — сказав Віора. — Він все залишив нам.

— А сам? Куди полетів сам? — болісно запитала Горлиця. — Чому нічого не сказав?

— Невже злякався? — прошепотів Віора, обережно поглянувши на Мирославу.

Всі мовчали.

Мирослава дивилася в зоряну далечінь, і її ясні очі поволі наповнювалися сльозами. Вона хотіла стримати їх, втишити відчай, що рвався з душі, але не змогла. Глухі ридання потрясли ЇЇ тіло, і дівчина впала на скелі. Зоря кинулася до неї, взяла за руку, намагалася підвести. А Мирослава ридала ще сильніше, ніби виливала весь свій біль, розчарування, гіркоту підступу.

— Зрадник… Зрадник, — лунали у просторі судорожні слова. — Який зрадник!

— Не треба, подруго… Не треба, — шепотіла Зоря. — Треба все витерпіти.

Мирослава замовкла так же раптово, як і заплакала. Єдиним ударом волі вона опанувала себе, перемогла слабість. Вдячно поглянула на Зорю, звелася на ноги і тихо пішла геть.

— Куди вона? — прошепотіла Хвиля. — Віоро, затримай її.

— Не треба, — застережливо підняв руку вгору Ясноцвіт. — Не слід цього робити. Поважайте чуже горе. Нам треба розібратися в тому, що сталося.

— Обговорити вчинок Космослава, — заявила Хвиля.

— Ні, — рішуче сказав Ясноцвіт. — Ми не знаємо всіх його мотивів. Ми не знаємо, що спонукало його на такий вчинок. І взагалі нічого не знаємо.

— Що ж ми будемо робити? — розпачливо сказала Горлиця. — Одні-єдині серед Космосу, на пустельній планетці.

— Тихо, — махнув рукою Віора.

Вони прислухалися. В ефірі чути було шепіт, болісні зітхання. Вони впізнали голос Мирослави, яка тінню сиділа на далекому виступі. Дівчина пристрасно, жалібно, докірливо зверталася до втраченого коханого:

— Космославе! Друже мій! Що ти наробив? Для чого? Хіба так ми мріяли пройти з тобою простори? Що сталося з тобою? Що штовхнуло тебе на такий підступ? Де ти, серце моє? Космославе!

— Він зрадник! — болісно сказала Горлиця. — Хіба можна інакше розцінити такий вчинок. Залишив товаришів у пустелі, тим більше, що невідома й доля Учителя. Залишив напризволяще подругу… Зрадник, зрадник!

— Стій, зупинись! — суворо обірвав її Пломінь. — Не посилай у простір осуду, який, може, не заслужила людина. Чи ти забула уроки Учителя?

— Друзі, — м’яко сказав Ясноцвіт. — Заспокойтесь. Тільки спокійний розум може вирішувати правильно і рішуче. Покладіться на своє серце. Зоре!

— Що, друже.

— Твоє серце підозрює Космослава у зраді?

— Ні, не підозрює, — щиро озвалася Зоря. — Я не вірю в це.

— А твоє, Віоро?

— Ні, Ясноцвіте.

— А ваші, Пломеню, Горлице, Хвиле?

— Ні! Ні!

Горлиця крізь сльози всміхнулася, торкнулася рукою плеча Ясноцвіта.

— Ні, Ясноцвіте. Моє серце не вірить у зраду Космослава.

— То й чудово, — сказав юнак з радісною посмішкою. — Вірте серцю. А розумом вирішимо потім, що спонукало його на такий вчинок. Час покаже.

— Дякую вам, друзі, — пролунав тихий голос Мирослави. — Дякую за все.

Дівчина нечутно підійшла ззаду і вже стояла поряд з друзями — вольова, ясна і спокійна, як завжди. Ясноцвіт мовчки кивнув їй і впевнено заявив:

— У нас є кисень і їжа. У нас є прилади і енергія. Попереду ще багато годин дії і творчості. Чого сумувати? Будемо шукати Учителя і працювати. Ми — воїни труда. Так нас учив Сонцезір.

— І ми не самотні, — підхопила Мирослава — Земля не покине нас у біді. Земля знає і прийде на поміч, хай навіть в останній момент.

— Зорі дивляться на нас, — радісно додала Горлиця. — То не зорі, а очі далеких Братів. Соромно сумувати, коли потоки розуму ллються на нас з усіх боків. Нас оточує безмежне зоряне братство. Видиме і невидиме. Вони з нами, вони навколо нас. Так нас учив Сонцезір.

— У нас є руки і воля, — твердо сказав Віора. — Є планета, яка не пристосована для життя. Але ми пристосуємо її. Такими нас хотів бачити Сонцезір.

— Тоді до праці, товариші мої, — сказав Ясноцвіт. — Хай живе радість. Віднині ми проголошуємо братство радості, труда і вірності на цій непривітній планетці. Зоре! Як ми назвемо наше братство?

— Так, як сказала Горлиця, — впевнено промовила Зоря. — Краще не скажеш. Зоряне Братство!

Все було наче у сні.

Нереально. Несподівано.

Задум зрів у глибині душі, і навіть Мирослава не знала про нього.

Чи мав право Космослав діяти так? Чи могло його серце виправдати рішучий вчинок?

Він одганяв, сумніви, не бажав аналізувати і синтезувати. Він просто діяв.

«Райдуга» стартувала з Ганімеда і стрілою помчала в простір. Космослав не дивився вниз, в оптичні отвори, щоб не бачити випадково всюдиходів, на яких товариші шукали Учителя. Ніщо не повинно ставати йому на заваді. Ніякі умовності, ніякі сентиментальні почуття. Вперед, вперед!

Ганімед залишився далеко внизу, він перетворився на жовтувато-сіру кулю. Збоку мерехтів величний Юпітер, спереду виростали зелені та білі диски інших супутників. «Райдуга» летіла до одного з них.

Над ним сліпучо блищав покрив густих хмар. Супутник поволі обертався.

Європа. Дивна планетка. На ній відкрито життя. Є киснева атмосфера, рослини, тварини. Є мілководні моря, озера, ріки. Температура така, як на помірних широтах Землі. Там можна знайти їжу і притулок. Там можна переждати, поки не прийде допомога з Землі.

Допомога! А чи буде вона?

Треба перш за все покладатися на власні сили. На себе! Не обтяжувати інших. Взяти найбільший вантаж. Тільки таким уявляв собі Космослав справжню людину. Тільки тоді можна дивитися з гордістю в лице товаришам, людям, Учителю.

Учителю? Що з ним? Чи знайдуть його друзі?

А втім, невідомо, чи вважають його тепер другом? Навіть Мирослава. Що вони думають про нього?

Скорботне обличчя подруги виникло в уяві Космослава. Вона дивилася в глибину серця його суворим поглядом. Не треба, Мирославо! Не дивись так! Я не міг інакше. Чуєш?

Силою волі відігнав Космослав видіння. Хай що буде!

Наближається Європа, блискавично мчить корабель, входить у спіраль посадки.

Ось він пробиває густі хмари, поринає в їх непрозору глибінь. Космослав вмикає інфрачервоні та гравітаційні очі «Райдуги». На екранах — поверхня супутника.