Відповіді нема. Та її й не потрібно.

Вони завжди були разом. Тільки не бачили, не чули звичайними почуттями. А серцем — єдналися в найкращих мріях, устремліннях, бажаннях. А зустрілися тоді, коли грізна рука темряви замахнулася на рідне серце. Так було б і тоді, якби Зоря стояла над прірвою. І він, Ясноцвіт, ринувся б їй на поміч крізь бурі і грози, крізь космічну глибінь і перешкоди.

Юнак помічає погляд Учителя, звернений до нього.

Сонцезір жартівливо, ледь помітно хитає головою. І Ясноцвіт розуміє Учителя. Занадто захопився він власним щастям і забув, що іде урок. Останній урок.

Рік минув з того часу, як Зоря прилетіла з Місяця, щоб врятувати невідомого коханого. І більше не розлучалася з ним, з його друзями. Ввійшла в групу майбутніх космічних мандрівників як невід’ємна клітина. І ось незабаром — розлука. Розлука з усталеними, звичними обставинами, людьми. І хвилюючий новий шлях. Ніхто не знає про нього. Ніхто не знає, куди проляже шлях восьми учнів. Але на тому шляху буде разом з Ясноцвітом вона — єдина, невіддільна, кохана.

Зусиллям волі Ясноцвіт виринає з хвилі щастя, прислухається до заключних слів любого Учителя. Сонцезір сумовито і зосереджено, задумливо і натхненно говорить:

— Майже нічого нового я не сказав вам. Лише повторив давно відоме, звичне. Але мені б не хотілося, щоб ви звикали до величного і таємничого. Бо це стане смертю духу і розуму, який росте, розвивається лише наявністю вічної таємниці.

Не міряйте навколишнє усталеними мірками. Не переносьте на Безмежність свої обмежені погляди.

Все в Космосі в невпинному плині, зміні, еволюції. Все — в неповторності.

Наші предки дуже полюбляли догму, інерцію думки. Саме тому Знання просувалося вперед з труднощами і боротьбою, яка часто не виправдовувала жертв. А нині нема перепон ураганному розвитку Розуму. Але треба боротися з найсильнішим ворогом прогресу — егоїзмом і пасивністю, інерцією, бажанням зупинки і відпочинку. Хто переможе цих ворогів — для того шлях у Безмежність відкритий.

Не треба далеко заглядати. Наш Сонячний Світ, наша рідна система являє собою ілюстрацію справжньої невичерпності.

Корисно згадати еволюцію наших знань про цю єдину домівку. Скільки непорозумінь, помилок, дурниць. Хоча всі вони виправдані діалектичним ходом розвитку Великого Єдиного Знання.

Вважали, що життя може існувати лише на киснево-вуглецевій основі, а воно існує на безлічі інших основ.

Думали, що Космічна Еволюція грандіозних систем випадкова або, в крайньому разі, підлягає лише законам розвитку нижчих форм матерії. Тепер ми знаємо, що найважливішу роль у розвитку систем і життя в них грають розумні Істоти, як найвищий вияв Єдиної Субстанції Буття.

Ми рішуче переглянули свої погляди на Всесвіт. Ми шукаємо принципово нових шляхів у Безмежність. Ще недавно думали тільки про механічний рух, про субпроменеві швидкості фотонних, гравітаційних та інших ракет. Ми знаємо, що механічний рух — лише найгрубіший, первісний аспект всеосяжного Руху Матерії. Далекі цивілізації передають нам, що нема межі ні швидкості пересування у Всесвіті, ні глибині проникнення Розуму в надра Світобудови. На кожному етапі — свої методи, свої можливості, нові, глибші, ніж раніше.

Ми теж зійшли на такий новий ступінь. Нові енергії стукають у нашу свідомість, нові обрії встають перед Людиною. Те, що вчора і сьогодні годилось, завтра буде примітивним і навіть шкідливим. Те, що предки відстоювали як вічну і непорушну істину, сьогодні доводиться м’яко, але рішуче поставити в Музей Знання.

Так сталося з поглядом на Життя, який ще недавно був до смішного вузьким і примітивним.

Відкинувши геоцентричні погляди древніх, навіть вчені зберегли своєрідний геоцентризм у всіх інших галузях знання, особливо в астробіології. Більшість з наших попередників вважали, що життя у вищій розумній формі існує лише на Землі. Космічна Ера нещадно розвіяла помилкові твердження.

Ми дізналися, що життя на Землі — лише одна грань безмежного Кристала Життя, яке проявляється в найнесподіваніших поєднаннях. Так, вже тепер ми знаємо про високотемпературне життя на Меркурії, яке швидко розвивається в напрямку розумних істот. Ми маємо зв’язки з друзями з Венери, де цивілізація досягла гігантського рівня вже мільйони років тому. Те ж саме з життям на Юпітері, Урані й Нептуні, на деяких великих супутниках. Астрономічні знання про поверхневі умови па тих планетах і обмежені гіпотези про суть життя приводили до куцих уявлень. Та прийшли нові поняття про глибинність світів. І тепер ми не дивуємось тому, що жителі Венери, Юпітера та Урана живуть і діють у глибших вимірах, недосяжних для наших почуттів.

Ми ще не вміємо проникати в глибини багатьох вимірів. Наука Землі лише ступила на цей таємничий, хвилюючий поріг. Але вже видніються обрії — прекрасні, величні. На шляху до них чигають страшні небезпеки. Ми самі відчули і побачили це.

Сонцезір багатозначно і з любов’ю поглянув на Ясноцвіта. Посміхнувся ледь помітно кутиками вуст. А потім рішуче махнув рукою згори вниз, ніби розрубуючи щось:

— Але ніщо, ніякі небезпеки не втримають нас. Нема такої тьми, яка б не розступилася перед відважними серцями, озброєними Знанням і Любов’ю.

Саме для цього людство готує вас і багато ваших товаришів у інших школах Космоцентру. Ви — один з численних загонів піонерів Землі, які будуть мозком і руками людства, його совістю і серцем у далеких світах. Будьте нещадні до всього антиеволюційного, до всього у вас самих, що заважатиме Спільному Благу. Хто відсіче себе від Єдиного Організму Всесвіту, той уподобиться одірваному від дерева листку. Він неминуче загине і згниє.

І ще пам’ятайте. Великі завдання вимагають великих випробувань. Ждіть їх завжди. Щодня. Щогодини. Бо випробування — це боротьба зі Стихіями, при якій викрешуються іскри Істини. Чим сильніший, нестримніший рух уперед, тим сильніший опір середовища. Це стара як світ істина.

Будьте ж вічно новими, друзі мої. Будьте вічно радісними. Бо нема кінця Великій Дорозі, ім’я якій Безсмертя Розуму. А без радості, без любові на тій неосяжній дорозі не пройти.

Сонцезір замовк. Важко зітхнув.

Що діялося тепер у його серці, що проносилося в його свідомості — учні не знали. Вони лише відчували невидиме хвилювання Учителя, його дивну напругу.

Він зійшов з підвищення, підійшов до дверей. Зупинився. Ясним поглядом пробіг по обличчях вихованців своїх.

— Я залишаю вас. Будьте разом. Говоріть. Говоріть про майбутнє завдання ваше. Знайте, що нема кінця вашому шляху. Що б ви хотіли здійснити на ньому? Які завдання? Зазирніть найглибше. Я і Велика Матір слухатимемо вас на відстані. Знайте про це. І по вашому прагненню ми виберемо вам Іспит на Людину.

Зірниця вже чекала Сонцезора.

Вона стояла біля великого об’ємного екрана, одвернувшись до вікна. Учитель помітив — чи, може, то лише здалося! — що в очах її блиснули сльози. Він на одну мить затримався біля входу, ніби оглядаючи пульт управління. А коли знову підвів голову, Велика Матір вже дивилася на нього — спокійна, сумовита, зосереджена.

— Спасибі за делікатність, — тихо сказала вона, слабо всміхнувшись. — Тільки між нами цього не треба. Хіба я не Мати? Хіба можна коли-небудь заглушити гіркоту втрати?

Сонцезір мовчав, дивився в її бездонні печальні очі, ждав.

— Згадала своїх, — зітхнула вона. — Виряджала колись так, як і цих пташенят. Вірила в їх повернення. І вірю тепер. Дивно?

— Не дивно, — майже нечутно заперечив Учитель.

— Мені здається, — сказала Зірниця, — що Всесвіт пронизаний великою печаллю Матері. Вона жде, сподівається, кличе своїх синів, розсіяних по всіх усюдах, у Безмежжі. Якими дорогами прийдуть вони до Єдиної Матері, коли, з чим?

— Дорогою Любові, Зірнице, — тихо промовив Сонцезір, поклавши долоню на руку Великої Матері. — Дорогою Самозречення і Єдності. Але нас ждуть діти. Вони починають свою Велику Спіраль Прагнення. Ми повинні вибрати їм Іспит на Людину.