— Кого я бачу? Це Марія. І ще одна людина Землі.

— Марія, — крізь сльози засміялась жінка. — Ти впізнав мене, Друг. А це мій син — Василько.

— Друг радий, що все благополучно закінчилось, — сказав робот. — Друг бачить, що ракета в порядку.

Щоа з подивом і цікавістю оглядали Марію, Василька, тихо гомоніли. Від лісу наближалась ще одна група щоа. Вони були схвильовані. Попереду рухався Туара. Він здалека кричав:

— Ма-ора! Сюди прямують багато щоа. Вони зруйнували по дорозі багато племен. Наші розвідники дізналися, що вони шукають небесну вежу!

— Це Ітиней! — гнівно сказав Заграва. — Він наздоганяє нас.

— Хто такий Ітиней? — запитала Марія.

— Один з вождів щоа. Ось його брат Адаон. Він лишився вірним, він зрозумів правильно нашу появу на Му. А Ітиней…

— Я зрозуміла, — мовила Марія. — Я думала про це. Так мусило бути. Нам треба летіти у простір!

— У простір? — не зрозумів Заграва. — А потім? Що ми будемо робити на орбіті?

— Я спіймала передачу Сонячного Острова, — сказала Марія. — Земля вислала нову експедицію. Вона незабаром буде тут. Ти зрозумів?

— Тоді вперед, — твердо заявив Заграва. — Адаон, ходімо з нами. Це твої друзі?

— Друзі, — ствердно відповіла Марія. — Це Туара — вождь племені.

— Ми зупинимо навалу, — твердо промовив Туара. — Ми не злякаємося їх. Вони засліплені і хижі. Вони повертаються до давніх часів, коли щоа не знали Світла.

— Ми будемо боротися! — підхопив Адаон. — Ти, Наставнику, лети в небо спокійно! Світло, яке ви принесли на Му, не згасне.

— Ви вірні учні, — зворушено відповів Заграва. — Маріє, треба передати їм все, що можна, з ракети — книги, прилади, інструменти. Хай воно буде в тайниках. Хай вони передають тайники новим послідовникам Світла, які народжуватимуться на Му. Аж доки знання повністю не торжествуватиме на всій планеті!

— Татку, — схвильовано озвався Василько, і його сині очі загорілися вогниками рішучості. — Татку, але ж ми не покинемо Му, ми не покинемо щоа напризволяще. Я люблю далеку Землю, але я полюбив і Му. Я не буду щасливий, якщо вони — наші друзі — будуть нещасними! Я повернуся сюди і буду з ними ділити їх пошуки і горе, їх радість і розчарування. І діти мої залишаться тут, па Му. Так буде доти, поки щоа не вийдуть на широку дорогу. Так мене вчила мама, так я буду вчити моїх дітей, друзів моїх!

— Ти син мій! — ніжно сказав Заграва. — Я чую голос свого серця! Мені нічого додати — хай буде так, як ти сказав. Вперед, мої друзі!

Через кілька годин блискуча «небесна вежа» задрижала, огорнулась полум’ям, повільно знялася в повітря. Затремтіла Му, Усо закрився прозорим туманом. Прорізуючи той туман, срібною стрілою метнувся в небо корабель далекого світу. Він зменшувався, поволі зникав у безодні простору.

І ще довго було чути гримотіння згори. Потім гаряча хвиля накинулася на ліси, де ховалися щоа, спостерігаючи за невиданим чудом. Адаон прислухався до далеких відгуків луни. Він дивився в таємничу глибінь небес, і в його свідомості звучали впевнені, тверді слова Наставника, який приніс на темну Му велике Знання:

— Боріться, друзі! Боріться з темрявою, з жорстокістю, з роз’єднанням! Шукайте шляхи! До світла, до краси, до братерства! Багато перед вами страждань і негод, сумнівів і розчарувань, але пам’ятайте завжди — у вас є Брати!

І коли вам стане важко, невимовно важко, згадайте, що в небі сяють міріади зірок, інших Усо, де живуть і думають, борються і шукають істину безліч інших розумних істот — щоа! І ще згадайте, що у вас є Брати, які завжди готові допомогти тому, хто шукає, хто йде до світла!

Ми не залишимо вас. Ми будемо завжди з вами. Ми готові завжди прийти на поміч — тільки шукайте нас. І, шукаючи, не зупиняйтесь, не слухайте голосів сумніву! І запам’ятайте назавжди — Брати з вами, далекі сонця з вами, з вами вся Безмежність — і ви її Діти! Безмежжя жде, Безмежжя відкриває вам свої обійми — вивчайте його, дивіться в очі йому, ставайте істинними його синами…

Попереду — Знання, попереду — Еволюція, попереду — Безсмертя!

— «Капела»! «Капела»! — звучало у просторі.

Руки космонавта гарячково обмацували вузли електронного мозку, намагаючись знайти пошкодження. Нічого не допомагало. Невідомий, потужний пояс радіації миттю вивів з ладу всю апаратуру квантових двигунів і радіозв’язку.

— «Капела»! «Капела»! Чому замовкли? Що з вами? — линув турботливий поклик Землі.

А «Капела» — експериментальний квантовий корабель — безпомічно падав на Плутон. Вісім годин тому трапилося нещастя. Двигуни замовкли. Замовк радіопередавач. Тільки автономний молекулярно-кристалічний приймач ще сприймав заклик рідної планети. Але космонавт не міг відповісти.

Він вирішив діяти. Корабель летів у безвість. Якщо його не зупинити — рідна система назавжди залишиться позаду, неймовірна швидкість понесе «Капелу» до далеких зоряних скупчень. Мовчазна і безпорадна, стане вона іграшкою міжгалактичної пустелі.

Космонавт увімкнув стартові ядерно-хімічні двигуни. Блискавичний політ «Капели» сповільнювався. Минали години. І ось — падіння на Плутон. На планету мороку і таємниці. В царство страшного Аїда — повелителя смерті..

Що жде його там? Без пального, без друзів. Без зв’язку. Без надії на визволення.

А втім, ніколи думати. Воля, думка, тріпотіння серця — все злилося в єдиний клубок дії. Посадити корабель па планету, зберегти його для тих, хто колись ступить ногою у світ мороку. Зберегти корабель і наукові цінності, здобуті в небезпечному польоті. Це найголовніше. Попереду ще досить часу, щоб подумати про себе, про особисте.

— «Капела»! «Капела»! — закликала Земля. — Чому мовчите? Ми втратили гравіорадіозв’язок з вами! «Капела»! «Капела»! Ми ждемо вістей од вас! Другий квантовий корабель «Сонце» готовий стартувати з Місяця на пошуки. «Капела»! Повідомте ваші координати…

З пітьми Космосу вже наближалася зеленкувато-присмеркова поверхня Плутона. Гострими жалами поблискували де-не-де піки гір під променями далекої зірочки Сонця. Чорніли гадюками химерні звиви: чи то прірви, чи то русла колишніх річок.

Клубок відчаю, якогось дитячого жалю за самим собою застряв у грудях космонавта. Він не дозволив йому вийти назовні. Всміхнувся презирливо: «Ще чого не вистачало. Заплакати за синім небом… за вербичками над Дніпром… Ні, цього не буде… Тихо, серце. Цить. Ти на служінні. Ти не належиш собі…»

— «Капела»! Друже Буревій! Чому ж мовчиш? — з болем вигукнув простір.

Ні, це вже не простір, не просто Земля, а людина, друг. Він, Буревій, пізнає його. Командир групи зорельотів на Місяці. Соратник багатьох польотів, однокашник в юнацькій Космошколі — Вогневик.

«Дякую тобі, друже! Серце моє чує твою тугу, твій біль, дружні думки всіх вас! Ні, я не заплачу, не зневірюсь у космічній пустелі. Прощай, мій друже!»

Буревій знову ввімкнув стартові двигуни. Корабель дрібно завібрував. Багряні спалахи замерехтіли на вікнах. Плутон закривав небосхил, насувався, поглинав невблаганно зоряні діамантові скупчення.

Буревій стиснув щелепи, пильно вдивлявся в оптичний отвір: «Хоч би посадити на рівнині! Хоч би не розбити «Капелу»! Прокляття! Локатори теж підвели! На екранах якась каламуть… Не розбереш — де гори, де рівнини!»

З планети назустріч кораблю звихрилася хмара блискучих кристаликів. Вони, напевне, були підняті вибухами двигунів «Капели». Зеленкувата мряка затуманила оптичні отвори. І в ту ж мить почувся удар.

Корабель затріщав. На півслові обірвався заклик Землі. Буре-вія міцно втиснуло в антигравітаційне крісло. Зовні долинали удари, скрегіт, могутня руйнівна вібрація.