Пливуть гад кораблем широкі мілководні моря, звиви гір, рівнини.

Корабель повертається дюзами вниз, повільно падає на берег моря.

Погляд Космослава падає на пульт. Він хутко проглядає дані приладів. Робоча рідина майже закінчилась. Навіть для старту з Європи її не вистачить.

Острах війнув над його серцем. А що, коли нічого не вийде з його задуму? І він залишиться навіки самотнім серед предковічної чужої природи, далеко від Землі. Адже ніхто не знає, куди він полетів. Друзів ще зможуть врятувати, а його — ніколи.

Але Космослав одмахнувся від таких думок, ніби від настирливих комах: «Геть, атавістичне породження! Я не боюся смерті, бо її нема! Є лише вічна заміна старого новим! А якщо гине молода, нова клітина, то, значить, вона порушила якийсь закон Буття».

«Райдуга» різко вдарилася об поверхню планетки, посунулася по схилу до води. Знялася густа жовта курява. Затамувавши подих, Космослав чекав.

Настала тиша. Корабель завмер. Отже, все гаразд.

Він стояв біля самої води. Вона блищала в присмерковому освітленні, по ній котилися невеличкі хвилі. Задушлива пара здіймалася вгору, зливалася над кораблем з кудлатими свинцевими хмарами.

Космослав надів біомаску. Дихати можна було. Кисню Європи вистачало.

Він оглянувся. В тумані бовваніли густі джунглі. Звідти долинали якісь клекочучі звуки, свист, верещання.

Космослав пересунув наперед високочастотний розрядник. На всяк випадок. Космонавти розповідали, що на Європі можна зустріти справжніх драконів. Сімдесят років тому від легковажності загинув тут англійський космонавт. Летюча потвора занесла його невідомо куди, і більше його не бачили.

Але досить роздумів. Треба діяти. Жодної хвилини не гаяти.

Він знову піднявся до каюти. Трохи відпочив.

Потім довго готував систему, призначену для накачування робочої рідини в баки в умовах інших планет. Вода буде підходящою заміною. Трохи інший режим, але конструкція розрахована для цього. Все буде добре. Аби ніхто не завадив. Хто зна, які тварюки можуть з’явитися біля корабля.

Космослав увімкнув зовнішні насоси. Вони почали всмоктувати повітря Європи, очищаючи його і нагнітаючи в балони. Треба відновити повний запас.

Через кілька годин Космослав був знову біля корабля. Він тягнув до води широкий розтруб з фільтром. Йому допомагав невеликий універсальний робот.

Разом вони впоралися з важким шлангом. Розтруб плюхнувся в воду. Геть від берега метнулося змієподібне страховище, здіймаючи хмари бризок.

Над головою з свистом промчала довгокрила тварина. Вона хижо закричала огидним голосом, кинулася на Космослава.

Він встиг відсахнутися, провів розрядником, натиснувши кнопку. Блискавиця розряду рубонула потвору. Вона розпалася пополам. Оглушливе ревіння потрясло простір. Чорна злива густих тягучих бризок розлетілася в усі боки, кілька краплин попало на окуляри юнака. Він огидливо витер їх рукавом скафандра.

Страховище упало в «море». Висока хвиля ринула на берег. Космослав відскочив до корабля. За ним поспішив робот.

Яка страшна планета! Ні, тут треба весь час бути насторожі! Треба поспішати.

Він піднявся ще раз до керівної каюти, ввімкнув систему накачування. Вода пішла в баки.

Космослав роздягнувся. Все тіло було мокре від напруження. Він обтерся освіжаючим еліксиром. Ще раз перевірив режим системи накачування. І кинувся в постіль, ніби провалившись в яму небуття. Спав без сновидінь, без проблиску свідомості.

Розбудив його дзвінок хронометра. Космослав схопився з ліжка — свіжий, бадьорий. Хутко одягнувся, перевірив прилади. Баки вже були заповнені. Автомат сам вимкнув систему.

Він спустився вниз. Знову почав тягти важкий розтруб до люка. Робот старанно і смішно допомагав.

Космослав сторожко озирався, раз по раз припиняючи роботу. Розрядник був напоготові.

В тиші почулися голоси. Юнак здивовано і тривожно прислухався. Що таке? Чи йому здалося, чи ні? Саме людські голоси!

Крики… Напружені, схвильовані, дивні! Звідки тут люди? А може, це не люди, тутешні тварини?

Він вже був біля люка. Робот швиденько потягнув змотаний шланг і розтруб до корабля. Космослав ще раз прислухався. Крики прозвучали ближче.

Люк зовсім недалеко. Коли що — можна одразу заховатися.

З туману з’явилися вертикальні постаті. Космослав здригнувся.

Справді, схожі па людей. Хто ж вони?

Постаті махають руками, чи передніми кінцівками.

Вони сміливо наближаються до корабля. Невже тут є розумні істоти? Але які вони? Якщо на дикунському ступені розвитку, то можна ждати всяких несподіванок.

Космослав ще ступив крок до люка і нерішуче поклав руку на кобуру розрядника.

Не загинули друзі на пустельному Ганімеді.

Зоряне Братство почало роботу.

Віора з Хвилею знайшли в скелях велику печеру. Туди друзі перенесли всі балони, прилади, продукти.

Ясноцвіт без упину обходив разом з Зорею і Мирославою околиці, шукав Учителя. Вони все ще сподівалися знайти його, хоч знали, що вже давно в балонах Сонцезора закінчився кисень. Але вони не бажали навіть думати про це. Мовчки оглядали ущелини, прірви і йшли далі, далі.

З своїх мандрів вони принесли багато цінних відомостей. Зовсім близько були поклади льоду. В деяких глибоких щілинах біля виходу газів тулилися примітивні мохи чи щось схоже на них. Ті утвори були пружні, насичені вологою і життям. Отже, вони могли придатися для споживання. Ясноцвіт захопив кілька зразків, щоб перевірити їх у печері.

А Віора намагався зробити все, що можна було зробити. Він використав високочастотний розрядник, щоб створити притулок з герметичним входом. Потужний струмінь енергії розтоплював скелі, надавав їм прямокутної форми. Незабаром вхід до печери точно відповідав величині контейнера для продуктів.

Віора з допомогою Хвилі переклав банки з продуктами в інші ящики, а контейнер примостив до входу. Розтопити породу по краях і сплавити її з контейнером було вже не важко. Тепер печера була повністю ізольована від поверхні Ганімеда. Дверцята контейнера не пропускали повітря. Треба було тільки добути зайвий кисень і наповнити ним печеру.

Ясноцвіт і Пломінь взялися за це. Вони на всюдиходах вирушили до покладів льоду і навезли його цілу купу. Віора використав портативний пристрій для електролізу. Воду розділили на водень і кисень. Киснем наповнювали печеру, а водень конденсували в балонах.

— Згодом використаємо, — обіцяв Віора. — Пригодиться для опалення.

Таким же чином здобули азот з порід. Через деякий час повітря в печері по складу і тиску відповідало земному. Друзі могли роздягнутися, відпочити без важких скафандрів.

Виходили з печери обережно, користуючись саморобним шлюзом. Берегли кожну краплину повітря.

Говорили мало. Більше думали, обмінювалися поглядами. Розуміли, що надії на рятунок мало, але серцем ждали. Ждали Учителя. Ждали Космослава, дій якого вони не могли збагнути. Не могли втратити віри в Життя, не могли схилити свідомості своєї перед привидом неіснуючої смерті. Ряди давніх і нових сміливців повставали перед їх уявою, коли сум схоплював серця кігтистими лапами, і тоді ставало легше. Вони оживали — давно неіснуючі герої — і заспокоювали юних, самотніх дітей Землі. Вони вказували їм на безконечну Дорогу, дружньо стверджували, що жертви на тій Дорозі такі ж закономірні, як закономірне саме Життя…

Так пливли години, дні. Все було умовним, бо сам ритм часу змінився.

Вони працювали самовіддано, напружено, щоб не допустити ні розчарування, ні песимізму. Вони хотіли зробити все, що дозволяли їх сили і вміння, щоб залишити людям, які прийдуть сюди, свідчення своєї волі і прагнення до перемоги.

Через кілька днів за земним часом друзі зібралися всі разом у печері. Їм треба було відпочити і порадитися.

Печеру освітлювала яскрава газосвітна лампочка. Посередині стояв саморобний стіл — ящик. На ньому Хвиля розіклала кілька банок з консервованими фруктами і сухариками.