Розгублено переглядались. І знову йшли. Попереду йшов хлопець. Йому було вісімнадцять років. Він був сильний і сміливий. Жодного почуття страху не з’явилося на його обличчі. Недаремно ж він полетів сюди, на супутник Землі! А може, він тримався тому, що позаду йшла дівчина. Його подруга. Його помічниця по селенологічній роботі. їй всього п’ятнадцять років і сім місяців, а вона поводиться як доросла. Жодної скарги. Жодного натяку на втому. Горда, тільки інколи в її синіх, як земні озера, очах проглядає смуток і розгубленість. Чи то, може, здається? Дівчина зупинилася, покликала його.

— Добромире!

Хлопець обернувся, подивився на неї.

— Що тобі, Зоре?

— Я втомилася. Я хочу спочити.

— Не можна, Зоре, — благально сказав він. — У нас кисню залишилось на три години. Треба шукати, шукати, шукати.

— Не пропадемо, — вперто сказала вона. — Нас уже шукають. Ракетні вертольоти. А якщо ні — то локатори із Землі намацають. Я хочу спочити.

Добромир заглянув за скло її шолома. Личко Зорі, справді, було втомлене і зеленкувате. Напевне, їй важко, адже вона така маленька і мініатюрна.

Дівчина рішуче сіла на великий плескатий камінь, потім прилягла. Очі її склепилися. Добромир почув її бурмотіння:

— Отак заплющити очі — і здається, що ти вдома. Поряд нечутно ходить мама, муркоче кіт, і за вікном шелестить яблуня.

Хлопець сів поряд з нею. Мила, рідна. Яка вона хоробра. Навіть знаку не подає, що вони перед смертю. А в самої, напевне, коти шкребуть на душі.

Добромир поглянув на хронометр. Скільки вони ходили? Дванадцять годин. Чому вони заблукали? Яка необачність! Вийшли з селенологічної бази погуляти в легких костюмах, потрапили в ущелину. їх захопили розсипи барвистих самоцвітів. А потім зникли обриси станції. Чому так трапилося? Чому? Начальник станції Гайворон тепер вижене його з роботи! Вижене — це точно! її ні, вона молода ще і, крім того, не несе відповідальності. А втім, спочатку треба повернутися. Може, вони взагалі нікуди не повернуться. Отут і залишаться серед мертвих місячних скель. Вийде кисень, вичерпається енергія термозахисту — і все.

Добромир зусиллям волі відігнав неприємні думки. Геть, геть! Якщо і вмерти, то людиною, а не боягузом.

Він подивився на її тендітну постать у сріблистому скафандрі, тихо покликав:

— Зоре! Чуєш, Зоре?

— Чую, — прошепотіла вона.

— Може, підемо? — жалібно сказав він. — Час іде.

— Не хочеться, — зітхнула вона. — Все одно, нікуди не вийдеш. Спокійно будемо сидіти і ждати. Нас знайдуть, ось побачиш! Краще поглянь на зорі. Які вони прекрасні! Нема нічого прекраснішого від зоряного неба. Напевне, воно завжди було основою всього чудового: і поезії, і любові, і творчості, і прагнень до подвигу.

— А були такі люди, — зітхнувши, сказав Добромир, — що хотіли знищити цю красу.

— Що знищити? — не зрозуміла Зоря.

— Зірки. Зоряне небо.

— Нічого не розумію, — знизала дівчина плечима. Вона з цікавості аж підвелася на камені. — Розкажи, що ти маєш на увазі.

— Був такий проект, — почав пояснювати Добромир. — Здається, американського фізика. Тоді ще було таке розділення — американський, російський, французький. Як його прізвище — забув. Та це й не має значення. Тоді той проект прийняли серйозно, як науковий, і навіть обговорювали.

— Ну-ну, розповідай, — підохотила Зоря.

— Він, той фізик, запропонував таке. Оскільки Земля використовує тільки нікчемну долю сонячної енергії, здійснити проект, за яким можна було б захопити всю сонячну радіацію.

— Як?

— Пошматувати на клапті Юпітер і зробити з нього гігантську сферу, якою повністю прикрити Сонце, а разом з ним і три внутрішні планети — Меркурій, Венеру і Землю. Не пам’ятаю, чи про Марс говорилося, чи ні.

— Для чого це їм? — обурилася дівчина. — А потім, як же жителі Юпітера?

— Тоді думали, що там життя нема, — пояснив Добромир. — Але не в тому справа. Учений та його прихильники міркували так. На внутрішньому боці сфери можна буде розмістити більйони істот — значить, перенаселення не загрожуватиме Землі. Друге — вся енергія Сонця буде використана для потреб людей.

— Це якесь божевілля, — прошепотіла Зоря. — Навіть подумати страшно. Замкнути Сонце в якийсь ковпак!

— Ні, дивно те, що проект зовсім безграмотний науково, але він все ж обговорювався серйозно сотнями людей. По-перше, сфера з масою Юпітера була б неминуче розірвана гравітаційними силами і знову поступово об’єдналася б в певні скупчення. А якби навіть не розірвалась, то уявляєш, яке майбутнє ждало жителів такого ковпака? Весь внутрішній простір являв би собою замкнуту систему, яка дуже скоро наситилася б радіацією й плазмою до критичної межі й вибухнула б, як булька.

— Та ні, не в тому справа, — не вгавала дівчина, обурено розводячи руками. — Справа не в науковості, а в напрямку мислення. Це ж дуже погані люди. Вони не мали ніякого розуміння краси. Замкнути людей у космічний ящик, закрити від них зірки! Бр-р! Жахливо. Певно, вони були хворі.

— Тоді було багато таких «хворих», — додав Добромир. — З ядерної енергії робили бомбу, винаходились способи передачі енергії на відстань без дротів, а з цього робили «промені смерті», з дослідних ракет — бойові кораблі, з нових хімічних сполук — усякі отруйні гази.

Зоря знову прилягла, знеможено відкинула голову на камінь.

— Навіть вмерти краще під зорями, — тихо сказала вона. — Ось так. І полинути прямо до них, стати однією з них.

— Колись була така легенда, — сказав Добромир, — людина, вмерши, стає ангелом — звісно, хороша людина, — а потім її серце сяє, як зірка.

— Гарна легенда, — озвалася дівчина. — Я б хотіла, щоб вона була правдою.

— Ну, це забобони, — зверхньо заявив Добромир.

— Чому? — запитала вона.

— Як то чому? — розгубився він. — Легенда гарна, нічого не скажеш. Але ж стати зіркою — це не солідно.

— Ну для чого ж так прямолінійно, — докірливо сказала Зоря. — Я думала, що ти трохи поетичніший. Адже масштаби творчості зростають безконечно. Хіба не так?

— Ну так.

— У Безмежжі є такі могутні цивілізації, які вже не кораблі творять, не ракети, не картини чи симфонії, а цілі світи, планети, квіти на них, нову еволюцію, зірки.

— Ну так… так я згодний, — примирливо озвався Добромир.

— Бач, тобі обов’язково треба розжувати. Ти, мабуть, просто втомлений. Ляж і спочинь.

— Нема коли спочивати. Я вже втрачаю терпець. У нас кисню на дві години.

— Будеш метушитись — більше кисню витратиш, — повчально сказала Зоря. — Краще помовч, більше зекономиш.

Добромир прикусив язик. Звідки в неї така витримка? їй би керівником експедиції бути з таким характером. І буде — це точно!

Хлопець мовчки приліг поряд з нею, задивився й собі на зоряний океан, що оточував двох самотніх дітей Землі грандіозним феєрверком. Велично сяяли блакитно-білі зірки, тривожно миготіли червоні далекі гіганти, серпанком прикрашували вселенське чоло небес прозоро-блакитні туманності Галактики.

В серці Добромира зародився дивний спокій. Він поглянув на туманну кулю Землі. «Десь там, на темному боці її, спить мама і сестри. Вони й не гадають, що син їхній і брат лежить на холодній скелі Місяця і жде смерті. Смерті? Тьху, проклята! Чого ти знову страхаєш мене? Соромно. Навіть Зоря, дівчинка, тримається так мужньо, а мені. Мені! Що мені потрібно? Нічого. Коли навіть найгірше — хай так. Тільки одне не можна забути. Сказати кілька слів Зорі. Обов’язково. Давно хотів сказати їх, та не смів. Чому? Хто знає! А тепер необхідно. А як сказати? Де взяти сміливості? Як вона зустріне мої слова? Якби вона відповіла ласкавим поглядом, словом згоди, тоді б не було небезпеки, печать смерті щезла б з їхнього обрію. Сказати? Скажу. Скажу, що вона єдина моя. Що вона та, з якою йдуть разом крізь Вічність, що вона люба, неповторна».

Добромир поворушився, глянув на непорушну постать. Кашлянув. Вона мовчала, дивилася на кулю Землі.

«Сказати чи ні? Треба сказати. Залишилось півтори години. І кисню не буде. Треба сказати тепер».