Чоловік у сутані священика звівся на ноги. Ні на мить він не припиняв читати канонічні християнські молитви, химерно переплітаючи їх зі стародавніми язичницькими замовляннями. Із кожним словом він ставав дедалі сильнішим, а жінка на операційному столі слабшала, її крики звелися до безплідних стогонів й натужного хрипіння. Покорчене, переламане тіло востаннє здригнулося, ним пробіглася зграйка нервово-електричних імпульсів, воно безвільно впало на металеву поверхню столу й завмерло.

Усе довкола узялося тишею. Аж раптом нерухоме тіло Лукаса на каталці навпроти ворухнулося, обвело тяжким каламутним поглядом лікаря, забризкану кров’ю операційну й незграбно гепнулося на підлогу. Спробувало звестися на ноги, однак знову спіткнулося, не втримавши хиткої рівноваги, і вже просто повзло.

— Що сталося? — здивовано спитало воно. — Чому я не можу ходити? Я Анжеліка Феллон, чорт забирай! Я зірка!.. Як це так, що я не можу ходити?!

Розвернувшись, Юрій покинув операційну. Анжеліка й далі борсалася на підлозі, вона не знала, як цим тілом ходити, як дихати, як жити, що відчувати.

Хтось із телевізійників за скляною перегородкою несміливо заплескав у долоні. До нього долучилися колеги, а за мить уже й застиглі перед телеекранами глядачі — разом і поодинці — зайшлися в несамовитому шаленстві оплесків.

Шоу вдалося. Таємниця всім сподобалася. Тепер уже корпорація «ТІЛО™» нікому не видавалася величною й загадковою, вона неоковирно спіткнулася, сторч головою полетіла вниз зі свого неприступного п’єдесталу й смішно простяглася підлогою, як Анжеліка-Стефанія в безпорадному тілі Лукаса.

Усі так тішилися з епохального відкриття, що ніхто навіть не замислився, куди щезла душа індіанця. Особливо щиро раділи ті, кому трансплантації свідомості досі були не по кишені.

Юрій безсило сповз по стіні. За дверима операційної йому враз забракло повітря, раптово запаморочилося в голові, він інстинктивно відчув, що от-от знепритомніє. Серце, поставлене на таймер, билося зі швидкістю 100 ударів на хвилину. При цьому ритм був правильним, тривалість проміжків між скороченнями серцевого м’яза залишалася постійною. Його наздогнав перший напад тахікардії. Таймер «дарувальника» дав про себе знати.

Він заледве доплівся до свого колишнього кабінету, відчинив шафку, де зберігав пресорні аміни, на мить замислився, обираючи препарат. Зробив собі рятівну ін’єкцію норепінефрину. Треба було лягти під крапельницю, але часу було зовсім обмаль, і, заледве відчувши щось схоже на полегшення, Юрій супроти волі глянув на годинник. У нього лишалося трохи більше шістнадцяти годин. І він не мав ані найменшого сумніву — час летітиме набагато швидше, ніж зазвичай. Напади стануть сильнішими і тривалішими, без сумніву, серцебиття сягне й 300 ударів на хвилину…

Тільки б усе встигнути.

Нестерпно схотілося запалити цигарку. Та Юрій розумів — зараз це може його вбити. Зробивши над собою зусилля, зіжмакав почату пачку, котру вихопив із кишені, й пожбурив її в кошик для сміття. Натомість приготував ще кілька ін’єкцій із норепінефрином, сховав їх до кишені, потому відчинив потаємний сейф, замаскований під нанокристалічний екран, дістав звідти пластикову теку і рушив до апартаментів Ештон.

Дорогою йому трапилося кілька репортерів, що прагнули зробити з ним ексклюзивне інтерв’ю, але Юрій у своїй звичній манері відіслав їх подалі й залишив медичний блок. Слід було поспішати, власники корпорації, без сумніву, вже отямилися і незабаром вживуть рішучих заходів: оточать клініку, а як вибереться, — пустять по його сліду натренованих мисливців. Щоправда, їх може випередити убивця, ім’я котрого, необачно зраджене Анжелікою, досі горіло й пекло Юрієві вогнем. І його варто було остерігатися набагато більше.

Побачивши Ештон, він на мить забув про все на світі. Вона нерухомо стояла на тлі завішеного важкими портьєрами вікна, крізь яке він колись пробирався до її апартаментів, і знову чекала на нього. Зачувши, як рипнули двері, різко озирнулася.

Усе зрозуміла без слів.

— Збирай речі, — озвався Юрій і простягнув їй теку, яка довго чекала свого часу в потаємному сейфі його кабінету. — Тут квиток на літак, паспорт із твоїм новим вигаданим ім’ям, адреси і кредитні картки. Гроші краще знімати в Румунії, на території України кредитки не діють. У Бухаресті на тебе чекатиме фургон, котрим ти дістанешся Карпат. Забереш доньку й розпочнеш нове життя. Там тебе ніхто не шукатиме, я про це подбаю. Я… дарую тобі найдорожче, що коли-небудь мав, — свою країну. Зараз там не дуже безпечно, та все ж краще, аніж незабаром стане тут… Я вірю, ти зможеш полюбити її. Тому що я тебе — зміг.

Він врешті сказав їй. Ештон наблизилась до нього, торкнулась його руки:

— Ми разом поїдемо. І разом розпочнемо нове життя.

Він напружено мовчав, притискаючи її до себе.

— Юрію?.. — Ештон вибралася з його обіймів, відступила на крок, глянула в очі, вмить насторожилася.

— За півтори години твій літак, — усе, на що спромігся.

— Я нікуди не полечу без тебе! Як ти міг навіть на хвилину уявити собі, що я це зроблю?! Відповідай!..

Юрій опустив очі. Насправді в його кишені був такий самий квиток і паспорт на чуже ім’я, але скористатися ними він не міг.

— Мене не пустять на літак. Я «дарувальник».

Ештон не зводила з нього вражених, розширених од відчаю очей. Тільки не це. Вона знала, що таймери «дарувальників» були першим, що ретельно перевірялося найновішими електронними сканерами на всіх кордонах і летовищах світу. Із таймером людина ставала невиїзною, гарантовано опинялася в пастці, стовідсотково віддавала тіло.

— Невже… невже нічого не можна зробити?..

Він лише сумно всміхнувся.

— Я спробую, — хоч розумів: навряд чи що вийде. Юрій сам брав участь у розробці останньої моделі таких таймерів, тож добре знав — його неможливо зупинити, від нього неможливо сховатися, переселитися, «втекти» до іншого тіла. Ставили його з допомогою ін’єкції уповільненої дії. Коли час спливав, таймер зупинявся і вивільняв у кров «дарувальника» смертельну дозу «техаського коктейлю». Навіть якщо Юрій опиратиметься, шансів вижити у нього не було — за мить пентотал натрію занурить його в глибокий сон, павулон спаралізує мускульну систему, а всемогутній хлорид калію зупинить роботу серцевого м’яза. І то неправда, що йому не болітиме, — той сон оманливий, Юрій просто не зможе поворухнутися чи сказати про біль, зате кожен його нерв зайдеться в несамовитій агонії, щойно венами й артеріями заструменить отрута. І тоді йому видасться, що його серце роздирають зсередини. Однак помре він не від раптової зупинки серця. Його вб’є больовий шок. А на місце пригоди за «джипіаресом» примчать «рятувальники» на фірмовому фургоні корпорації «ТІЛО™» і професійно висадять двері, щоб забрати тіло «дарувальника» для наступних трансплантацій…

Утім, Ештон необов’язково знати про таке, в її синіх, темно-волошкових очах досі жила надія, котрої Юрій не мав права відбирати.

— Обіцяй, що повернешся до мене, — ледь чутно попрохала вона. — Понад усе я хочу бути з тобою. І знаю, ти хочеш цього так само, як і я…

Він хотів цього навіть сильніше. Півжиття віддав би, аби решту своїх днів провести з цією жінкою.

— Обіцяю, що зроблю все, аби повернутися, — але більшого загадувати не смів. Нарешті йому по-справжньому, жагуче і відчайдушно схотілося жити, однак іще ніколи його шанси на порятунок не були настільки мізерними.

Клініку вони залишили на кремовому лімузині Анжеліки Феллон, що безбожно приваблював увагу й водночас відвертав підозри дорожніх патрулів. Щойно за лімузином опустилася важезна кована брама, весь маєток здригнувся й вибухнув вогнем. Юрій не лишив і каменя на камені від клініки «ТІЛО™», як і сказав.

Кожен, хто лишився всередині, загинув майже миттєво і безболісно. Це дало втікачам трохи часу — доки вони рахуватимуться серед убитих, можна було не боятися переслідувачів. Коли ж рятувальники ліквідують пожежу, а судмедексперти встановлять особи загиблих, шукати вже не буде кого.