Їхні прибічники довго не хотіли вірити, що вони просто втекли.

Усі українці, котрі мали хоча б дещицю здорового глузду, в перші ж роки вибралися за кордон, тоді їм навіть надавалося право обирати країну, щоправда, й зі свого боку треба було мати що запропонувати, аби прислужитися новій батьківщині. Довести, що ти вартий цивілізованого життя в цивілізованій країні. Крім заповнення незліченних формулярів-анкет та підтвердження дипломів, доводилося проходити ще й численні психологічні тести і детектор брехні. Таким чином, за бортом нового життя лишилася більшість дрібних чиновників і містечкових можновладців, зраджених потягом до корупції, а також усі ті, хто мав хоч найменші проблеми із законом. Зате лікарів, учителів, митців, науковців і представників робітничих професій брали охоче — законодавство держав-володарів-світу, до дрібниць захищене від «вторгнень» чужинців-нахлібників, у ті роки ненадовго підняло свою броньовану завісу, щоб поповнити «запаси» спеціалістів, бо ж розвинуті країни й далі невпинно розвивалися, ринок праці потребував вливань свіжої крові. Кожен, хто підпадав під це визначення, отримував власне житло (щоправда, в довгостроковий кредит із фіксованими платежами), не нову, зате досить спритну автівку середнього класу, виторгувану за домовленістю в 200–300 баксів у перекупників (треба ж, власне авто тут не вважалося предметом розкошів), та роботу за фахом (а це взагалі було дивовижею — робота за фахом! — коли, приміром, дипломованому інженеру-проектувальнику не треба було гарувати менеджером із продажу автозапчастин, а вчителю географії — таксувати вулицями міста цілісінький день, а вночі — клепати «курсові» та «дипломні» для ледачих грошовитих студентів) …

Новоприбулі дуже швидко призвичаїлися до законів інших країн, знов і знов пробуючи на смак свої тутешні права й привілеї. І все ото за кордоном було таким чарівним і пахучим, що годі й відмовитися від нового життя. Особливо тішились обрані, котрим пощастило втрапити до Сполучених Штатів, щоправда, називали їх тут якось химерно — україноамериканцями. Гібрид України й Америки, а направду — ні те, ні інше. Люди, що вже перестали бути українцями, але ще не спромоглися стати американцями, незважаючи на стерпне знання англійської та відмітку про громадянство в чомусь на кшталт посвідчення особи. Місцеві зневажали їх, україноамериканці думали, що всі довкола їм просто заздрять.

За окремою програмою зараховували тих, хто прагнув зробити кар’єру в модельному бізнесі, кінематографі чи на телебаченні. Їм теж обіцяли здійснення їхніх нових україноамериканських мрій, щоправда, замість кастингів та співбесід із продюсерами відправляли чомусь на медичне обстеження. І їхні примарні будиночки та автівки (вкупі зі всесвітньою славою й визнанням) швидко танули, пересипалися на попіл, обрані красуні й красунчики кудись раптово зникали, а потім виринали в новій країні зовсім іншими людьми, котрих ніхто вже не називав чужинцями. Індустрія трансплантацій теж потребувала вливань свіжої крові.

Покинуті країни спіткала анархія. Щойно було розграбовано останній продуктовий супермаркет, настав голод, а за ним безперервна війна. Люди вже не розбиралися, хто «свій», хто «чужий», вже не пам’ятали, за що, власне, боролися, знали одне: аби вижити, треба вбити іншого, аби не сконати з голоду, треба вкрасти. Усе звелося до не бачених раніше жорстоких та сліпих мародерств, убивств, зґвалтувань — брат ішов на брата, син вів на розстріл власну матір, батьки ладні були продавати дітей за кусень хліба…

Ці території вважалися «зонами відчуження». Вони більше не мали назв, лише порядкові номери. Для нагляду за ними було призначено так званих кураторів, які мали доповідати володарям світу про те, чи достатньо добре залишені знищують одне одного — аж доки їх не зостанеться зовсім, і вільні землі можна буде використати на власний розсуд. Кураторів, як правило, обирали з місцевих, та поводилися вони як нові господарі.

Україна була «Зоною відчуження № 6». На її місці тепер зосталися лише кілька оточених колючим дротом резервацій, куди з решти світу звозили відбувати покарання найбільш невиправних злочинців, котрі вже ніяк не могли прислужитися суспільству. Хтозна, як вони там себе називали. Там був справжнісінький Вавилон — пекельна суміш усіх мов світу. А ще туди часом відвантажували старі, немічні й негодящі тіла, які мали найвищий відсоток відторгнень… І раптом — Україна?

— Продовжуйте колоти йому нейролептики, — звернувся лікар до застиглої медсестри. — Аж доки марення не минуть.

До тями його привів стурбований голос Ештон:

— Юрію, ви не відповіли! — вона торкнулася його плеча. — То звідки ж ви? Як зветься країна, з котрої ви приїхали?

Біль? Кров? Ненависть? Він безліч разів відповідав на це запитання на митницях, у лікарнях, на допитах у камерах попереднього затримання, в приймальнях високих кабінетів і одного разу навіть, коли хотів одружитися.

— Україна.

— Це десь…

— Центральна Європа. Самісінький центр Європи.

Ештон опустила очі.

— Я думала, що розуміюсь на географії, а виявляється — зовсім ні…

— Облиште. Навіть той, хто розуміється, міг ніколи про мою країну не чути.

Вона так і не підвела очей. Розвернувшись, Юрій вийшов із її апартаментів. Він знав, що скривавлена Україна так і не вибралася з тієї ями, в котру її заштовхали. Знав, що ледве чи коли зможе. Знав, що з його країни зробили відстійник, де купка людей щодня змагається за право на життя, на відміну від тих, що втекли, запопадливо стали україноамериканцями. І він такий самий. Ні, ще гірший, з огляду на те, як він сюди потрапив. Довбаний україноамериканець.

Він жив тут, наче уві сні. Лише кілька разів на рік дзвонив старій жінці, котру називав матір’ю і котра все ніяк не погоджувалася кинути свою країну, хоча от уже п’ять років, як Юрій міг собі дозволити забрати її до Сполучених Штатів.

— Тут могили моїх пращурів, — щоразу нагадував старечий голос. — Їх ти теж можеш забрати?

Юрій намагався заспокоїти своє сумління тим, що переказував старій гроші.

— Сподіваюсь, ти робиш це не для того, аби відкупитися? — з сумом питала стара настоятелька. — Ти б краще сам приїхав.

Він обіцяв, що приїде. Але так і не знаходив можливості. І ненавидів себе за це. Знав, що настане день, коли їхати вже не буде до кого. І країна, що стала відстійником, назавжди зробиться йому чужою.

…Потому, як у карпатському притулку-сиротинці побував таємничий подорожній, що вивіз п’ятеро їхніх дітей, сестра Стефанія теж дивним чином зникла, принаймні ніхто й ніде її більше не бачив. Утім, не можна було сказати, що всі за нею дуже побивалися. Тільки матінка Магдалина гнівно стисла тонкі безбарвні вуста і до кінця дня замкнулася в своєму кабінеті наодинці з посивілою іконою Божої Матері.

Юрко теж довго не затримався в стінах сиротинцю. За тиждень до них завітали двоє озброєних чоловіків і, погомонівши кілька хвилин із настоятелькою, відібрали з гурту старших дітей трьох найміцніших хлопців. Тринадцятирічний Юрко виявився серед них. Компанію йому склали чотирнадцятирічний Роман та шістнадцятирічний Левко, котрих він свого часу хрестив нагайкою, втім, тепер вони були йому найліпшими друзями. Вручивши кожному по гвинтівці, чоловіки забрали малих із собою до лісу. Хлопці охоче пішли з повстанцями, кожен подумки пишався, що обрали саме його, і тепер він стане таким же сильним, відважним і дорослим, як оті похмурі й неголені чоловіки. З’ясувалося, насправді притулок вирощував дітей для війни, коли не обмінював їх на харчі та зброю.

У лісі хлопців привели до опасистого здорованя, схожого на старого пелехатого ведмедя, котрого мали собі за ватажка й називали вуйком Петром.

Перше, що він зробив, — досхочу нагодував малих і звелів іти спати. А на світанку, сказав, розбудить і вчитиме боротьбі. Приємно здивовані такою зустріччю, Левко та Роман одразу загорілися бажанням «боротьби». Натомість Юрко мав на думці лише одне: швидше зробитися вояком, увібрати в себе всі премудрості вуйкових вмінь і податися у світи — аби розшукати Іванку й розправитися з подорожнім.