Проте наступний ранок знову почався для хлопців із несподіванки. Розбудивши підопічних ще до схід сонця, вуйко Петро повів їх не на стрільбище, де вправлялися його вояки, а в гори. Півдня вони просто йшли, не відаючи, куди й навіщо. Коли ж пополудні знесилено попадали на верхів’ї найстрімкішої карпатської скелі, перед їхніми очима простерся неймовірний краєвид. На тлі пронизливо блакитного гірського неба темніли чорні смерекові переліски, поміж ними вільно проляглися смарагдові полонини, на далеких пагорбах зачаїлися поодинокі людські оселі, котрі дивом не згоріли в жерлі мародерств, а долиною тікав у безвість вічний Черемош.

Зупинившись перед самим краєчком урвища, вуйко Петро простяг руку над мальовничим проваллям:

— Оце ваша країна. Хто скаже, як вона називається?

Постала насторожена тиша. Ніхто з народжених по війні відповіді не знав.

— Україна! — гнівно відповів на власне питання вуйко Петро. — Ваш край зветься Україною, вилупки! А мова, якою я вас вчитиму, українська. Зараз ваша країна та мова захлинулися в крові. Зайди та запроданці нищать усе, що любе серцю справжнього українця… А ви народжені для того, аби підняти свою країну з колін, а коли знадобиться, то й умрете за неї! Слава Україні!..

Хлопці затамовано мовчали.

— Героям слава — мені відповідати, сучі діти! — і роздав усім стусанів.

Того дня Юрко вперше почув назву країни, в якій народився й виріс. Вона відгукнулася йому тисячею не знаних досі гарячих і палких відчуттів, що, здавалося, тільки й чекали нагоди прокинутися, бо вже давно були закарбовані на чорному повстанському прапорі: «Воля України — або смерть». І бачив — хлопці теж цим перейнялися. Він зрозумів, не всі дорослі озброєні чоловіки мають на меті лише сліпі грабунки й безтямні убивства, деякі справді боролися за свою країну. Це відкриття дивним чином поєдналося в ньому з почуттями до Іванки — та сама всеосяжна ніжність, той же обов’язок захищати й оберігати… Але спогади про Іванку щоразу відлунювали в його серці таким нестерпно живим, незагоєним болем, що до часу він навіть думати про неї собі заборонив.

Дещо Юрко дізнався й про загадкового подорожнього. Звали його Яковом, і він теж колись бився в лавах карпатських повстанців, пліч-о-пліч із вуйком Петром. Рівного йому вояка в їхніх краях не знали. Переказували, умів Яків перекидатися на вовка, без страху та сумніву нищив ворогів, а сам був наче заговореним — ані кулі, ні леза його не брали. На Якова тут покладали великі надії. Та одного дня в ньому щось зламалося, переінакшилось: він зрадив своїх і втік із контрабандистами за кордон. Там, подейкували, Яків потрапив до Французького іноземного легіону, з котрим чимало поїздив по світу, придушуючи повстання «сепаратистів». Кілька разів у складі провладних військ він повертався й до України — тепер уже «зміцнювати порядок». Потому осів десь у Сполучених Штатах, начебто одружився і більше про нього не чули. Аж доки восени 2033 року зненацька не навідався до карпатського притулку-сиротинцю, щоб обміняти вогнепальну зброю та військові пайки на п’ятьох українських дітей. Вочевидь, щось у його закордонному житті пішло не так. Утім, Якова тут боялися, адже слава перевертня-вовкулаки, як і раніше, йшла попереду нього. Казали, не народився ще в Карпатах чоловік, здатний знищити могутнього вояка.

Минуло кілька років, упродовж яких вуйко Петро навчив своїх вихованців усьому, що знав та вмів сам. Хлопці стали справжніми повстанцями, тепер кожен очолював власний загін; всі, як і раніше, підпорядковувалися старому вуйкові. Найжорстокішим у кривавих розправах вважався загін Юрія — дарма що йому на той час заледве виповнилося сімнадцять. Він і сам перетворився на неабиякого вояка: без натяку на страх вривався до самої гущі ворогів, стріляв влучно та без вагань, а коли закінчувалися набої, діставав із-за ременя два загострені ножі-тесаки і без розбору зносив голови ворогам. Щойно леза щербилися і бралися тріщинами, кидав ножі й просто у стрибку перекидався на велетенського вовка, що рвав, гриз і шматував горлянку кожному, хто траплявся йому в бою. Здавалося, в Юрія не було серця. Тільки чорні, пронизливі, палаючі холодною ненавистю очі.

Саме в ті неспокійні часи юний ватажок повстанців й отримав більшість своїх шрамів і відмітин. Якось йому вибили щелепу, розсікли торс, іншим разом вистрелили просто в обличчя, щоправда, куля лише черкнула кістку, вирвавши шматок м’яса. На відміну від легендарного Якова, він не був невразливим. Зате надзвичайно швидко зцілювався: відповзав у ліси, лишаючи по собі кривавий слід, а за кілька днів повертався сповнений сил та життя, із загоєними-зарубцьованими ранами. Хлопці вже й не дивувалися: вони здогадувалися, що їхній ватажок походить із нечистої сили, але не дуже через те переживали, бо не раз він і їх витягував з того світу своїми травами й чудернацькими замовляннями, що зовсім не скидалися на церковні молитви.

Напади на кортежі кураторів, перестрілки з бандами зайд, контрабандистів і мародерів, бойові дії проти непроханих «миротворців» — такими були їхні будні. А рідкісні «свята» й «вихідні» зазвичай ішли на чищення території: відстрілювання та спалювання немічних напівмертвих тіл, котрими закордонні індустрії засмічували їхню оточену колючим дротом країну. І якщо місцеві не встигали їх вчасно «прибрати», кілька діб вони ще кричали й стогнали, не давали заснути.

Це тільки потім Юрій дізнався, що то були «донорські тіла з найвищим коефіцієнтом відторгнень», котрих привозили начебто мертвими, та ночами вони оживлялися завдяки «розпорошеним фрагментам душ донорів». Так само потім він з’ясував, що спочатку їх просто спалювали в місцевих крематоріях, однак втрутилась якась громадська організація, пішов суспільний резонанс, і для живих трупів було вирішено створити «екологічний рай». Бажано подалі від людських осель. Компанія-підрядник, що виграла тендер на облаштування «раю», вирішила зекономити на будівництві, тож (за мовчазної згоди офіційної влади) взялася просто вивозити й викидати непридатні тіла туди, де їх ніхто не шукатиме.

Однак це було потім. А тоді він і гадки не мав, звідки бралися ті нещасні, хоч бачив серед них не лише старих знеможених чоловіків, але й крихітних виснажених дітей та зовсім юних, колись по-справжньому вродливих жінок…

Єдине, чого він не робив, так це не ґвалтував їхніх жінок. Одразу вбивав. І хлопцям своїм забороняв ґвалтувати, хоча знав: варто йому відвернутися, вони верталися на сміттєзвалище і робили там, що хотіли. У такі ночі Юрій теж довго не міг заснути — заважали ті самі крики та стогони. Тоді він діставав із закапелків пам’яті оповідки про Якова і лише потому якось спромагався поринути в сон. Його пестила думка, що коли-небудь він таки дістанеться тих заморських Сполучених Штатів, уб’є зрадника і виріже всю його сім’ю.

Хоч насправді мріяв просто повернути Іванку і вивчитися на лікаря.

Недарма кажуть: бійтеся своїх бажань, часом вони збуваються. Так сталося і з сімнадцятирічним ватажком повстанців — його безрозсудні мрії здійснилися набагато швидше, ніж він бачив у найсміливіших снах.

Зухвалі витівки гірських розбійників неабияк дошкуляли кураторам, і одного недоброго дня сталося те, що й мало статися, — до скаліченої розграбованої країни вкотре вступили війська закордонних «миротворців». Оточивши поріділі на осінь ліси, вони з допомогою новітньої техніки та значної кількісної переваги без зусиль розгромили повстанців майже вщент. Найстаршому з ватажків, Левкові, ще пощастило — він зі своїми хлопцями першим прийняв на себе удар і загинув у бою з американцями, точніше, їх просто перестріляли. А загони Романа та Юрія втрапили в засідку до «своїх». Запроданці радо решетили їх кулями з автоматів, подарованих закордонними друзями, загнавши до закритої ущелини, з котрої вибратися було ніяк. Однак швидко стало зрозуміло, що ватажків вони хочуть узяти живими. Спершу схопили Юрія. Роман кинувся йому на поміч і теж опинився в руках запроданців. Решту хлопців криваві переможці поставили до скелі і постріляли. Проте ні Роман, ані Юрій того вже не побачили — заледве пов’язавши, їх оглушили і повезли до тимчасового табору, хоча вказівки керівництва щодо цього були чіткими і зрозумілими: вбивати на місці, полонених не брати.