Підвівся. Треба було їхати додому, завтра на нього чекав важкий відповідальний день. Але замість того, щоб увійти до ліфта й спуститися на лікарняну парковку, він знову опинився в апартаментах Ештон.

Завтра її не стане. Більше не буде її усмішки, її голосу, її особливої манери підводити погляд й дивитися на нього так, наче увесь світ переставав тієї миті існувати. Зостанеться лише тіло. Тепер Юрієві було байдуже, скільки чоловіків Ештон мала до нього, адже він став єдиним, кого вона свідомо обрала сама. Вона кохала його. І він теж кохав, але не визнавав за собою права зізнатися… Він так і не сказав їй тих слів, що їх кожна жінка жадає від чоловіка найбільше, не сказав, що кохає й не уявляє без неї жодного свого дня, але решту ночі був із нею настільки ніжним, наче вона раптом стала кришталевою і від найменшого необережного доторку могла розбитися, розлетітися на друзки просто в руках. Кожен його порух жив тими несказаними словами, і вона відчувала їх. Здавалося, на якусь мить увесь світ забув, як існувати. Зупинилися всі годинники на Землі. Завмерли стрілки, стерлися електронні цифри, зітліли календарі. І все довкола розчинилося в любові двох звичайних людей…

Але час неможливо заперечити, знищити чи проскочити повз його доскіпливий погляд. Він звівся на ноги. Розправив плечі. І здригнулися стрілки на циферблатах, замиготіло сузір’я цифр на електронних табло — хвилини змахнули крилами й несамовито полетіли вперед, за ними чітким злагодженим кроком рицарів-хрестоносців рушили загони годин, час знову заволодів світом.

Пів на третю ночі. Цього разу Юрій не став чекати світанку, аби піти. Тільки-но переконався, що Ештон стомлено заснула, тихенько вибрався з-під ковдри, вдягнувся й нечутно рушив до дверей. Щоправда, потім повернувся, щоб поцілувати її і подумки попрощатися. Розбудити не наважився. Завтра буде новий день. Він досі не уявляв, як чинитиме, щойно побачить її в операційній, але понад усе сподівався, що того дня зробить правильний вибір.

Коли ж за ним востаннє зачинилися двері, Ештон розплющила очі. Вона не спала. Їй так багато хотілося йому сказати, однак вона знала — не варто. Так буває, коли слова не здатні зарадити. Коли просто любиш.

Прокинувшись наступного дня, Юрій уперше за багато років відчув моторошно-холодний, болючий і по-справжньому живий людський страх. Але злякався він не за себе. Цей страх приходить лише як насниться близька людина.

Уві сні йому примарилась Ештон. Мертвою.

Коли ж повернувся до тями, з дивним полегшенням побачив у своєму помешканні старого гендляра. Той сидів у кріслі посеред запилюженої кімнати, осяяний променями ранкового сонця, і розтирав свою кульгаву ногу, котра зазвичай щеміла на переміну погоди. Іншою рукою притримував стару рушницю, що стриміла навскоси поряд із просидженим кріслом, в якому він облаштувався. Це робило його схожим на вицвілого ковбоя з раритетних вестернів середини минулого століття, котрі досі час від часу демонструвалися в приватних ретро-кінотеатрах.

— Проспався? — непривітно глипнув на Юрія, підхопив рушницю, вправно звів спусковий гачок. — Вибачай, кави з круасанами нема.

— Добре, хоч ти є, — той повільно звівся з підлоги, подумки прогнав від себе скривавлені рештки нічних страхіть. Не одягаючись і не звертаючи увагу на зброю в руках непроханого гостя, попрямував до ванної.

— Роблю, що хочу, — старий не зводив із нього прицілу рушниці й чіпкого, доскіпливого погляду. — Хата моя, не забувай про це. І все, що в хаті, також моє.

— Скільки? — кинув Юрій звичне питання. Й не дочікуючи відповіді, переступив поріг ванної, грюкнув за собою дверима.

Гендляр важко здійнявся з крісла, посунув услід за ним, зупинився перед зачиненими дверима, сперся на рушницю, як на ціпок, прислухався.

— Знаєш, ти ніколи мені не подобався, — почав, щойно за дверима ванної зашелестів шум увімкненої води. — Але хату я тобі здавав. Бо в мене добре серце, та й гроші ніколи не завадять… Проте від сьогодні умови змінюються. Не треба грошей. Я знаю, хто ти. Якщо хочеш далі тирлуватися в моїй хаті, будеш надавати мені своє тіло в користування. Щомісяця, на один вікенд.

Юрій завмер під крижаними струменями води.

— Ну й що ти з ним робитимеш?

На якусь хвилину за дверима настала тиша. Вочевидь, гендляр неабияк засумнівався, чи розповідати заручникові про свої величні плани.

— Я спатиму з жінкою, — зрештою зізнався. — Власної в мене нема, тож я подамся в нічний клуб і знайду там найліпшу кралю. Білявку. Дам грошей, скільки скаже, і злягатимуся з нею цілісіньку ніч до світанку…

— А в своєму тілі чого ж не «злягаєшся»? — недобре всміхнувся Юрій, вимкнув воду й потягнувся за рушником. — Боїшся їй не сподобатись?

Гендляр зміряв зачинені двері неприязним поглядом.

— Я ділова людина. У мене серйозний бізнес, і він, щоб ти знав, процвітає… А коли твій бізнес процвітає, в тебе з’являються вороги. Усі хочуть мій бізнес, букмекерська контора — це тобі не абищо! Словом, ошукані клієнти відлупцювали так, що два місяці ходити не міг. Кістки з часом зрослися, а те, що поміж ніг… словом, там уже нічого не працює. Тож давай сюди тіло, або вимітайся!

Юрій вийшов із ванної. Він міг би легко розправитися з набридливим гендлярем і забути про нього раз і назавжди. Але не зробив цього.

— А навіщо чекати до вихідних? — раптом пристав на гендляреву пропозицію тимчасово помінятися з ним тілами. — Можна й сьогодні…

— У вівторок? — на мить розгубився старий.

— Тобі чимось не догодили вівторки? — підступно поцікавився Юрій. — Шкода, бо я знаю одну нічогеньку місцинку, де саме по вівторках збираються найрозкішніші шльондри. І всі як одна білявки…

У примружених од недовіри очицях старого спалахнув хтивий вогник:

— Сьогодні, то й сьогодні! — квапливо погодився він. — Тільки ж гляди, щоб завтра на ранок повернув мені тіло. У мене серйозний бізнес…

Юрій лише посміхнувся. Кожен жив про людське око у власному тілі, а грішити вибирався в чужому. І він зараз не був винятком. А кульгавий гендляр, сам того не сподіваючись, просто полегшив йому завдання.

Адже за годину мав розпочатися аукціон, на котрому піде з молотка тіло Ештон. Прийом заявок завершувався за сорок п’ять хвилин. Юрій знав: станом на сьогодні до корпорації надійшло триста двадцять сім заявок для участі в торгах. Він ще зачекав із півгодинки, й останньої миті аукціонники отримали триста двадцять восьму заявку — від такого собі Соломона Гоймана, що мав вісімдесят три роки, букмекерську контору, купу заощаджень у різних банках та поза ними (корпорація ретельно перевіряла платоспроможність потенційних замовників), а на схилі віку раптом надумав оселитися в жіночому тілі. Це неабияк розвеселило аукціонників, однак відмовити йому в реєстрації законних підстав вони не побачили.

І Соломон Гойман зухвало переміг у торгах, стрімко обігнавши при цьому інших триста двадцять сім претендентів, котрі один за одним посходили з дистанції, в тому числі й «зламаних сірників» та пихато-рейтинговий телеканал, що представляв інтереси осяйної Анжеліки Феллон…

Вправні аукціонники й тут не стримали посмішки: за тіло дівчини скупому гендляреві довелося викласти всі свої статки. Коли ж їх не вистачило (Анжеліка боролася до останнього), на його рахунок блискавично надійшли нові кошти, походження яких ніхто не знав. Але це не завадило корпорації прийняти їх. Однак своє дорогоцінне надбання покупець мав отримати лише наступного дня.

Юрія насторожило таке нововведення, проте вплинути на нього у чужому тілі він зараз ніяк не міг. Знову пригадався лихий вранішній сон. Та він рішуче спровадив з думок недобрі передчуття. Слід було діяти за планом. Тож за кілька годин після завершення аукціону біля воріт каторжної в’язниці штату Орегон зупинився червоний розхитаний пікап із перекошеними й забризканими грязюкою номерами. З-за керма вибрався той самий старий гендляр. Припадаючи на праву ногу, побрів до входу. Вартовий на першому контрольно-пропускному пункті глянув у список відвідувань на сьогодні, де було вказано, що до однієї з ув’язнених у спеціалізованому відсіку, призначеному для «потреб» корпорації «ТІЛО™», має приїхати старенький батько.