— Хочеш поїхати зі мною, Іванко? Я відвезу тебе до твоїх батьків.

— Мої батьки померли.

Її батьки були інакшими. І вони померли.

— Ну, що ти? Вони просто переїхали в інші краї. І дуже за тобою сумують. Тож я повернувся, щоб забрати тебе до них.

— Не смійте її забирати! — худий войовничий хлопчисько поряд із Іванкою раптом вирвався наперед і щосили турнув дорослого чоловіка. Від несподіванки той похитнувся, навіть заледве не впав. А звівшись на повен зріст, наштовхнувся на дорослий погляд тринадцятирічної дитини, сповнений розплавленої до краю, жагучої ненависті-рішучості.

— Юрію, повернися на місце! — крижаним тоном наказала настоятелька.

Малий не ворухнувся.

Подорожньому стало цікаво. Невже тут іще зосталися такі?

— Може, ти теж поїхав би зі мною? — присів навпочіпки й біля нього.

У лівій руці чорноокого хлопчиська, схожого на вовченя, зблиснуло щось схоже на лезо ножа — і наступної миті подорожній відчув різкий спалах болю в напрямку від брови до вилиці. Відскочив убік, наче сполоханий звір. Схопився рукою за щоку. А коли відняв долоню від перекошеного, враз посірілого обличчя, на ній багряніла кров.

Їхні діти надто швидко стають дорослими. І зараз усі вони на тебе накинуться.

— Сестро Стефаніє, не стійте ж! — стара настоятелька.

Подорожній роздратовано витер скривавлені пальці об сутану. Краєм ока підмітив: білявий хлопчина, що назвався Орестом, ледь помітно всміхнувся, коли молода дебела черниця силою виволікала малого бунтівника із зали. Блідим личком дівчинки на ім’я Ярина майнуло щось схоже на полохливі ревнощі. І лиш Іванка стояла незворушно, притискаючи до себе полотняну ляльку-мотанку. Подорожнього лякали такі ляльки — вони не мали обличчя. Зовсім інша справа — заклично усміхнені Барбі, котрими гралася його донька. Спогад про доньку боляче кольнув йому десь із лівого боку грудей, тож він знову повернувся до сиріт. За лічені хвилини вказав на п’ятьох із тих, чиї імена питав, і звелів черницям збирати їх у дорогу.

Юрія він не обрав. Усе ще горіла відмітина на щоці.

Та, коли дорослі вже виводили дітей із сиротинцю й садовили до фургона на ті місця, де раніше стояли ящики з чудернацьким заморським маркуванням, хлопець зненацька видерся з рук молодої черниці і кинувся навздогін.

— Іванка!..

Лялька-мотанка впала на бруківку. Подорожній інстинктивно намацав револьвер, схований під сутаною. Одна мить — і він стрілятиме, не вагаючись.

— Дайте їм попрощатись, благаю, — знову втрутилася настоятелька.

Він неохоче випустив зі своєї грубезної порепаної долоні тендітну руку дівчинки з волошковими очима, і вона повільно рушила назустріч хлопцеві. Подорожній знічев’я хотів було спитати, чи ж вони часом не брат і сестра, але не спитав. Натомість звів очі на кам’яних янголів, що прикрашали фронтони колись величної католицької споруди. Пощерблені часом, подзьобані кулями та випрані негодами, вони мовчки спостерігали за безчестям людей.

Настоятелька відвернулася. Зараз її непокоїло тільки одне — якими очима цього вечора дивитиметься на неї Божа Матір.

— Розшукай мене, — ледь чутно мовила Іванка, коли між ними лишився єдиний крок. Юрко підняв із запилюженої бруківки згублену ляльку-мотанку і простягнув їй.

Наче прокинувшись од затамованого сну, шмат неба раптом розпорола крива блискавка, десь із примарно посивілих вершин їй відгукнувся гомін грому, і довкола зашелестіли холодні шорсткі струмені некликаного дощу.

— Не бажаєте перечекати негоду? — радше для годиться спитала подорожнього стара настоятелька, коли дітей було сховано до фургона, а він запізніло хряснув дверцятами й усівся за кермо.

Не приставай на жодну з їхніх пропозицій, якщо про це не йшлося в попередній домовленості.

— Воно й варто було б… Але ні, я поспішаю! — й піднявши брудне бокове скло, подорожній нетерпляче завів двигун і натиснув на газ.

Юрко довго стояв просто неба й дивився, як білий фургон неквапливо розчиняється в суцільній стіні дощу. Потім зірвався з місця й щодуху помчав геть. Зупинився вже посеред стайні. Обтрусився, як пес. Принюхався. Потягло смоляним деревом, старим пересушеним сіном і досі — кіньми, хоч усіх вони поїли ще минулого літа. Зненацька брамою щось грюкнуло, озвалися голоси. Малий здригнувся й вивіркою пірнув за стійло свого колишнього улюбленця Чаклуна. Однак боятися не було чого — то робітники під наглядом матінки Магдалини вносили до стайні ящики, привезені подорожнім. Лишені навзамін Іванки. Поскладавши їх уздовж стіни, почали розпаковувати. Як і слід було сподіватися, знайшли там дитячий одяг, медикаменти, сухі військові пайки. Однак найбільше ящиків було з вогнепальною зброєю.

Тринадцятирічний Юрко відсахнувся, і від побаченого його знудило просто на кінську упряж, що купою запилюженого непотребу бовваніла на тлі дощаної стіни. Як отямився, над ним височіла видовжена й суха, наче жердина, постать настоятельки.

— Однаково знайду й поверну Іванку! — пообіцяв уперто. — А потім перестріну і вб’ю чужинця… Я його позначив.

Матінка Магдалина незвично боязко озирнулась і сказала йому те, чого ніхто, крім Божої Матері, від неї ніколи не чув:

— Прости мені.

Юрко не відповів. Просто вужем відповз подалі в темний закуток і принишк.

Настоятелька повернулася до свого кабінету і знову втупилася в застиглі очі Божої Матері. Із мертвого дерева — крапля за краплею — брунатно стікала живиця. Ікона мироточила. Стара черниця заклякла, нездатна вирішити, що їй із цим непроханим дивом чинити — затаєно змовчати чи гучно бити на сполох…

Зрештою впала навзнак і почала гарячково молитися. На все воля Божа. А раптом її дітям пощастить, і старий, забризканий багнюкою фургон не дістанеться місця призначення, а просто зірветься в гірське провалля?

Літо, 2053 рік США, Портленд, штат Орегон

Невиспане місто, по живому здираючи з себе кудлаті залишки сну, ковтало поспіхом зварену каву, смажило яєчню й робило тости, приймало душ, чистило зуби, вдягалося, взувалося, шукало довбані ключі від «фольксвагена» й урешті, знервоване тими пошуками, розлитою кавою, несмачною яєчнею, підгорілими тостами, запізнюючись, мчало на роботу.

Дорогою встигало полаятися по телефону із дружиною за те, що не погодувало кота та й сміття знову не винесло; продемонструвати середній палець сусідам по нещастю, котрі так само не тямилися з люті, прикуті до кермівок своїх машин у цьому пеклі-заторі, і теж кричали на когось по телефону; відхопити зауваження від патрульного з наступним складанням протоколу і, звісно ж, укотре набрехати щось шефові стосовно причин свого (вже шостого за цей місяць) запізнення на роботу.

Шефові, ясно, будуть до сраки всі жалюгідні спроби виправдань-вибачень із наступним «цього більше ніколи не повториться, сер!..», і місто отримає шосте за цей місяць адміністративне попередження.

І так день за днем. Місто стомилося. Воно благало пощади.

А впіймавши зненацька своє відображення у дзеркалі заднього огляду, враз остовпіло. Неголений чоловік зі скуйовдженим волоссям та перекошеною краваткою був цілковитим йому незнайомцем. Замість міста в маленькому люстерку облаштувався хтось інший. Те саме було сьогодні вранці й у великому, спітнілому від гарячої пари, дзеркалі ванної. І вчора, у торговельному центрі, де місто зупинилося перед блискуче-дзеркальною вітриною ювелірної крамнички, аби купити щось для дружини з нагоди річниці шлюбу…

Чиєї дружини? Якого шлюбу?

Розвернувши свою автівку на сто вісімдесят градусів, місто брутально виїхало на зустрічну і на шаленій швидкості вперіщилося в бетонну стіну.