Саме тому на нього витратили довгі роки. Та за цей час не почули від бранця нічого, крім «ні», «не знаю» і «мені байдуже».

Здався, коли йому привели Іванку. Вони й до неї дісталися. Корпорація скрізь мала власних агентів, і для них було лише питанням часу з’ясувати причину зради того чи іншого працівника. Ні про що його не питаючи й нічого не пояснюючи, вони просто заселили її до тіла п’ятнадцятирічної дівчини, і двоє дужих велетнів-санітарів кілька годин поспіль ґвалтували її на очах у Юрія. Разом і поодинці. По-всякому. Коли вона непритомніла, на неї виливали цебро крижаної води. Вона мала бути при тямі. Щойно стомлювалися одні чоловіки, на їхнє місце заступали інші.

Іванка вже навіть не кричала.

Юрій рвався з ланцюга, котрим був прикутий до цегляної стіни, гарчав, як звір, сходив криками й піною, заклинав їх спинитися, обіцяв щось, погрожував і знову обіцяв. Він один знав, як Іванка боялася цього з самого дитинства, як шукала когось, хто міг би захистити, вберегти її від такого. Тож знавісніло рвався уперед, падав, не відчуваючи болю, і зривався знову. Грубий металевий ланцюг тріснув у кількох місцях, але тваринної сили Юрія таки не вистачило, аби розірвати його…

Того дня він посивів.

І хоч виконавці вже знали, що тепер задля корпорації він ладен на все — хоч зірку з неба дістати, — спинилися лише тоді, як побачили, що Іванка не дихає. Вони виволокли скривавлене тіло з кімнати й спішно переселили її до іншого.

Відтепер Іванка зробилася власністю корпорації. Заставою в моторошній угоді купівлі-продажу вірності Юрія. Точніше, заставою зробилася її душа, адже власного тіла в неї не було — як і раніше, свідомість дівчини завантажували до чужих, випатраних часом і недугами тіл. І не передбачалося тому кінця-краю, бо це виявився єдиний засіб тримати Юрія в покорі. Доки вона в них була, доти й він був. Щойно він схибить, її свідомість буде утилізовано.

Юрія випустили з в’язниці. Стояв байдужий сонячно-осінній день. Йому саме виповнилося двадцять вісім. Однак замість сильного молодого чоловіка за кам’яні мури поволі вийшов згорблений жалюгідний старець, у котрого сльозилися очі і тремтіли руки. Він весь час зупинявся й озирався назад, аж доки з раритетного «кадилака» неподалік не вибралися двоє в темних костюмах і окулярах й не сказали йому сідати в машину.

Так він повернувся до клініки і знову почав працювати. Фізичний біль швидко минувся, Юрій знову став схожим на себе, про пережите нагадувала хіба передчасна сивина та зяюча болісна порожнеча, котра пекельним вогнем виїдала його зсередини. Він навіть не шукав ґвалтівників Іванки для розправи — себе винуватив. І та провина опустила його на саме дно життя. Весь вільний час він пиячив і тинявся містом, перепробував на собі все заборонене зілля, котре пропонували загубленим душам підпільні наркоторговці. Часом прокидався у незнайомих місцях, найчастіше неподалік смітників посеред найбрудніших районів міста, уявлення не маючи, де вчора був і яким чином сюди потрапив. Зривався на ноги і тікав геть. Коли ж алкогольно-наркотичні загули почали суттєво впливати на основну роботу, керівництво клініки відправило його на примусову реабілітацію.

Там не вилікували, просто «пересадили» на цигарки з оптимально підібраною зумисне для його організму сумішшю опіатів і, про всяк випадок, позбавили ліцензії нейрохірурга. Згодом Юрієві навіть дозволили короткі побачення з Іванкою раз на тиждень (зазвичай по вівторках). Але розмовляти їм слід було виключно англійською, суворо в присутності охоронця. Вона спочатку не хотіла ні дивитися на нього, ні показуватися сама в тих брудних, напіврозкладених, покорчених невиліковними хворобами тілах, однак Юрій однаково приходив, попри її небажання. Перші кілька зустрічей вони просто сиділи одне навпроти одного і мовчали. Потому Іванка спитала, чи навідувався він до її котів. Чи годував їх. Він сказав, що навідувався, годував, коти задоволені і щасливі. Хоч насправді вони порозбігалися, щойно його побачили, і більше Юрій не зміг їх розшукати…

Здається, вона повірила. Але жодного разу не сказала йому, що кохає. Утім, його то не зупиняло — не бачити її для нього було все одно, що померти. Він уже й сам не знав, як звалося те почуття, що гнало до неї. Було то ніжне невимовлене кохання, народжене багато років тому в холодних стінах карпатського сиротинцю, чи люта одержимість, загартована кривавими поневіряннями в світах?

Так само не відав, що коїться на серці в Іванки. Зазвичай вона одразу впізнавала його, та часом нелюдські досліди корпорації над її психікою давалися взнаки — і вона поводилась як чужинка, не могла пригадати, хто він такий, дарма що Юрій завжди приходив до неї однаковим. Змінювалась Іванка — кожне її нове тіло було страхітливішим од попереднього. Вона жодного разу не згадала про зґвалтування, нікого не винуватила, не виправдовувала, не слухала й не давала жодних обіцянок, бо жила, здавалося, в якомусь власному відокремленому мертвому світі, куди Юрієві було зась… Лише одного разу зізналася, що мріє повернутися у своє справжнє тіло.

А він ненавидів життя без неї. Хоч іншого й не знав. Тільки тими химерно-в’язничними зустрічами він і жив упродовж наступних п’яти років. Час від часу, щоправда, згадував про доньку Якова, котра дивовижно скидалася на Іванку, але наблизитися до неї не смів. Дівчина, звісно, подорослішала і, мабуть, навчилася відрізняти вовків од собак. Питав себе, як пережила вона смерть батьків. Іноді спостерігав за нею, тримаючись віддалік. Згодом почув, що дівчина виходить заміж. Не стримався, прийшов на неї подивитися. На власному весіллі вона видалася йому щасливою. А за кілька років приїхала до нього в клініку, щоб померти.

Струснувши головою, Юрій виринув із омани спогадів. Пів на третю ночі. Він заснув просто за столом свого робочого кабінету. А Ештон, звісно, не спить. Він не раз питав себе: це ж які лихі сни мучили молоду жінку, що вона так боялася заснути? І жодного разу не знаходив відповідей. Від снодійного вона відмовлялася. Від розмов із лікарем останніми днями теж. Тільки іноді заходила в капличку, що ховалася в гущавині саду неподалік лівого крила клініки, і довго не виходила звідти. Утім, камери спостереження були скрізь, тож Юрій знав — вона не молилася. За весь час не прочитала жодної молитви, не прихилила колін перед іконами, не запалила свічку, не наблизилася до сповідальні. Просто стояла і мовчала. Ніби вичікувала. У неї не було слів для Бога. І Бога не було для неї.

Решту часу проводила за роялем, за розмовами з пацієнтами клініки або ж просто усамітнювалася в саду і малювала. Обравши мить, Юрій підгледів за її роботою. То виявилися звичайні, хоча й доволі професійні ескізи садово-паркового дизайну, нічого демонічного. Навряд чи таке могло призвести до хронічного безсоння.

Та зненацька він зрозумів, що ревнує. До ескізів, рояля чи своїх пацієнтів — достеменно не знав. Ештон належала кому завгодно, тільки не йому.

А якось, придивившись до Лукаса, зрозумів, що не його одного мучать дивні, незвідані раніше почуття. Спотворений опіками індіанець теж марив іншим життям. Здається, він уже зрозумів, хто така Анжеліка Феллон, тож більше не почувався переможцем й не жадав для себе «молодого, сповненого сил та здоров’я і надзвичайно вродливого чоловічого тіла», натомість дедалі частіше зупиняв замислений погляд на Ештон, а відтак чомусь простував очима до Юрія.

Хлопцю видавалося, їх поєднують невидимі, але напрочуд міцні й нерозривні пута, котрі рано чи пізно приведуть лікаря й донорку в обійми одне одного, як нитка Аріадни. Байдуже, хочуть обоє того чи ні…

Понад усе він мріяв бодай на мить стати Юрієм.

— Навіть не думай, — грубо відрубав той, осягнувши таємні сподівання індіанця. — Це тіло, на хрін, не продається.

Переміну в настроях нареченого відчула й Анжеліка Феллон (коли треба було, вона вміла відчувати на відстані) і дедалі частіше почала навідуватися до клініки, іноді навіть без супроводу знімальної групи. З’ясувалося, Анжеліка ще й письменниця — місяць тому вона видала книжку і тепер активно займалася її просуванням.