Коли Юрій прийшов до тями, його було міцно прикручено мотузками до стовбура старої грубезної смереки. Сутеніло. Ні поворухнутись, ані перекинутися він не міг. Права скроня, куди отримав прикладом автомата, пекла вогнем, у голові гуло й досі лунало пострілами, вибухами і скриками. Спробував роззирнутися.

Неподалік довкола багаття розташувалося кілька чоловіків у військовій формі, а навпроти, біля стовбура такої самої смереки, безвільно висіло криваве розтерзане тіло Романа. Вочевидь, його довго катували, а як набридло, винесли мозок кулею і повісили для загального огляду.

Юрій зціпив зуби, тамуючи крик. Та, напевне, це йому не дуже вдалося, бо наступної миті до нього повернули голови всі троє вояків. У відблисках полум’я він зміг трохи їх роздивитися. Старший мав велику лискучу лисину, облямовану сивими паклями, поряд тирлувалося двоє молодших — рудий велетень і худе миршаве щеня. Сумнівів не лишалося — то були колишні «правоохоронці», про жорстокість котрих ходили легенди ще з минулого століття.

— А, прокинувся! — прихопивши ножа, старший підвівся й без поспіху рушив до бранця. — Як тобі твій друг? Добре ми попрацювали? Одразу скажу, щоб не образився, тобі доведеться ще гірше. Я охоче поясню, що на тебе чекає, — на мить він озирнувся до своїх друзів. — Так от, ми влаштуємо бенкет.

— Ні, це не те, що ти подумав, — озвався інший, кудлатий здоровань із рудими бакенбардами на американський манер. — Їстимемо нормальне м’ясо, не твоє.

Усі троє зайшлися реготом. Доки рудий із миршавим підкидали дров у багаття й діставали припаси, лисий наблизився до Юрія й оголив йому прес.

— Доки вони готуватимуть, я ознайомлю тебе з «меню». Отож, пункт перший — ритуальний надріз живота. Може, чув якось про харакірі? Хоча, про що ви тут, дикуни, чули! Але справи то не міняє…

— Іди на хрін, — озвався їм їхньою лайкою.

Старий скрушно хитнув лисою головою.

— Воно ще й матюкається! Скільки ж тобі років, сину? Утім, неважливо. Скільки б не було, більше вже не буде.

Тим часом друзі старого прилаштували до вогню похідну пательню. Доки вони кидали в неї листки бекону, той підніс до обличчя бранця нагостреного ножа.

— Не знаю, в якій послідовності та з якого боку робиться надріз, але, наскільки я розумію, різати треба нижче пупа, — він торкнувся шкіри краєчком леза.

Юрій затамував подих. Плоть почала слухняно розкриватися вслід за рухом ножа. Кров з’явилася не одразу. Вона лишень виступила дрібними цяточками вздовж тонкого жовтого прошарку жиру…

Понад усе Юрієві хотілося кричати. Але він не озвався ворогові ані звуком.

— Як почуваєшся? — наче з іншого виміру, прорвався до його свідомості скрадливий голос старого. — В очі мені дивитись!

Бранець не ворухнуся.

— До слова, про очі, — спокійно провадив далі. — Хлопці на пательні розпечуть кілька голок. Я дам тобі змогу порівняти, що гірше: проста голка в оці чи розпечена. А поки відпочивай. Це справа не швидка. Подейкують, сто років тому японці мали таких собі камікадзе. Вони були пілотами-смертниками і несли на своїх літаках заряди вибухівки. Так от, не знаю, вірити чи ні, але кажуть, коли Японія програла війну, ватажок камікадзе зробив собі харакірі і ще три дні стікав кров’ю, влаштувавши останній бенкет із друзями… У будь-якому разі, втрата крові незначна, і ти зможеш ще довго насолоджуватися нашим товариством.

Відтак він повернувся до вогню. Кілька хвилин чоловіки спокійно наминали припасені харчі і смажений бекон, хапаючи його просто з пательні. Аж раптом, не припиняючи жувати, рудий велетень дістав зі свого наплічника пилку, звівся на ноги й неквапом почвалав до Юрія.

— Ногу давай! — він узявся розв’язувати одну з кінцівок полоненого.

— Зажди, зажди! — з повним ротом заверещав старий. — Так ти мені його в дві секунди на той світ відправиш. Чи ж я тебе не знаю? Чи не так було з попереднім? Ще встигнеш! Хай краще він, — і ватажок зупинив вимогливий погляд на миршавому щеняті, котре, вочевидь, прибилося до них нещодавно. — Прошу!

Рудий неохоче відступився. Доїдаючи канапку, почвалав назад до вогнища.

Миршавий звівся на ноги, загублено роззирнувся. У цей час у пательні набралася достатня кількість розтопленого жиру, що пекучими бризками розлітався довкруги. Інші схвально закивали, коли малий підняв пательню і напоказ рішуче попрямував з нею до Юрія.

— Можеш не поспішати, друже. Головне, сам не попечися! — гукнув лисий, вони з рудим розреготалися й повернулися до їжі. Чоловіки з масними жартами продовжували поглинати харчі, лише іноді озираючись на нерухомого бранця. Вони вже бачили перед собою картину наступних тортур: жир виллється на груди і потече вниз — просто до оголених тельбухів. Усе це шкварчатиме, соски і шкіра відразу запечуться, піде димок…

Але за крок до бранця миршавий раптом зупинився. Він так хотів вислужитись перед друзями, довести всім, що й він тепер справжній солдат, дарма що серед них наймолодший. Може, тоді вони перестануть насміхатися, при нагоді й без неї відсилаючи його до мамчиної спідниці?..

Юрій повільно звів голову — йому видалося, що від хлопчини відгонить страхом. Поряд із іншими так цього не відчувалося. Пекуча зненависть, крижана відраза, жага чужої крові — що завгодно, тільки не цей по-дитячому наївний страх…

То був його порятунок. Він житиме. Помруть вони.

— Ходи-но сюди. Щось казатиму, — ледь чутно звернувся до миршавого.

Той несміливо звів погляд на покаліченого повстанця, зустрівся з його колючими чорними очима і враз відсахнувся. Пательня в нерішучій руці здригнулася, бризнувши додолу шиплячими краплями жиру.

Повстанець заговорив:

— Відсилаю тебе на болота-яри-пустелі…

Його голос лунав негучно, але з кожним словом набирав міць:

— …де не ступить людська нога, не пробіжить дикий звір…

Миршавому здалося, наче якась невидима сила віддирає його душу від тіла.

— …не пролетить сполоханий одинокий птах…

Він хотів скрикнути, покликати на допомогу друзів, котрі затято щось обговорювали поміж собою, вочевидь, дочікуючи, коли вже той малий зважиться й влаштує для них обіцяну «виставу», але хлопчина не міг добути з себе ані звуку. Він онімів. Самими лише чорними палаючими очима відьмак одібрав у нього волю, силу та голос, цілком підкоривши своїй потойбічній владі. Ось що було справді страшно. Ось що просто пекло вогнем. Поряд із таким навіть смерть могла б виглядати жаданим благом. З безвільно повислої руки миршавого нечутно висковзнула пательня, а свідомість відлетіла далеко-далеко, поступаючись комусь іншому — сильнішому, могутнішому, темному, як ніч…

Його не стало.

Опинившись у тілі ворога, Юрій глибоко вдихнув, витяг із-за його ременя револьвер, наблизився до друзяк, що спокійно розляглися довкола вогнища, захопившись теревенями, і без жодних емоцій перестріляв їх.

Вони так нічого й не зрозуміли.

Потому зняв із гілляки закатованого Романа і поховав під смерекою. Тепер слід було підлатати своє покривавлене тіло, що непритомно застигло, прикручене до смереки, повернутися в нього і розшукати вуйка Петра.

До вуйкової криївки високо в горах він дістався десь за тиждень, щойно трохи зализав рани. Припадаючи на ліву ногу, вийшов із гущавини й наразився на дула одразу трьох рушниць. Юрій підняв руки. Запізніло згадав — на ньому досі була військова форма рудого велетня, в котру він вбрався задля безпеки.

— Сучий сину! — на радощах вилаявся вуйко, упізнавши наймолодшого вихованця, вхопивши його у свої ведмежі обійми. — А я гадав, тебе забили!..

— Так і було, — зізнався Юрій і розказав йому про Левка та Романа.

З’ясувалося, загін вуйка Петра теж потрапив в облогу. Загинули майже всі. До криївки дістався лише старий ватажок і двійко найдосвідченіших вояків, та й ті в ранах і поодинці, як Юрій. Однак у вуйка був план. Він вийшов на перевіреного чоловіка з діаспори, котрий наразі організовує збір залишків повстанських загонів у Кракові. Там на них чекатиме підкріплення у вигляді найманців, припасів і зброї. Вони й далі боротимуться. Треба вирушати до Польщі. Цієї ночі повстанцям відкриють таємний «коридор» через кордон.