Але зробив над собою зусилля і вчасно стримався.

— Мене більше цікавить, чому саме ви не можете заснути. Я ж лікар. Раптом зможу допомогти?

Ештон виявилася неприступною.

— Я не зобов’язана вам сповідатися. Клініка купила в мене лише тіло. Свої думки, переживання та спогади я, з вашого дозволу, залишила б при собі. У вас, як глянеш, і власних турбот вистачає.

Юрій одразу відчув: вона говорила не про роботу.

— Гаразд, — він вирішив піти у рішучий наступ. — Справа в тому, що ми досі не отримали вашу медичну картку. І це насторожує… Там є щось таке, що ви воліли б приховати від клініки? Краще скажіть зараз, однаково все з’ясую. І знаєте, що після цього буде?

— Дізнаюся, коли буде, — зухвало відповіла Ештон, і в її руці тріснув олівець. Юрій мимоволі здригнувся.

Перед його очима простелився туман. Раптом він неймовірно чітко уявив її в багажнику своєї машини. З одягу на ній, звісно ж, не буде нічого. Білосніжною, аж до мармурового, шкірою простягатимуться темні смуги синців та багряні сліди від внутрішніх крововиливів. У сплутаному волоссі, що втратить свій блиск, теж запечеться кров. Власне, кров буде повсюди — у згустках і зовсім свіжа, з подряпин та глибоких порізів, а на обличчі…

Юрій струснув головою, зганяючи непрохану ману. Нічого більше не питаючи й не пояснюючи, стрімголов вибіг із кімнати, зоставивши Ештон здивовано дивитися йому вслід. Він міг би вбити її. Та він просто розум втрачав, щойно опинявся з нею сам на сам. І це знову доводило його до сказу.

Наступного дня Ештон сама розшукала Юрія. Рішуче зупинилася навпроти здивованого лікаря посеред центральної алеї.

— Ви схожі на мого батька.

— Радий за нього, — неохоче обізвався Юрій. — І де ж він?

— Загинув в автокатастрофі сім років тому. Десь на кордоні з Канадою. Мати була з ним. Якийсь покидьок перескочив зі своєї смуги на зустрічну і на повній швидкості влетів у їхнє авто. Мої батьки загинули миттєво. Про це писалося у всіх газетах. Казали, той чоловік сів за кермо п’яним як чіп, та я в це не вірю. Я вважаю, він просто був дуже злий на мого батька…

Юрій помітно зблід.

— До чого ж тут я? — залишивши її на алеї, він швидко попрямував до входу в клініку. Ештон без вагань рушила за ним.

— Не тікайте. Мені треба з вами поговорити.

— Нема про що! — не озираючись, кинув Юрій. — Ви донор. Тіло номер двадцять дев’ять. Коефіцієнт Моніки Белуччі. Поговоримо в операційній.

— От стосовно цього я й маю одне запитання.

— Тільки, заради Бога, не треба питати, чи буде боляче, — він навіть не зупинився. — Однаково нічого не скажу.

— Болю не існує, — раптом озвалася Ештон йому навздогін. — Є тільки страх, що буде боляче.

На півдорозі до східців на терасу Юрій завмер. Її батько. Він і їй це казав, падлюка. Рвучко озирнувся.

— Думаєте, ви краща за інших? Особлива?.. — без поспіху повернувся до неї, наблизився майже впритул, зазирнув у великі сині, ледь примружені очі. — Так і є. Але правда в тому, що за місяць ви будете мертвою. Я вб’ю вас. Власноруч, оскільки ви тут. А ваше прекрасне тіло дістанеться он тій жіночці та її велелюбному чоловікові-пуерторіканцю, — вказав на Ванессу Маріані та юного Алехандро, що весь час довкола неї крутився. — Або ж отим двом веселим хлопцям, — перевів погляд на Макса та Лео, котрі так само галасливо щось обговорювали, затято жестикулювали, сміялися. — І знаєте, що вони з ним зроблять?

— Розкажіть мені.

Йому відібрало мову від такого безсоромного нахабства.

— Мовчите? — невинно всміхнулася Ештон, пройшлася по ньому поглядом. — Не найгірший варіант із усіх можливих.

Юрій просто стояв і дивився на неї.

Вона поводилася так, наче не збиралася вмирати.

І вона знущалася з нього.

Він думав про неї увесь наступний вечір і всю ніч. Намагався загадати собі інші турботи, проте Ештон Ван Хелл знову поставала перед очима й заступала собою решту думок. Зненацька він зрозумів, що хоче її побачити. Опинитися поряд. Торкнутися. Почути голос. Просто взяти за руку.

— Про що ви хотіли вчора в мене спитати? — прохопився наступного дня, наче випадково з’явившись неподалік її столика в саду.

Вона вкотре відклала свої аркуші з дивними ескізами, підвела на нього велетенські пронизливо-сині очиська, від яких йому щоразу ставало недобре.

— Облиште, ви однаково не схочете відповісти.

— Ви ще не спитали, — присів до неї за столик.

Ештон усміхнулася. Замислилась.

— Гаразд. Ви ненавидите свою роботу. Ненавидите це місце, усіх цих людей… — непевно почала вона. — То чому ви досі тут? Ви могли б піти з клініки і знайти справу собі до душі. Світ великий.

— Ненавиджу? — Юрій запізніло згадав про обережність, підвівся. — А може, мені подобається?..

Не прощаючись і зайве не вигадуючи нагальних справ, він просто попрямував геть. Куди завгодно, аби подалі від неї та її очей.

Іншого Ештон і не сподівалася. А за кілька днів випадково почула від санітарок відповідь на своє запитання. Відгадка виявилася страшнішою за будь-які припущення. Ніхто з працівників корпорації «ТІЛО™» не мав права піти. Колишніх працівників корпорації «ТІЛО™» просто не існувало. Ця робота була їм довічним обов’язком, комерційною таємницею, диявольською підпискою про нерозголошення, котра не передбачала відпусток, затяжних вікендів і врочистих виходів на пенсію. Не передбачала життя. Доки вони працювали, доти й жили. Потому просто непомітно зникали, й ніхто їх більше ніколи не бачив.

Потрапити на роботу до корпорації звичайним шляхом також нікому не випадало. Не можна було просто надіслати резюме, пройти співбесіду й обійняти файну високооплачувану посаду. Корпорація сама відслідковувала, знаходила й винаймала людей, керуючись лише їй відомими критеріями. Одного разу вона витягла якогось безпритульного з підземного переходу, постригла його, відмила і зробила завідувачем відділення. Він почав працювати, та час від часу все одно тікав до свого підземного переходу й довго сидів там.

А якось відмовила у працевлаштуванні знаному сивочолому професорові, за яким королівським шлейфом тягнувся довжелезний список наукових досягнень й усіляких відзнак. Зате без питань прийняла у свій штат його найслабшого студента, що роботою не переймався і мав репутацію ледаря та нездари. Професор тоді неабияк образився, й гадки не маючи, наскільки йому пощастило у порівнянні з нещасним студентиком. Бо «обрані» отримували лише один вибір — працювати на корпорацію «ТІЛО™». Байдуже, хотіли вони того чи ні. Орієнтуючись на принцип індивідуального підходу, корпорація вміла примусити всіх і кожного.

Чомусь Ештон одразу вирішила, що Юрій був із «примушених». І вона нутром відчувала — це він убив її батьків.

— Як зветься країна, з якої ви приїхали? — спитала надвечір, вигадавши якусь дрібницю й заманивши його до своїх апартаментів.

Юрій відвів погляд. Непрохано накотилися спогади.

…Військовий шпиталь на кордоні з Канадою. Біль. Кров. Ненависть.

— Як зветься країна, з якої ви приїхали?

Біль. Кров. Ненависть.

— Україна.

Лікар та медсестра шпиталю здивовано перезирнулися. Закривавлений чоловік, якого солдати знайшли в каньйоні, вочевидь, марив. Бо от уже двадцять із гаком років, як такої країни не існувало. Понад три десятиліття тому (щойно було відкрито трансплантації свідомості) земною кулею пройшлася нищівна економічна криза. Наслідки її були катастрофічними — з мапи світу щезла майже сотня держав та залежних територій. Серед них виявилися мало не всі країни африканського континенту, частина держав Латинської Америки, Азії та Східної Європи (в тому числі й Україна). Здавалося, люди просто залишили їх. Зосталася лише жменька тих, хто втекти не міг або ж не хотів, і вони знавісніло боролися за виживання на своїй землі.

Владна верхівка розорених країн безслідно зникла, лишивши «дорогих співвітчизників» напризволяще. Просто заїхала звечора у супроводі почту до своїх маєтків, повечеряла, відпустила челядь, а на ранок наче випарувалася з розкішних апартаментів. Усі речі лишилися на місцях. Домашні улюбленці теж нікуди не поділися. Бракувало лише грошей, коштовностей і персонального літака, припнутого на даху. А також обіцяного народові «квітучого майбутнього» й «нових обріїв». Подейкували, що очільників тих країн убили, як колись царську родину в Росії. Або ж викрали, щоб згодом загадати страшенний викуп. Грішили навіть на іншопланетян.