Проте одного разу малому таки вдалося потай сфотографувати лікаря, коли той віддалік спостерігав за Ештон і думав, що його ніхто не бачить. Та, як хлопець на самоті узявся переглядати щойно відзняті кадри, Юрія там чомусь не було. Проте знайшлася одна світлина, з котрої на Ештон дивився вовк.

І не було йому спокою. Бо незабаром вона познайомилася з молодим подружжям гомосексуалістів. Макс та Лео віртуозно демонстрували їй неймовірні фокуси з колодою гральних карт, розказували анекдоти, жартували. Ештон дивувалася, мов дитина, захоплено плескала в долоні, коли вони зрештою відкривали їй секрет того чи іншого карткового трюку, сміялася з їхніх жартів. Це Юрій іще якось витерпів. Та, коли молодики ніби між іншим запропонували красуні покататися на їхній розкішній жовтогарячій «ламборджині», він розлючено підскочив до них і знову привселюдно принизив Ештон, у яскравих фарбах розписавши їй права й обов’язки донорів. Вона замкнулася в своїх апартаментах і до вечора звідти не виходила.

Іншим разом він помітив дівчину в товаристві Ванесси Маріані.

— Ви дуже вродливі, — сказала вона колишній кінозірці, поклавши перед нею світлину, зроблену Лукасом. — Я безліч разів передивилась усі ваші фільми! І понад усе мріяла стати схожою на вас…

В очах старої акторки проступили сльози.

— Пробач мені, — раптом попросила вона. — Та мені однаково потрібне твоє тіло… Без цього — ніяк! — і її затуманений погляд супроти волі попростував до Алехандро, що товкся неподалік. — Може, хоч тоді він у мене закохається?

— Він уже у вас закоханий, — сказала Ештон, простеживши за її очима.

Юрій замислився. Часом Ештон Ван Хелл помічала в людях те, чого вони й самі про себе не знали. А одного дня вона зважилася наблизитися й до білосніжного концертного рояля, який самотньо бовванів у затишному передпокої.

— Хтось іноді грає на цьому інструменті?

Чергова медсестра, що проходила неподалік, зупинилася, стенула плечем.

— Іноді пацієнти грають, якщо трапляються музиканти. Утім, це нечасто буває. А так він наче для краси тут стоїть…

Ештон повільно підняла кришку рояля.

— Настроєний?

— Хто ж його знає? Та, якщо бажаєте, можемо покликати майстра.

Дівчина легенько пройшлася довгими тонкими пальцями по чорно-білих клавішах. З-під її руки випурхнув короткий мелодійний акорд.

— Дякую, не треба, — і вона сіла за рояль.

Почала з Моцарта. Спочатку схвильовано, нерішуче, часом збиваючись-зупиняючись, а потім — дедалі сміливіше й вільніше, щораз глибше занурюючись у шляхетну велич і розмаяний смуток «Симфонії № 38»… Уже багато років Ештон не торкалася клавіш улюбленого інструмента, але пальці все пам’ятали. Завершивши з драматичним творінням Моцарта, вона з однієї ноти перейшла до виразних етюдів Ференца Ліста, потім натхненно взялася за ліричний ноктюрн Фредеріка Шопена.

Так у мовчазному маєтку, де облаштувалася клініка, вперше за довгий час залунала музика. І звичайна кімната наче перетворилася на осяйну концертну залу. Довкола поволі зібралися заворожені слухачі — з двору на звуки класичної музики посходилися пацієнти, оточивши колом воскреслий рояль, трохи віддалік завмер численний персонал, приваблений небаченою досі дивовижею. І навіть Юрій покинув медичний блок, зупинився на східцях, заслухався.

Геннадій Навозов, що за звичкою непритомно дрімав у кріслі, здригнувся, ніби прокинувся й, ухопившись за дерев’яний, вигадливо різьблений ціпок, почав зводитися на ноги. Онуки спробували його зупинити, та старий невдоволено відштовхнув їх поглядом, махнув ціпком, мовляв, не заважайте. Наблизився до Ештон. І попрохав зіграти щось із Рахманінова. Вона завмерла — Сергій Рахманінов був і її улюбленим композитором. На мить заплющила очі. А потім застиглу тишу приміщення розітнули пристрасні широкі акорди «Рапсодії на тему Паганіні». Потому вони перелилися в тендітну, світлу, прозору ніжність, і Навозов упізнав свій улюблений романс «Маргаритки». Один за одним перед ним розгорталися мальовничі музичні пейзажі, їм на зміну приходили помпезні церковні дзвони з тягучими народними переспівами, з котрих неквапом проступав величний фатум середньовічних хоралів. Здавалося, цій химерній дівчині-піаністці підвладне все.

Завершила яскравим уривком із «Алеко» — найпершого творіння російського генія. Коли ж вона звела очі на «замовника», його старим зморшкуватим обличчям струменіли непрохані сльози. То було найвищим визнанням її таланту.

Нахилившись до Ештон, росіянин шляхетно поцілував їй руку.

— Дякую, дочко. Уже й не сподівався, що почую Рахманінова… Тепер не шкода й померти, — і він повільно рушив до своїх апартаментів.

Пекельна трійня знову кинулася йому навперейми. Та цього дня дід їм більше не підкорився. Він раптом пригадав усю велич та силу країни, з якої походив. Таке завше з ним траплялося на чужині після прослуховування Рахманінова — «найбільш російського» з усіх композиторів[7]. Ці ж манірні рудоголові фрики, що йменували себе його онуками, і чути не хотіли про його душевні поривання, ніколи не цікавилися нічим, окрім феноменальної здатності діда заробляти і примножувати. На якусь мить Навозов завмер. І наче прокинувся од глибокого летаргічного сну — взявся розганяти й періщити трійнят своїм ціпком, крити їх відбірним російським матом:

— Убірайтєсь вон, ублюдкі! Я вам, сукі, ні хуя нє аставлю! Ви, бляді, у міня работать пайдьотє! Ви, падли, хуяріть на рудніках будітє, как ваш дєд хуяріл! Пашлі на хуй, прастітуткі злачниє!..[8]

Й упирята враз розступилися, пропустили старого з ціпком до широких, встелених килимами східців, що вели нагору. У передпокої стало незвично тихо. Утім, ніхто з присутніх не знав російської, тож люди не зрозуміли жодного слова з експресивної промови Навозова. Але чужа екзотична мова видалася їм на диво співучою й мелодійною.

А надвечір старий росіянин причвалав до кабінету головного лікаря. Важко дихаючи й відсапуючись, неспішно вмостився в кріслі навпроти, довго прилаштовував біля немічних, сходжених ніг ціпок. Юрій неохоче підвів очі до колоритного пацієнта: зараз знову почне випрошувати собі право на смерть…

Та цього разу Геннадій Навозов не виправдав його сподівань.

— Та дівчина, донор… — почав правильною, узвичаєною англійською. — Не знаю, як і чому вона сюди втрапила, але ти мусиш відпустити її. Я перепишу на клініку всі свої статки, віддам усе, що маю… Тільки дозволь їй піти. Вона повинна жити.

Лікар не зводив із нього очей. Старий ніколи не вирізнявся надмірною щедрістю, вмів рахувати гроші й добряче знав їм ціну, а тут за двадцять хвилин Рахманінова був ладен віддати все, що заробив за кілька життів.

Юрій важко перевів подих. Тієї миті він зрозумів: і сам віддав би все, що завгодно, аби Ештон дозволила себе врятувати. Аби вона передумала. Аби захотіла жити. Однак відчував: тут справа не в грошах. А наприкінці зміни не витримав — припхався до її апартаментів (хоч правила таке забороняли), щоб… спитати, чи все її влаштовує у клініці.

Ештон відклала білий аркуш паперу, на котрому щось малювала, і непомітно відвела за спину праву руку, у якій стискала добре нагострений олівець. Підвівшись, здивовано зиркнула на лікаря: оскільки вона не була пацієнткою, то й не розраховувала, що тут їй мають усіляко догоджати.

— Прийшли переконатись, що я дійсно не можу заснути? — спробувала вгадати причину його несподіваного візиту.

Юрій на мить розгубився. Він і сам до пуття не знав, навіщо прийшов. Про те, аби роздивитися її коліна у пошуках крихітного шраму з дитинства Іванки, й мови бути не могло — дівчина вбралася в довгий шовковий пеньюар, що діставав подолом самісінької підлоги. Зате він уперше побачив її чорне волосся розпущеним: доглянуті блискучі пасма м’якими хвилями спадали на плечі, майже сягаючи тоненької, перехопленої коштовним мереживом талії. Зненацька Юрій відчув непереборне бажання торкнутися цього волосся, відчути глибше ледь вловимий запах її парфумів, провести рукою по гладенькій білосніжній шкірі, звільняючи її від невагомої павутини шовку…