Звісно, Джек швидко з’ясував, що вона працювала в штабі Роберта Ван Хелла. Та Керлі змогла його переконати, що відтепер вірна тільки йому. Для початку зрадила йому найганебніший секрет Роберта — Ештон. Не щодня ж перспективний молодий політик, кандидат у губернатори штату відправляє свою родичку на утилізацію… Джек посміхнувся і вийшов до сусідньої кімнати подзвонити.

Наступного дня всі дізналися, як Роберт підписав папери і кинув дружину очікувати смерті. Клініку Юрія взяли в облогу журналісти. Більшість із них була розлючена. Геть трансплантації свідомості! Геть убивства! Площі та тротуари міста зарясніли вуличними проповідниками, що вибиралися на порожні дерев’яні ящики з-під якогось непотребу, як багато років тому, і кидали гнівні, полум’яні гасла у народ. І народ почав до них прислухатися. Перемога Джека на виборах була майже забезпечена. Незабаром до влади в штаті Орегон прийде переконаний республіканець — дарма що десятиліттями тут панували демократи…

Роберт зачаївся; мабуть, удома з ним укотре трапилась істерика. Ештон жахнулася того, що накоїла. Навіть Керлі трохи перелякалася від такого різкого повороту подій. І тільки Юрій зберігав цілковитий спокій. Він отримав чіткі вказівки, як діяти далі. Кілька позапланових трансплантацій — і нові здорові тіла безоплатно отримали троє найвпливовіших республіканців-соратників Донована. Решті показали сороміцькі ролики, й вони принижено поступилися, звільняючи шлях демократам, а за ними й корпорації «ТІЛО™». Бунтівні журналісти враз переключилися на інші теми. Блаженні проповідники хутко забралися з вулиць разом зі своїми ящиками та народом. Тепер знову можна було робити все, що заманеться.

Тієї ж ночі сталося ще три страхітливих убивства: венесуельська дизайнерка інтер’єрів Евлалія Романо повішена на люстрі власного авторства, американська домогосподарка Белла Вілмор утоплена в басейні на задньому дворі свого будинку, французька топ-модель Еліз Жобер отруєна дикою сумішшю алкоголю, знеболювальних і антидепресантів у готелі. Усі як одна були колишніми пацієнтками Юрія, а також — тендітними мініатюрними жіночками, тож вони легко помістилися в його багажнику.

Химерне плетиво з голих, неприродно скорчених посинілих дівочих тіл.

І вони оживали в нього перед очима навіть після того, як без сліду випарувалися з його машини.

Наступний ранок розпочався з метушні довкола Ештон. Незважаючи на кілька досить наполегливих запитів, клініці так і не надіслали її медичної картки, тож у наступні дні дівчині довелося пройти купу медичних тестів та обстежень: витримати детальну анамнестичну бесіду з головним лікарем, під час якої їй знадобилося дуже багато слів, аби не сказати правди; згодом — повне фізикальне обстеження організму; а також увесь спектр лабораторних аналізів, починаючи з обов’язкових, що визначали диференційовану картину крові, натрій, калій, кальцій, хлорид, магнезій, креатинін, сечову кислоту, білірубін, лугову фосфатазу, тромбопластиновий час, протеїн C та S, фактор V Лейдена, й завершуючи рекомендованим УЗІ надчеревної ділянки з контрастною речовиною та плетизмографією всього тіла. Коли ж вона поцікавилася, підводячись із кушетки наприкінці дня, чи всім донорам так «щастить», лаборанти лише знизали плечима й поспіхом залишили приміщення.

Щастило не всім. Та наразі корпорація мусила переконатися, що несказанно пощастило їй, і до однієї з клінік справді потрапив унікальний, рідкісний матеріал — тіло з коефіцієнтом Моніки Белуччі. Щойно коефіцієнт було підтверджено, Ештон Ван Хелл за програмою евтаназії зарахували до складу донорського фонду під кодовим номером «29». Це, до слова, був не порядковий номер і не якийсь там химерний шифр, а просто… вік дівчини.

Тепер її тіло можна було замовляти.

Спочатку відзначилася Ванесса Маріані. Ледь запримітивши, яким хтивим палаючим зором пройшовся по статурі донорки її юний Алехандро, жінка помчала до кабінету Юрія й першою зробила заявку на тіло № 29. Згодом у двері головного лікаря постукали Макс і Лео. Нарешті вони зробили вибір. Звісно, тіло № 29. Юрій ледь встигав приймати замовлення. Оскільки дані Ештон Ван Хелл опинилися в складі загального донорського фонду корпорації (не щодня ж їм траплялося тіло з омріяно-максимальним коефіцієнтом!), до вечора надійшло ще п’ять заявок із інших клінік — зацікавився Бостон, Флорида, двоє реципієнтів із Великобританії та одна японка. І щодня заявки продовжували надходити. Тож правління корпорації «ТІЛО™» прийняло безпрецедентне рішення — коштовне надбання портлендської клініки буде спродане з аукціону. Торги мали відбутися за місяць.

До того часу всі охочі могли роздивлятися Ештон, наче музейний експонат, торкатися її, фотографуватися з нею, ставити їй будь-які, навіть найнепристойніші, відверті й принизливі запитання.

Юрія це щоразу доводило до сказу. Він не розумів, навіщо спадкоємиця шанованої заможної родини вирішила продати своє тіло. Та й репортери вже з ніг збилися, намагаючись прознати, для чого їй це знадобилося і що вона зробить із кругленькою сумою, котра опинилася на її особистому банківському рахунку після моторошної угоди з корпорацією «ТІЛО™».

Навіщо їй гроші, яких вона не встигне витратити?

Ештон не давала відповіді на жодне з питань. Навіть якщо їх ставив Юрій. Особливо коли він питав про смерть. Тільки одного разу зауважила:

— Подивіться на мене. Я давно мертва. Ви просто ще мене не вбили.

— Саме тому вам так нелюбе власне прізвище? — не стримався лікар.

— Англійською воно означає «пекло». Ми й жили, наче в пеклі. А потім мені почало здаватися, що пекло — це ми самі.

Більше нічого Юрій не зміг про неї з’ясувати. Це знову нагадало йому Іванку — колись вона так само вперто не бажала розповідати про себе. Але його Іванка любила життя, раділа кожній його хвилині, а Ештон, здавалося, тільки й чекала нагоди усього цього позбутися. І це змусило Юрія зненавидіти її.

Попри свою репутацію готичної красуні й самотньої відлюдниці, Ештон швидко знайшла спільну мову з пацієнтами та персоналом клініки. Одного дня Юрій побачив, як вона розмовляє з Лукасом у саду.

— Як ти це робиш? — спитала дівчина, переглядаючи його світлини, розкладені на мармуровій поверхні столика просто неба. — Я ще не бачила таких талановитих робіт…

Вона особливо вподобала фотопортрет Ванесси Маріані. Із нього на світ дивилася не стара, невдоволена життям і виснажена нездійсненими мріями акторка, а велична, впевнена в собі, надзвичайно гарна й усміхнена жінка з сяючими від щастя карими очима. Здавалося, на світлинах Лукаса якимсь дивом проступали не принагідно роблені обличчя людей, а їхні справдешні душі…

Помітивши цікавість співрозмовниці, скалічений хлопець, вочевидь, зашарівся. Проте швидко подолав непевність.

— Ну… уяви, що бачиш найвродливішу жінку на Землі. А тепер зроби так, щоб її побачили всі інші, — і він навів об’єктив фотокамери на неї.

Ештон розсміялася:

— Я не найвродливіша жінка на Землі!

— Для мене — найвродливіша.

Вона перестала сміятися. Лукас теж замовк, просто дивився на неї — щирий, справжній і… зовсім не потворний у цю мить.

Юрій відчув, як всередині нього здійнялося щось схоже на ревнощі. Зірвався з місця. Швидкими розгонистими кроками наблизився до солодкої парочки.

— Даруйте, що перервав ваше замилування, та приїхали чергові замовники. Вони хочуть глянути на Ештон.

Вона повільно підвелася, зніяковівши, глянула на Лукаса.

— Вибач. Мені час повертатися. Сфотографуєш мене іншим разом, гаразд?

— Гаразд, — погодився він.

Обоє знали, що іншого разу не буде. Юрій не дозволить.

Лукас не хотів його слухатись, та руки самі опустилися. Було в цьому неприязному лікареві з далекої невідомої країни щось по-справжньому дике, первісне, жаске, що не піддавалося жодним розумним поясненням й змушувало коритися навіть супроти власної волі. За це він майже ненавидів Юрія. І водночас захоплювався ним: в уяві Лукаса брутальний запальний чужинець був чимось схожим на Несамовитого Коня[6] — найвідважнішого з індіанських вождів. Але з Юрієм він цими враженнями не ділився — знав уже його нестримну й лиху вдачу.