Її мисливський азарт, із котрим вона по-хижацьки приглядалася до кожного нового чоловіка, подумки вираховуючи, наскільки важко буде всадовити його біля своїх ніг, цього разу виявився зайвим. Перемога далася підозріло легко. Щось тут було не так. То, може, взагалі не перемога? Бо Керлі звикла боротися, зубами вигризати те, що за визначенням не мало належати їй, колишній стриптизерці, шльондрі. А за Роберта навіть не довелося як слід позмагатися. Не було з ким. І Керлі Адамс укотре замислилася, чи справді цей чоловік вартий бути почесним трофеєм на її уявному ремені перемог…

І таки мала рацію. Щойно Роберт переступив поріг просторої лікарняної зали для нарад, у нього зрадливо підкосилися ноги й знову спітніли долоні. Він злякався. За широким, вигадливо різьбленим столом із червоного дерева сиділа його дружина, двоє худих виснажених істот, позбавлених будь-яких статевих і вікових ознак, в однакових ділових костюмах та окулярах (вочевидь, корпоративні юристи) і похмурий кремезний чолов’яга, схожий на вовкулаку, — певно, очільник клініки.

На якусь мить Роберт застиг, усоте пожалкувавши, що поряд немає Керлі.

— Я чоловік Ештон Ван Хелл, — бовкнув те, що усі присутні й так знали. Дружина опустила очі. Лікар ковзнув по ньому коротким зневажливим поглядом. Юристи дружньо закивали, скочили зі своїх місць й, підхопивши його попід руки, шанобливо всадовили у крісло навпроти.

— Ми не заберемо багато вашого часу, містере Ван Хелл, — одразу ж взявся до справи один із них. — Ваша дружина виявила бажання… гм… поповнити наш донорський фонд. Утім, без вашої згоди це, знаєте, неможливо. Але, наскільки нам відомо, ви згодні! Є два шляхи реалізувати ваше волевиявлення: розірвати ваш шлюб… ми, до слова, взяли на себе сміливість й підготували папери на розлучення. Або ж підписати довіреність на право відособленого прийняття таких рішень… Цей документ ми теж підготували. На вибір. Зважаючи на ваш статус, вашу політичну кар’єру… все відбудеться безумовно конфіденційно!..

У Роберта затряслися руки.

— Я не можу… не хочу розлучення… Хай вона просто помре.

Лікар здивовано глянув на нього, перевів погляд на Ештон. Вона вкотре опустила очі — вочевидь, поведінка чоловіка нітрохи не шокувала її.

Юристи похапцем розгорнули перед ним «довіреність на відособлене прийняття рішень». Роберт покірно підписав усе, що йому дали.

Коли ж він на ватяних ногах плівся до свого лімузина, його наздогнав той лікар, схожий на вовчиська. Схопив за плечі, брутально притис до стіни.

— Нащо ти це зробив? Знаєш, хто ти після цього?..

— Я чоловік Ештон Ван Хелл, — наче заведена лялька, механічно повторив він те, що вже сказав у залі для нарад.

— Чоловік, кажеш? — лікар зневажливо відпустив його, заледве стримався, щоб не дати копняка під зад. — Лайно ти собаче, а не чоловік.

Білявий здригнувся, від тих слів ніби прокинувся.

— Перепрошую? Здається, я вас дещо неправильно зрозумів…

— Тобі не здається. І не перепрошуй. Усе ти зрозумів, як треба.

Зсередини Роберта раптом здійнялася злість. На мить цей похмурий, схожий на вовкулаку чолов’яга видався йому знайомим. Проте обставин знайомства він чомусь пригадати не зміг. Важко перевів подих, поправив розхристану, зсунуту набік краватку.

— Ти нічого про мене не знаєш. І про мою жінку не знаєш! Якби знав, відправив би її до самого пекла!

Відступивши на кілька кроків, він зірвався з місця й відчайдушно побіг. Не озираючись. До рятівного затишку лімузина.

Юрій стояв і дивився йому вслід. Він і справді зовсім не знав Роберта Ван Хелла. Та й не хотів його знати. Просто чомусь до останнього сподівався, що той нічого не підпише.

— Та що він собі думає?! — лютував Роберт уже в лімузині після того, як у барвах переказав здивованій Керлі їхню коротку неприязну розмову. — Обізвав мене собачим… неважливо, лайном. Послав мене!..

Коханка солодко посміхнулася, неквапом потяглася за двома келихами охолодженого шампанського.

— Я почула про лайно. — Вручивши йому келих, змусила випити з нею. — Не переймайся, любий. Ти все зробив правильно. Там їй і місце.

Однак не перейматися Роберт наразі не міг. І йшлося вже навіть не про папери, які він підписав для Ештон. Постраждала його людська гідність. Тож, усе те, чого він не наважився сказати вовкулаці в обличчя, виливав тепер на коханку, зручно розташувавшись у безпечному просторі лімузина й переконавшись, що вони від’їхали достатньо далеко від осередку клятої корпорації «ТІЛО™».

— Та хто він такий, у біса? — вибухнув поміркований демократ, і з нього полилися слова. Більшість із них він уперше дізнався, зачувши їх у себе поза спиною, коли одружився з двоюрідною сестрою і пішов у політику. — Він англійської не вивчив! Уявляєш? Англійської!.. — слів ставало дедалі більше. — Він хоч Платона, Гегеля, Канта читав?! — знову слова. — Та я певен, він навіть не чув про таких! І уявлення не має, як влаштований світ! Та звідки він взагалі узявся?! — далі слова були спрямовані на те, аби якомога точніше описати ймовірне походження Юрія і, звісно, той факт, як і чому він тут опинився, не прочитавши жодного з античних філософів. — Ненавиджу його!..

Коли ж Керлі почула з вуст Роберта про потворну стару відьму, котра злягалася в лісових хащах із вовками, а відтак завагітніла й народила вилупка, схожого на вовкулаку, в неї голова пішла обертом.

— Не матюкайся, коханий, — м’яко порадила, заледве перетравивши його бурхливі емоції, і судомно сьорбнула шампанського. — Не до лиця тобі, ти й слів тих до пуття не знаєш. Хай такі, як він, матюкаються.

Роберт закляк. І зрештою зробив те, чого навіть Керлі Адамс від нього не очікувала — він розплакався. Наче мала дитина.

Від того дня Керлі почала всіляко уникати Роберта. Знаходила останньої миті відмовки, аби не з’являтися на чергові наради в їхньому передвиборному штабі, якщо там неодмінно мав бути він. Шукала підстав не супроводжувати його під час зустрічей із електоратом. Навіть довгі телефонні розмови ні про що, котрі вони мали раніше, почала непомітно зводити нанівець. І, авжеж, самої навіть думки сахалася, що доведеться знову лягти в ліжко з таким, як він.

Бо в тому, що сталося в лімузині після відвідин Ештон у клініці, бачила й своє особисте приниження. Він плакав. Хіба такого чоловіка вона заслуговує? Нерішучого? Безвільного? Заляканого всіма потроху й кожним зокрема? Добре, хоч ніхто не чув тих його жалюгідних слізних істерик, окрім водія лімузина, звісно. Утім, Керлі тішила себе тим, що майже вчасно встигла підняти перегородку, що відділяла їх од надміру цікавого шоферюги, і той, якщо пощастило, не встиг стати свідком усього її приниження. Бо для неї було неймовірною ганьбою бути коханкою плаксія.

Саме тоді їй і трапилася зустріч із Джеком Донованом. Хтозна, яким боком вона опинилася на прес-конференції харизматичного Робертового опонента, та вийшла звідти цілком зачарованою. Підстерегла Донована біля машини. Кинулася мало не під колеса його інвалідного візка.

Їхній перший секс був просто феєричним. Керлі заскочила на нього, як розпалена кішка, заледве дотерпівши, аби вони залишилися вдвох. Він наче тільки того й чекав. Попри своє каліцтво, Джек виявився невтомним і вигадливим у зляганнях, а його чоловіче достоїнство працювало, як відбійний молоток. І хоч за розмірами воно дещо поступалося інтимним принадам її попереднього коханця, однак із несміливим, відверто інфантильним Робертом вона ніколи не відчувала такої запаморочливо-убивчої пристрасті, згубного, руйнівного й водночас солодкого бажання брати і віддаватись. А потім він раптово не стримався — зірвався з інвалідного візка, брутально повалив її на канапу й зліз із неї лише на світанку.

Так Керлі відкрилася його таємниця — каліцтво лише про людське око, задля політичної кар’єри: мовляв, не треба мені ваших трансплантацій, бо я герой. Вона розуміла, що цим дізнанням підписала собі смертний вирок, та вдіяти нічого не могла — згодом сама лише згадка про таємницю коханця діяла на дівчину, як рефлекс: їй щоразу ставало млосно й нестерпно гаряче поміж ніг.