За похмуру непоказну зовнішність, у якій вгадувалося щось від вовка, малого прозвали ще й «чудовиськом», «вовкулаком» і принагідно вигадали історію його з’яви на світ. Згідно з цією історією, Юркова мати була злою старою відьмою, котра злягалася в лісових хащах із вовками. Від тих огидних щонічних злягань відьма завагітніла й народила вовченя, а сама стекла кров’ю під час пологів. Її потворного вилупка знайшов і прихистив чорний мольфар, аби передати йому свої лихі уміння.

Здається, встиг. Бо згодом і до притулку примандрували оповіді дідових убивць про ту фатальну ніч. Виявилося, шукали вони малого. Але й на слід його не натрапили. Натомість, оповідали, старий мольфар тримав у хаті справдешнього вовка, який просто на їхніх очах вискочив у вікно.

Юрко не вірив у ці моторошні оповідки, але й заперечити їх нічим не міг, бо дід жодного разу ані словом не обмовився про те, як його малий вихованець з’явився на світ, хто його батьки і чому він їх ніколи не бачив. Цим Юрко справді різнився від решти дітей, котрі добре пам’ятали своїх покійних татусів та мамусь і могли ділитися спогадами про них аж до глибокої ночі. У такі хвилини він волів бути глухим.

Та й на вовка перекидатися чомусь не виходило. Довелося звикати до нового життя. Бо в притулку був зовсім інший розпорядок дня, аніж той, до котрого він пристосувався, коли жив із дідом. На світанку всіх вихованців будили, змушували обливатися крижаною водою й вели до вранішньої молитви. Юркові й тут несолодко велося: він не знав жодного слова навіть із «Отченаша», постійно збивався, казав щось не те, а найчастіше просто мовчав, куняючи на ходу. Однак вербові різки, що стояли в кутку саме про такий випадок, швидко змусили його без пам’яті завчити усі молитви та літанії, і згодом він казав їх навіть краще та голосніше за всіх. Хай мають, якщо так треба. Його навіть почали ставити за приклад іншим дітям. Здавалося, він направду увірував їм у їхнього Господа Бога, аби тільки не били привселюдно. А в душі лишився таким, як був, — дикуном, звіром, язичником.

Молитовний час тривав понад дві години. Потому дівчат залишали мити й прибирати покої, а хлопців вели у двір на господарчі роботи. Найбільше Юрко любив працювати у стайні. Щоправда, коні його сторонилися — всі, крім норовливого гнідого красеня на ймення Чаклун. Малий одразу вподобав гнідого, а той, на диво, потягнувся до нього. Решта хлопців, гмикнувши, неохоче відступилися, коли з’ясувалося, що Юрко єдиний, кого підпускає до себе Чаклун. І єдиний, кому запальний кінь раптом дав себе осідлати й не наважився миттєво й боляче скинути зі своєї спини, як то не раз із ними бувало… Так до зневаги додалися ще й заздрощі. Але малий на те не зважав. Він міг годинами розмовляти з Чаклуном, вичісувати йому розкішну хвилясту гриву, чистити брунатну лискучу шкіру, навчати його усіляким цирковим фокусам, які сам же й вигадував на ходу. Нарешті в нього з’явився друг.

Господарчі роботи слід було завершити до обіду. Опісля вихованцям казали мити руки й урочисто вели до їдальні. Це була найулюбленіша мить усієї днини для більшості дітей, адже годували їх тільки раз на добу. Лише тут поставала тиша й брався ідеальний послух та бездоганний порядок. По обіді ж їм влаштовували «навчальні години» в просторій вогкуватій залі притулку, розсадивши за старі перекошені парти. З’ясувалося, у свої десять років Юрко не вмів ані писати, ані читати. І це стало приводом для нових глузувань і знущань. Варто було продзеленчати дзвонику до перерви, старші хлопці без вагань наліталися на нього й починали гамселити руками й ногами. Дівчата сміялися, збившись у купку неподалік. Часом це відбувалося просто на очах у сестри Стефанії, котра чинно продовжувала сидіти за вчительським столом, перевіряючи диктанти, ще й вставляла вряди-годи, аби хлопці не передумали битися:

— Так йому! Так йому!..

Юрко забивався в куток або ж під стіл, гарчав, як роздратований пес, затулявся руками, часом пробував захищатися. Однак із того мало що виходило. Знущання припинялися, коли сестра Стефанія, начебто вдовольнившись, неквапом підводилася й без поспіху прямувала до них.

— Та годі вже, годі вже з нього… — примовляла, розпливаючись у масній посмішці. — Ви ж не хочете мені його тут забити? А матінці Магдалині я що скажу?..

І хлопці їй беззастережно корилися. Юрко важко відсапувався, проте зі схованки одразу вибиратись не наважувався. Він навіть думати боявся, чому запальні хлопчаки-підлітки так слухаються цієї дорослої жінки.

А ночами, коли не міг заснути від дошкульних синців та подряпин, що вкривали йому все тіло, знову згадував ліс, стару дідову хату і понад усе мріяв про свободу. Останнім часом він завше занурювався думками в те відчуття польоту, невагомості, первісної змоги, котре відчув, тікаючи від убивць. Він досі не розумів, як йому вдалося втекти. І не відав, чи зможе колись у те фантастичне відчуття повернутися.

Одного дня просто під час «навчальних годин» матінка Магдалина привела до зали чудернацьки вбрану крихітну дівчинку з великими волошковими очима, зупинилася з нею перед іншими дітьми й сказала:

— Це Іванка. Їй шість років. Відтепер вона житиме з нами.

Потому настоятелька висловила побажання, щоб усі вони подружилися з новенькою, відпустила її руку й пішла у справах. Діти принишкли, взявшись звіддаля розглядати чужинку. Вбрана була в ошатну оксамитову сукенку, з-під подолу котрої гостро визирали чудові шкіряні чобітки, на плечах мала дорогу хутряну накидку, а чорне блискуче волоссячко було вкладене у вигадливу недитячу зачіску, з якої вже встигли вибитись поодинокі пасма. Гостя здавалася не простою. Знайомитись, а тим паче дружити, з нею ніхто не поспішав. Тож мала, вочевидь, вирішила сама зробити вибір. Вона роззирнулася, обвела присутніх сміливим, по-дорослому оцінюючим поглядом і без вагань рушила до Юрка.

— Я тебе обрала, — дзвінким голоском повідомила йому. — Тепер ти маєш захищати й оберігати мене.

Так Юрко вперше усвідомив, що він чоловік. І що був хтось, хто потребував його допомоги. Нагода не забарилася. Новенькою, що поводилася, наче графиня з прадавніх часів, зацікавилися інші хлопці. І хоч вони досі вдавали, що їм нема про що говорити з дівчатами, але дочекалися слушної нагоди й заманили Іванку до стайні, аби «перевірити, чи й справді вона шляхетного роду».

Та, щойно вони обступили малу з наміром влаштувати їй рішучий допит й докладне дізнання, між ними й полонянкою, наче з-під землі, виріс Юрко.

— Не руште її, — в лівій руці хлопчини зблиснув кривий саморобний ніж.

Чи то їх налякав його ніж, чи то в погляді дрібного худорлявого циганчати вони уздріли щось незвично рішуче, недобре, по-вовчому загрозливе, але старші хлопчаки відступилися, плюнули собі під ноги й неохоче потяглися до виходу зі стайні. А надвечір підстерегли його біля Чаклуна, зірвали сорочку, прив’язали до одвірка і з недитячою жорстокістю відшмагали нагайкою з сиром’ятної шкіри. Ті шрами зосталися йому на все життя. Особливо старався ватажок хлопчачої зграї — високий білявий юнак на ім’я Орест. Ставний, вродливий, схожий на янгола, коли всміхався. Щойно стомлювалась одна рука, янгол перекладав нагайку до іншої, щосили заносив її над головою й радісно сміявся, коли кручене продублене віття малювало криваві смуги на спині ворога, виривало з неї шматки шкіри і м’яса.

Юрко зціпив зуби, тяжко дихав і злісно мовчав — крик видавався йому приниженням, ганебним зізнанням у безсилій, безпорадній поразці. Поряд за стійлом бив копитами, несамовито іржав і рвався з прив’язі осатанілий Чаклун. Та хлопці на те не зважали. Просто трималися подалі від стриноженого коня. Спинилися, коли молодший брат Ореста, хитріший і поміркованіший Мирослав, сказав, що «як циганча зараз випустить дух, то поставлять їх до ранку в кутки на горох».

Білявий знехотя відкинув нагайку, неквапом підступився до напівнепритомного Юрка, вихопив у нього з-за ременя саморобного ножа й одним змахом перетяв мотузку, котрою той був прив’язаний за руки до дерев’яного одвірка.