Юрко застиг, побачене перетворило його на кремінь. Усередині кременя скажено калатало серце. Він не знав, як зветься те, чим на його очах займалися дорослі, але розумів: це щось таке, чого йому не треба було бачити. Боявся поворухнутися, аби не тріснула випадкова гілка, не осипався зрадливий ґрунт…

Ураз жінка упіймала його наляканий дитячий погляд своїм. Очі мала дрібні й колючі, затуманені чимось недобрим, незрозумілим. А повні вуста, що палахкотіли червоним, зараз же готові були зірватись у сполоханий зойк. Він затамував подих — це кінець, тепер його ганебно виволочуть із кущів, спитають, що він там робив, і, не дочекавшись відповіді, застрелять. Адже чоловіки мали зброю.

Але жінка нічим не виказала його присутності. І не відпустила погляду. Чоловік зверху на ній почав рухатися швидше, знавісніло, майже з ненавистю вгризаючись у її стигле розпашіле тіло. Він вив і гарчав, притискаючи її до землі, душив, лишаючи на шкірі подряпини від брудних обламаних нігтів. Руда не опиралася. Та, схоже, її набагато більше розпалював сторонній погляд, котрий усе то бачив, аніж саме брутальне злягання, бо жінка раптом розтулила вуста й посміхнулася.

Юрко здригнувся, він угледів на її вдоволеному обличчі не звичайну людську посмішку, а хижий звіриний вишкір. Чоловік, востаннє сіпнувшись на самиці, скрикнув, сповз і завмер. Жінка зм’якла, відкинула назад сповстане довжелезне волосся, нарешті відпустила Юрка поглядом. Тієї ж миті він зірвався з місця й сполоханим клубком покотився геть, падав, зводився на ноги і біг знову — подалі від цих людей, подалі від цього місця, навіть не озираючись, не зупиняючись, аби перепочити й дізнатися, чи, бува, не наздоганяють.

Дідові він нічого не розказав. Кілька наступних днів у нього ще стояла перед очима гола лісова жінка та її чоловіки, а потім він знову став дитиною й подався шукати дитячих розваг. Збирав солодку дику малину, крислаті гриби й цілющі трави, перегукувався з лісовими птахами, наскакував із розгону в скрижанілий потік шумливого Черемошу, лякав верескливих жаб і напівсонних дурних риб та відчайдушно мріяв про друга, з яким можна було б розділити ці нехитрі забави.

А час невпинно летів. І от уже сповнилося Юркові десять років, а вони з дідом так і жили відлюдниками в непримітній гущавині лісу, остерігаючись усіх і кожного. Одного ранку був собі змайстрував Юрко дерев’яну клітку-колесо й упіймав на сильце в лісових хащах руде схарапуджене білченя. Із пухнастого бранця міг вийти неабиякий друг. Аби лишень його приручити. Юрко запустив білченя в клітку і дуже тішився, споглядаючи, як воно несамовито взялося до бігу й замайоріло в колесі вогнистою стрічкою. Білченя думало, що втікає, а саме літало по колу, наздоганяючи власний хвіст. Так тривало, доки на Юркове плече не лягла важка дідова рука.

— Відпусти білку.

Малий здригнувся, сполохано скочив із місця, ще не уявляючи, чим має виправдовуватися, проте знав — дідові варто казати лише правду.

— Я б відпустив! Я лишень хотів ще трохи подивитись, як вона грається!..

— Вона не грається. Це ти граєшся.

Білченя було негайно випущене на волю. Та навряд чи воно прийшло до тями — мабуть, так і втікало до кінця своїх білчаних днів…

Із того часу, як щось ставалося недобре у його житті, Юрко завше собі злісно нагадував: «Це тобі за білку, сучий сину!» І як кілька днів по тому до їхньої хати вдерлися троє озброєних чоловіків і зарубали діда, що пробував боронити господу, малий, ховаючись під лавкою, крізь сльози подумав: це ж вони прийшли мститися за білку й через те відібрали у нього діда. І тільки згодом, коли минуло багато-багато років, до нього прийшло розуміння, що він не сам-один такий, у кожного в житті є така забута, припорошена пилом провини власна білка, за яку належить розплачуватися до скону віку. От тільки білки такі коштують дуже дорого, і майже ні в кого немає аж таких статків, щоб від них відкупитися раз і назавжди…

— Утікай, Юро… — прохрипів дід, спливаючи кров’ю на підлозі, доки хатою нишпорили убивці.

Малий затиснув собі рота рукою, аби стримати зрадливий непроханий крик, зсередини просилися сльози, йому було шкода діда аж до ріжучих спалахів в очах, а втікати не хотілося, та й не було як — у дверях стояв на сторожі плечистий велетень-чолов’яга з рушницею навскоси.

— Я не можу, — ледь чутно прошепотів Юрко.

— Ти можеш! — сердито наказав дід і завмер у калюжі з крові.

На його люті слова озирнулися вбивці, почали обступати лавку, що під нею ховався хлопець, наставляли до неживого діда рушниці, грозилися, казали комусь виходити, або вони зараз же стрілятимуть.

Коло стискалося. Малий зачаївся. І як один із нападників раптом посковзнувся на ще гарячій дідовій крові й упав обличчям просто під оту лавку, Юрко стрибнув йому на широку спину, відштовхнувся від неї руками-ногами й злетів у повітря. Його тіло зробилося пружним, легким, гнучким. Дерлося на кручі, обсипало камінь, перелітало над прірвами. Десь віддалік лунали постріли, грубі вояцькі крики. Та він не зважав, наче йшлося вже не про нього, просто тікав щодуху, не озираючись.

Кілька наступних днів привиддям тинявся лісами, на ніч забивався в гірські ущелини, здригаючись від кожного шереху, остерігаючись власної тіні. Щезники й мавки більше йому не являлися. Переінакшився й ліс — по смерті діда він раптом став похмурим, чужим, загрозливим, щомиті готовим підстерегти, накинутися, проковтнути.

Третьої ночі голод і страх вигнали малого з криївки. Юрко знав, що мусить вертатися до людей. Перебрався через струмок. Зупинився біля кам’яних мурів високої фортеці, схожої на монастир. Звів очі в нічне серпневе небо, що з нього зграйками обсипалися дрібні, як горох, зірки. Завив на молодий місяць. Тиша. А на ранок біля воріт притулку знайшли наляканого, ледь живого хлопця, що дрижав від холоду. Прийняли. Так він втрапив до сиротинцю.

Першою, кого він побачив, як прийшов до тями на вузькому твердому тапчані притулку, була та лісова жінка. Щоправда, тут вона не ходила голою. Як і всі дорослі, що опікувалися сиротинцем, лісова жінка мала довге чорне убрання й суворо-смиренний, дещо зверхній вираз на блідому, тепер чомусь зовсім негарному обличчі. Розкішне вогнисто-руде волосся цнотливо ховала під вейлом — чернецьким головним убором із минулих століть.

Жінку належало кликати сестрою Стефанією.

— Прокинувся? — в маленьких, глибоко посаджених очицях черниці зблиснув недобрий вогник. — Маю розмову. Те, що ти колись бачив у лісі…

— Я нічого не бачив, — обірвав її на півслові Юрко.

Сестра Стефанія зацікавлено глипнула на малого. Поводиться як дорослий. Начебто полегшено перевела подих. Потім дещо ображено підібрала пишні вуста.

— Добре. Тільки ж гляди, щоб згодом не виявилось, що бачив, — звелася на увесь свій величний зріст, затуливши йому собою крихітне віконце аж під самою стелею. — Як прокинувся, то вставай. Нема чого тут вилежуватись. Піду скажу настоятельці, маємо ще одного хламидника! — гойднулися широкі стегна під просторим чорним убранням, черниця рушила до дверей.

Потому на Юрка очікувала зустріч-розмова з матінкою Магдалиною, що й виявилася настоятелькою притулку. На відміну від огрядної молодої черниці з крихітними мишачими оченятами й ницим потаємним життям, ця худорлява старенька жінка, хоча й намагалася видаватись суворою, мала відкриті, добрі й лагідні очі — такі самі, як у сумної посивілої Божої Матері, що незворушно дивилася на світ із вицвілої порепаної ікони на стіні.

— Тепер ти житимеш із нами, — ледь примітно всміхнувшись, повідомила малому стара настоятелька. — Ходімо, познайомишся з іншими дітьми.

Знайомство з «іншими дітьми» не принесло нічого доброго. В Юркові одразу ж признали те брудне «циганча» й «байстрюча», що жило зі старим мольфаром. Щойно за матінкою Магдалиною зачинилися двері, дівчата обдарували його злісними, образливими прізвиськами, а хлопці — болючими стусанами. Потому знічев’я розійшлися. Ніхто не хотів із ним знатися. І хоч усі тутешні діти йменувалися наразі сиротами (інакше не опинилися б у притулку), вони бачили між собою та ним нездоланну прірву. Бо в них колись були люблячі батьки, а в нього — ні.