Часом він замовляв собі повій. Природа нахабно брала своє, і коли Юрій відчував, що от-от почне кидатися на жінок просто посеред вулиці, дзвонив одній і тій самій дівчині — апетитній, небалакучій білявці з третім розміром грудей. Він трохи знав її — іноді, коли клієнтів було обмаль, білявка зверталася до центру з питань трансплантації свідомості і здавала своє тіло в оренду погодинно. Тож вона так само не раз чула про Юрія — відповідно, не боялася й час від часу бувала у нього вдома.

— Дивак ти все-таки, — сказала дівчина, вперше переступивши поріг. — Заробляєш такі грошиська, а досі їздиш на роздовбаній старій машині, живеш у бозна-якому хліві…

Глянувши у вікно, вона уздріла те, на що він дивився щодень: двоє колоритних наркоманів місили ногами товстуна-наркоторговця.

— Це ж найпаскудніший район Портленда, я вгадала?

Юрій підійшов, став поряд. Тепер вони разом спостерігали зворушливу, майже кіношну наркодраму за вікном.

— А може, я не заслуговую на краще?

Шльондра з подивом зиркнула на нього, стенула плечем, відійшла од вікна, знову роззирнулася довкола.

— Хата хоч власна? — спитала, аби просто про щось спитати.

— На біса мені власна? — він налив їй віскі, сів у крісло навпроти і просто дивився, як вона п’є. Потому використав її за призначенням. На підлозі.

…Юрій скинув із себе весь одяг, влігся на матрац, натягнув ковдру. Шльондри, на диво, сьогодні не хотілося. Та й сон не йшов. Сон не любив його, наче зумисне минаючи стороною, а якщо й надходив, то не приносив нічого, крім рваних химерних марень, котрі (Юрій знав це) найчастіше були уривками недожитих життів тих, кому він помагав зникати.

Іноді йому снилася війна, яка пройшлася й по ньому. У таких снах Юрій завжди був десятирічним наляканим хлопчиком, що ховався під лавкою, доки в хаті нишпорили дорослі озброєні чоловіки. Снився старий мольфар, що судомно спливав кров’ю на земляній долівці. Снилося сире м’ясо, яке він рвав, шматував, розгризав зубами. Снився тваринний жах в очах інших людей.

Та найчастіше йому марився кам’яний, посірілий від часу католицький притулок для дітей-сиріт, загублений серед скель та лісів якоїсь далекої напівзабутої країни. Снилася дівчинка на ім’я Іванка.

Я тебе обрала. Тепер ти маєш захищати й оберігати мене.

Відгорнувши ковдру, Юрій зіскочив з місця. Випростався. Міцним натренованим тілом, котре складалося з самих лише сталевих напружених м’язів, уздовж і впоперек зміїлися шрами. Кожен мав власну історію. Кожен мав ім’я. Спина була покреслена слідами від нагайки з грубої сиром’ятної шкіри. Через увесь торс тяглася крива рвана канава від тупого ножа зі щербинами. Руки та ноги вкриті грубими рубцями від куль, опіків, відкритих переломів…

Він розчахнув вікно. Навстіж. Круглий повновидий місяць глипнув на нього підбитим каламутним оком й неохоче пірнув у брудне пелехате лахміття хмар. Та Юрій знав: за хвилину світило вирине знову. Його тілом пройшовся тріскучий нервовий імпульс. Перший. Наступні злилися в суцільну гарячу хвилю, зсудомили м’язи, збурили й скип’ятили кров, озвалися суголоссям відбірного виючого болю в самій серцевині кісткового мозку. Із перетиснутої невидимими лещатами горлянки вирвався глухий хрипкуватий крик, що більше скидався на звірине гарчання. Юрій схопився тремтячими руками за підвіконня. Не втримався, впав на коліна. Абияк доповз до стіни навпроти і з останніх сил припнув себе кайданками до чавунної батареї опалення.

Блідим потопельником сплив молодий місяць.

Тільки б дочекатися світанку й не здичавіти од спогадів.

…Колись у нього був дід. Вони жили самітниками у старій глинобитній хатинці в самій гущавині карпатських лісів і ні до кого не озивалися.

Сусіди, які мешкали в чепурних будиночках віддалік, вважали його діда злим чаклуном, а малого чорнявого Юрка (йому тоді заледве виповнилося років шість чи сім) кликали циганчам, байстрючам, котре хтозна з яких країв сюди до чесних людей прибилося. І як у чесних людей раптом щось дохнуло в хазяйстві або ж туристи-постояльці довго не зазирали, то все відьмак був винен зі своїм вилупком.

До діда часто просилися заїжджі. Слава про нього як про могутнього ворожбита розлягалася далеко за межі їхніх гірських країв, тож непрохані гості тяглися нескінченними чергами, часто ночували у них попід тином. Та дід був упертий, гонористий, перебірливий. Приймав лише тих, «від кого сходило світло», як він любив повторювати, решту кляв і гнав світ за очі. Особливо гидував звабницями та перелюбниками, що жадали любовних приворотів або чарівного зілля, яке мало творити неймовірні дива з підупалою чоловічою силою, зневажав крадіїв та аферистів, котрі являлися, щоб здобути «удачу в бізнесі». Від них, казав дід, не сходило світло, натомість за версту тхнуло зіпрілою, мертвотно-земляною темрявою. Малий лише знизував худими плечима. Світло те бачив лише дід. Темрява теж смерділа тільки йому. Із часом і Юрко навчився щось таке розрізняти, чи то пак відчувати людей. Мине ще багато років, і одного дня він зловить себе на думці, що віддав би чи не все, що має, аби тільки цього дару позбутися…

А потім у їхніх гірських краях щось змінилося. В одну ніч якась мара налетіла на чепурні сусідські будиночки, розграбувала й спалила їх дощенту, люди почорнілими мовчазними вервечками потяглися вище у гори, і, на диво, ніхто вже не грішив думками на його діда — спалені будиночки були справою не злих чарів, а людських рук, котрі навіть ворожбитові спинити не до снаги. Довкола оселився біль, страх і відчай, дід спохмурнів і майже перестав розмовляти з малим, хоч би скільки той допитувався, що ж ото діється навкруги.

Юрко дедалі частіше тікав до лісу. Ліс приймав його, наче другий дім, схрещував над ним кошлате віття столітніх дубів і смерек, озивався до нього пташиними зойками, звіриними згуками, тремким зміїним шарудінням. Ліс вирував і ворушився, а стомившись, на якусь мить стишувався, завмирав. Малий завмирав разом із ним, падаючи горілиць у густу некошену траву, й поринав у зморений нетривкий сон. І видівся йому примарний щезник, що натхненно вигравав на флоярі, прикликаючи до танцю смішливих мавок, котрі чигають на заблуканих чоловіків. Трохи згодом із обрисів прадавніх дубів проступав кумедний дядько-чугайстер, і мавки танули, розліталися напівпрозорим павутинням довкруги.

Чугайстер не дивувався, а навпаки, дружньо підморгнувши музиці-щезнику, ставив волохаті руки в тлусті, розгодовані боки і йшов у запальний гуцульський танок. Він незграбно вихилявся, гатив босими п’ятами об землю, присідав, затято крутився довкола себе. І так аж до знемоги — доки не падав до підніжжя старезного дерева й не розчинявся в його корінні, що крученими вузлуватими лапами простягалося з-під землі. Флояра ставала тінню від гілки неподалік. Щезник обертався на скелю. А Юрко усе то бачив. Направду бачив, хоч би скільки потому його переконував дід, що всі химерні істоти давно вивелися з карпатських лісів. Їхнє місце посіли люди — в стократ підступніші за лісових духів. І малий не оминув зустрічі з людьми.

Одного разу, як він, сховавшись в гущавині, майстрував собі з дерева свистілку, до нього долинули дивні звуки. Стогони. Сміх. Зітхання. Ліс так не озивався. Юрко знову вслухався. Він давно не чув і не бачив живих людей, тож не одразу признав ті голоси за людські. Спершу відкілясь вужем наповз страх, умовляючи малого зараз же бігти додому. Він би так і зробив. Але сорока-цікавість узяла гору, й, забувши за майстрування, Юрко сховав саморобного ножа за ремінь і поповз на голоси.

Їх було троє. Двійко брудних неголених чоловіків і одна жінка — рудоволоса, пишнотіла, розхристана. У повітрі бриніло первісною хтивістю, тваринним потягом і здичавілою жагою. Тріщали й ламалися довколишні кущі. Доки молодший чолов’яга смикався й вихилявся на жінці, а вона сходила млосними стогонами й зітханнями, старший стояв над ними і м’яв собі вміст матні. Згодом молодший підвівся й відійшов убік. Старший зайняв його місце поміж білих драглистих стегон молодиці. Жіночі скрики й умлівання, що були трохи вляглися, постали з новою силою, озиваючись на кожен поштовх другого чоловіка, котрий припав їй до вподоби, вочевидь, іще більше, ніж попередній.