— Скажеш комусь, зробимо те саме й з твоєю дівкою! — процідив крізь зуби, коли той безвільно сповз по стіні на присипану сіном земляну долівку.

Потому ватага вивітрилася зі стайні. Юрко спробував поворухнутися. Шкіра на спині наче зайнялася вогнем. Він згадав про Іванку. Вони їй погрожували. Зібравши докупи останні сили й несамовиту, нерозтрачену злість, що хвилями здіймалася зсередини, він помножив її на жагу помсти й поповз до Чаклуна. Дорогою підібрав пожбурену Орестом нагайку. Абияк звівся на ноги й почав сідлати враз стихлого, заспокоєного коня.

Хлопців наздогнав уже на вигоні. Обсівши колом стару смереку, вони схвильовано ділилися враженнями від свого нещодавнього «подвигу», курили першу в житті, невміло скручену цигарку з кізяків і мріяли про подальші «звершення». Юрко увірвався верхи на Чаклунові просто до їхнього дружнього товариства й без розбору взявся періщити всіх нагайкою. Хлопчаки кинулися врозтіч, але розлючений, окрилений ненавистю вершник їх наздоганяв, і над їхніми зігнутими спинами знову здіймалася й свистіла покривавлена нагайка із сиром’ятної шкіри. Не дісталося лише Мирославу. Він спритно видерся на смереку і вже звідти з цікавістю спостерігав за подіями. А от найбільше постраждав Орест. Юрко шмагав його, аж доки той підкошеним упав на землю, затуляючись руками, скорчився од нестерпно пекучого болю й узявся слізно-принижено благати про пощаду.

Зупинився, заспокоїв змиленого розбурханого Чаклуна. Тримаючись за вуздечку, легко схилився над поваленим ворогом, висмикнув у нього з-за ременя свого кривого саморобного ножа і повернув зброю на місце. Потому просто пустив коня інохіддю в напрямку до притулку.

Ту ніч Юрко провів у холодному кутку коліньми на горохові, бо хлопці не втрималися, розказали. Проте він почувався переможцем. Дивина та й годі. Він не зміг постояти за себе, коли йшлося лише про нього, зате без зусиль розправився з кривдниками, щойно справа дійшла до Іванки. Вона й була його силою. Поряд із нею він чув у собі таку міць і незламність, що годі було проти нього ставати.

Із того дня старші хлопчаки не наважувалися до нього чіплятися. Іванку теж більше жодного разу не займали. Єдине, що собі дозволяли, — недоброзичливі косі погляди — щоразу, як бачили красуню й чудовисько разом.

Але йому то вже нічого не важило. У нього була Іванка.

Вона дивувала й захоплювала його. Її цікавило все довкола: звідки взялися Карпатські гори та смерекові ліси, небесні громи й блискавиці; де ночує сонце, коли стомлено сідає за небокрай; хто ховається серед скель, шовкових косиць і запашної рути; чому вода в Черемоші холодна-крижана навіть у найнестерпнішу спеку? Юрко розказував їй все, що знав, коли ж відповіді в нього закінчувалися, вигадував їх просто на ходу, аби тільки Іванка й далі не зводила з нього зачарованого погляду своїх чистих ясно-волошкових очей, і дуже переживав: що ж то буде, коли вона подорослішає та зрозуміє, що він трохи брехав їй?..

Та була одна річ, котру, попри свій старший вік, хлопець ніяк не міг збагнути про Іванку. На відміну від решти дітей, що наввипередки полюбляли хизуватися своїм колишнім родинним домом та безмежно коханими батьками, минуле своє тримала при собі. І хоч Юрко вже сам просив її розказати, шестирічна Іванка лиш невесело всміхалася, заперечно хитала головою й переводила мову на інше. А дізнавшись, що він досі не вміє читати, якось притягла до стайні велику книжку з казками народів світу й, розгорнувши її на першій-ліпшій сторінці, рішуче постановила:

— Будемо вчити тебе читати.

Юрко здивовано витріщив очі на малу.

— А сама ж умієш?

Замість відповіді вона чемно повернулася до початку книжки, витримала справдешню театральну паузу й без найменших збивань, зусиль та зупинок узялася читати йому казку про красуню Білосніжку та її семеро кумедних гномів.

Юрко так і присів. Заслухався. Чаклун теж незвично нашорошився, навіть стригти вухами перестав. Дивина та й годі. Їй же тільки шість років! Інші вихованці сиротинцю й у чотирнадцять заледве ліпили літери у склади, ціною титанічних зусиль видобуваючи з них слова, а проте неймовірно цим пишалися, бо він і того не вмів. І був певен, що ніколи не зуміє, адже сестра Стефанія, що навчала їх читанню й письму, кожного разу з таким гонором і зневагою нависала над ним, що він просто ціпенів, лякався й миттєво забував ті трійко знайомих літер, які встигав розпізнати…

За кілька тижнів він уже читав, як Іванка.

Минуло три роки. Юркові виповнилося тринадцять, Іванці — тільки-но дев’ять. За цей час він став вищим і помітно ширшим у плечах. Змінився й переламався голос, невловимо подорослішали очі, стала іншою навіть хода. І хоч він не зробився мальованим красенем, як полохливий, схожий на білявого янгола з різдвяної листівки Орест, проте від смагляво-чорнявого Юрка променилася якась непритаманна білявому, неприхована чоловіча певність та сила, котру годі переказати словами, можна лише упіймати поглядом.

Дівчата вже дивилися на нього якось інакше, дедалі рідше лунали йому навздогін колючі прізвиська на кшталт «циганча», «байстрюк», «чудовисько», зате не раз він ловив на собі їх незвично мрійливі погляди. Особливо чудними і водночас вабливими були туманно-зеленкуваті очі стрункої білявки Ярини, котра раніше зневажала його більше за всіх. Її найліпша подруга — округла, руденька, щедро всипана золотими веснянками веселунка Софія, теж ніяково змовкала в його присутності, і лункими коридорами притулку вже не так розливався її дзвінкий життєрадісний сміх…

Що б то могло означати?

Проте йому не було жодного інтересу до дивно зміненої поведінки дівчат. Усі його думки й почування без решти зайняла Іванка. Він не міг відвести від неї погляду. Від її чорного густого волосся, що хвилями сягало нижче талії, від білосніжно-фаянсової шкіри й особливо — від глибоких синіх очей, що заступили йому собою сонце. Здавалося, з кожним днем дев’ятирічна Іванка стає дедалі вродливішою. Однак Юрко не мав щодо неї ницих, сороміцько-тілесних помислів, які інші хлопці таємно плекали стосовно дивовижно розквітлих на весну дівчат. У його уяві Іванка була незаплямованим ідолом, божеством, яке належало захищати й оберігати, пильнувати, аби ніхто не осквернив його навіть поглядом.

Її біль він відчував сильніше, ніж власний. Одного разу, коли вони вдвох блукали зеленими пасовищами й раптом вирішили зійти до річки, Іванка спіткнулася й боляче розсікла коліно об камінь. У її велетенських по-волошковому синіх оченятах зблиснули й зупинилися сльози. Заюшила кров. Юрко відчув майже такий самий пекуче-нестерпний біль, а чим зарадити — до пуття не знав. Спробував пригадати дідову науку. Промив рану водою з Черемошу, нашукав помічного зілля, про яке колись оповідав старий мольфар, приклав до скривавленого коліна. Потому накрив його своєю рукою й заплющив очі. У пам’яті почали оживати дивні слова-замовляння, якими користався дід, коли малий Юрко хворів або ж вертався зі скель з обдертими до крові ліктями та колінами. Самими лише «примівками» старий умів миттю спиняти кров, проганяти найлютіший, найзухваліший біль, гоїти найглибші рани.

Юрко почув його далекий голос, розпізнав напівзабуті чудернацькі слова і заговорив. Кляв і заклинав біль, всотував його в себе, відтак одсилав на болота-яри-пустелі, де не ступить людська нога, не пробіжить дикий звір, не пролетить сполоханий одинокий птах… Заговорював стрімку непокірну кров, умовляючи її зараз же завернутися й не втікати з тіла. Прикликав сили чотирьох природних стихій, звертався з шаною до землі, води, повітря і полум’я, прохав їх про поміч.

І природа відгукнулася. У вітті дерев стрепенувся й задвигтів могутній вітер, крижана вода в Черемоші скипіла, здригнулася глибинно земля, з далеких верховин їй озвався тріскучий неприборканий грім. Збулося. Юрко рвучко відняв свою руку од чужої рани, безсило впав на траву, важко дихав, поволі вертаючи до тями. Це вперше він зважився нагло випробувати страхітливу силу природи.