— В крайньому разі, — заявив Ньют, перериваючи хід його думок, — віддамо тебе гріверам — вони тебе вжалять, і ти пройдеш через Переміну. Нам дуже потрібні твої спогади.

У відповідь Томас саркастично розсміявся, але Ньют навіть не усміхнувся.

Здавалося, що дівчина мирно спить і щохвилини може прокинутися. Томас очікував побачити скелет — людину при смерті, проте шкіра її була рожева, а груди мірно здіймалися й опускалася в такт диханню.

З нею був один з медчуків — низькорослий хлопець, імені якого Томас не запам’ятав, — він саме напував дівчину, тонкою цівкою заливаючи в рот воду. На тумбочці стояли тарілка і миска з залишками обіду — картопляним пюре і супом. Медчуки докладали всіх зусиль, щоб підтримувати в дівчині життя і здоров’я.

— Чудово, Клінте, — кинув Ньют невимушено, ніби вже не вперше провідував незнайомку. — Житиме?

— Житиме, — відгукнувся Клінт. — Одужує, постійно розмовляє уві сні. Напевно, скоро отямиться.

У Томаса тьохнуло серце. Чомусь він не сприймав усерйоз імовірність того, що дівчина може отямитися, цілком одужати і поговорити з глейдерами. Дивно, та на цю думку хлопець занервував.

— Ви записуєте її слова? — поцікавився Ньют.

Клінт кивнув.

— Здебільшого це — нерозбірливе бурмотіння, та ми записуємо все, що почуємо.

— Розповідай, — сказав Ньют, тицьнувши пальцем у блокнот, що лежав на столі.

— Та все те саме, що й тоді, коли її з Ящика вийняли: що невдовзі все зміниться, про Творців і про те, що «все має закінчитися». І ще… — тут Клінт покосився на Томаса, даючи зрозуміти, що не хоче говорити в його присутності.

— Все гаразд. Він має право чути те, що чую я, — заспокоїв його Ньют.

— Ну… я не зміг як слід розчути всіх слів, але… — Клінт знову скоса глянув на Томаса, — вона повсякчас повторює його ім’я.

Томас мало на підлогу не гепнувся. Невже його ім’я взагалі ніколи не припинять згадувати? Невже вони з дівчиною і справді знайомі? Наслання якесь, від якого не сховатися.

— Дякую, Клінте, — тон Ньюта не залишав сумнівів у тому, що медчук вільний. — Напишеш про все докладний звіт, гаразд?

— Напишу, — медчук кивнув обом відвідувачам і вийшов з кімнати.

— Тягни сюди стілець, — сказав Ньют, сідаючи на край ліжка. Томас із полегшенням зауважив, що Ньют не перейшов до відвертих звинувачень. Він висунув з-під столу стілець, поставив його біля ліжка і сів, нахилившись вперед, щоб уважніше роздивитися обличчя дівчини.

— Щось пригадуєш? — запитав Ньют. — Бодай щось?

Томас не відповів, і далі вдивляючись в обличчя дівчини, силкуючись зруйнувати невидимий бар’єр у мозку і відшукати її у своєму минулому. Подумки повернувся до того моменту, коли її витягли з Ящика і вона на якусь мить розплющила очі. Темно-сині очі, такого насиченого відтінку, якого він більше ні в кого ніколи не бачив. Він спробував поєднати два образи в один, уявити ті очі на обличчі сплячої. Чорне волосся, перлинно-біла шкіра, повні вуста… Томас знову здивувався незвичайній вроді дівчини.

І раптом десь у найдальшому закапелку пам’яті наче щось сколихнулося — ледве відчутний трепет крил у темному кутку, невидимий, але реальний. Відчуття тривало лише мить і відразу розчинилося в надрах утраченої пам’яті. Але Томас справді щось відчув!

— Я і справді її знаю, — прошепотів він, відкидаючись на спинку стільця. Коли він промовив це вголос, в нього наче камінь з душі звалився.

— Правда? — підвівся Ньют. — І хто ж вона?

— Гадки не маю. Але в мозку щось клацнуло — десь я з нею бачився, — Томас потер очі, роздратований нездатністю вхопитися за спогад.

— Чудово, тоді продовжуй думати, не втрачай зачіпку. Сконцентруйся.

— Та намагаюсь я, тому помовч.

Томас заплющив очі та спробував побачити в чорній порожнечі обличчя дівчини. Хто вона? Абсурдне питання — він не знає навіть, хто він такий.

Томас посунувся вперед на стільці й тяжко зітхнув, потім подивився на Ньюта, скрушно хитаючи головою.

— Я просто не…

«Тереза».

Томас підскочив, поваливши стілець на підлогу, і злякано став роззиратися на всі боки. Йому здалося…

— Що таке? — запитав Ньют. — Щось згадав?

Не звертаючи уваги на питання, збентежений Томас і далі роззирався, впевнений, що почув чийсь голос. Потім знову подивився на дівчину.

— Я… — він знову сів, нахилився вперед, вдивляючись у її обличчя. — Ньюте, перед тим як я схопився, ти щось говорив?

— Ні.

Ну звісно ні.

— Мені здалося, що я почув… Сам не знаю. Може, це у мене в голові лунає голос. Вона зараз нічого не говорила?

— Вона? — здивувався Ньют. Очі в нього спалахнули. — Ні. А що ти почув?

Страшно були зізнатися.

— Я… присягаюся, що почув ім’я. Тереза.

— Тереза? Ні, я нічого такого не чув. Ім’я, напевно, спливло з глибин твоєї клятої пам’яті. Виходить, її звати Тереза. Скоріше за все, так.

Томас почувався вкрай незатишно, наче на його очах щойно сталося щось надприродне.

— Присягаюся, я справді чув голос! Але тільки в голові. Чорт, не можу пояснити…

«Томасе».

Цього разу він не просто схопився зі стільця, а ще й відлетів од ліжка на протилежний бік кімнати, зваливши при цьому зі столу лампу — вона з гуркотом упала на долівку й розбилася на дрібні скалки.

Голос. Голос дівчини — ніжний, але твердий шепіт. Томас його чув. Тепер він не сумнівався, що справді чув.

— Та що з тобою в біса коїться? — вигукнув Ньют.

Томасове серце шалено калатало, а в скронях пульсувала кров. У шлунку огидно замлоїло.

— Вона… Чорт, вона зі мною говорить. Подумки. Вона щойно вимовила моє ім’я!

— Що?!

— Присягаюся! — світ крутонувся, голову здавило. Томас відчував, що божеволіє. — Я… чую у своїй голові її голос — щось таке… Це не зовсім голос…

— Сядь, Томмі. Що ти верзеш?

— Ньюте, я серйозно. Це… не зовсім голос… і все-таки це голос.

«Томе, ми останні. Невдовзі все закінчиться. Має закінчитися».

Слова відлунювали в голові, торкаючись барабанних перетинок, — тепер він справді їх почув. Однак голос звучав так, наче не проникав у вуха ззовні, а виникав у Томаса в мозку, буквально з нізвідки.

«Томе, не бійся мене».

Він затиснув вуха долонями і примружився. Розум відмовлявся повірити в реальність того, що відбувається.

«Пам'ять поступово стирається, Томе. Коли я прокинуся, то майже нічого не пам'ятатиму. Ми здатні пройти Випробування. Воно мусить завершитися. Мене послали як такий собі пусковик».

Томас більше не міг цього витерпіти. Не звертаючи уваги на Ньютові запитання, він кинувся до дверей, рвучко відчинив їх і вилетів у коридор. Скотившися сходами, він кулею вискочив з дверей і побіг геть. Але голос не змовкав.

«Все зміниться», — повторила дівчина.

Йому хотілося кричати і бігти до знемоги. Опинившись біля Східної Брами, Томас промчав крізь неї і вибіг за межі Глейду. Він долав коридор по коридору, заглиблюючись у самісіньке серце Лабіринту, геть забувши про Правила. Але від голосу втекти не міг.

«Це ми з тобою, Томе. Ми винні в тому, що сталося з ними. І з нами».

Томас зупинився лише тоді, коли голос замовк остаточно.

Він з подивом зрозумів, що біг Лабіринтом майже годину — тіні від мурів потягнулися на схід, а значить, сонце скоро сяде, Брама зачиниться. Треба повертатися. Томас підсвідомо зауважив, як легко він, не замислюючись, зорієнтувався в просторі й часі. Це був інстинкт.

Час повертатися.

Але він не був певен, що зможе це витримати. Отой голос у голові. Оті дивні речі, які каже дівчина.

Втім, він не мав вибору. Запереченням правди справі не зарадиш. І хай яким неприємним було вторгнення в свідомість, його не порівняти з можливістю знову зустрітися з гріверами.

Дорогою назад Томас багато чого про себе довідався. Хлопець без вагань, підсвідомо, точно поновив у пам’яті весь пройдений ним маршрут, і тепер упевнено біг довгими коридорами у зворотному напрямку, безпомилково звертаючи то ліворуч, то праворуч.