— Чув.

— Лацно, — сказав Альбі. — Перший День — це твоє сьогодні, шлапак. Невдовзі споночіє, скоро повернуться бігуни. Сьогодні Ящик прибув пізно, тож на Екскурсію часу катма. Прогуляємося взавтра, по підйомі… — він повернувся до Ньюта. — Забезпеч йому лежак. Нехай поспить.

— Лацно, — відповів Ньют.

Альбі пильно подивився на Томаса.

— За кілька тижнів освоїшся, шлапак. Насолоджуватимешся життям і нам допомагатимеш. Першого Дня кожному було тяжко, ти не виняток. Відзавтра в тебе почнеться нове життя.

Томас розвернувся, натовп розступився, і він попрямував до похилої дерев’яної споруди в кутку. Інші теж почали розходитися, кидаючи на Томаса довгі погляди наостанок.

Томас схрестив руки, заплющив очі й глибоко зітхнув. Порожнеча, що зжирала його зсередини, швидко поступилася місцем такому смутку, що аж закололо в серці. Забагато всього навалилося. Де він? Що це за місце? Щось на кшталт в’язниці? Якщо так, за що його сюди відпровадили і на який строк? Мова тутешніх мешканців незвична, а їх самих, здавалося, взагалі не турбує, житиме він чи помре.

Знову навернулися сльози, але Томас стримався.

— І за що все це? — прошепотів він, не думаючи, що його хтось почує. — Чому мене сюди кинули?

— Ми всі пройшли через це, зелений, — Ньют поплескав Томаса по плечу. — В усіх нас був Перший День, і кожного колись витягли з темного Ящика. У тебе і справді неабиякі неприємності, далі може бути ще гірше. Але згодом ти станеш справжнім бійцем. Видно, що ти не якийсь там слимак.

— Це в’язниця? — запитав Томас. У сутінках свідомості він марно намагався відшукати найменший проблиск, що дозволив би згадати минуле.

— Забагато питань, — сказав Ньют. — Нічого оптимістичного сказати не можу. Наразі. А тепер заспокойся і сприймай усе як належне — завтра буде новий день.

Томас промовчав, похнюпивши голову і роздивляючись під ногами тріщини в камінні. По краю одного з кам’яних блоків росла смужка бур’яну з дрібними листочками. Крихітні жовті квіточки пнулися вгору, наче намагалися дотягнутися до сонця, прихованого велетенськими стінами Глейду.

— Гадаю, Чак буде гарним напарником для тебе, — провадив Ньют. — Трохи гладкий шлапак, зате, як так подивитися, непоганий хлоп. Побудь тут. Я скоро повернуся.

Ледве він встиг закінчити фразу, як повітря розітнув несамовитий зойк — високий, пронизливий, майже нелюдський, він луною рознісся по брукованому майдану, змусивши обернутися всіх присутніх. На саму думку про те, що зойк пролунав з дерев’яної споруди, у Томаса кров захолола в жилах.

Навіть Ньют підскочив, як ужалений.

— От гниляк! На якихось десять хвилин відлучишся; і медчуки одразу ж починають катувати бідолаху! — він похитав головою і легенько штовхнув Томаса ногою. — Знайди Чака і перекажи, що я доручив йому подбати про твоє спальне місце.

Сказавши це, він щодуху помчав до споруди.

Томас сповз на землю по грубій корі дерева, прихилився спиною до стовбура і заплющив очі, мріючи прокинутися з цього жахливого сну.

Томас просидів довгенько, не маючи сил ворухнутися. Нарешті він змусив себе подивитися в бік перехнябленої споруди. Біля неї крутився гурт хлопчаків, які раз у раз тривожно позирали на верхні вікна, ніби чекали, що ось-ось звідти з вибухом, у хмарі осколків і трісок, на них вилетить якась почвара.

Томасову увагу привернуло дивне джерґотіння. Він глянув угору — і встиг помітити блідий червоний вогник, що вмить зник у гіллі. Підвівшись, Томас обійшов дерево з другого боку, витягуючи шию і намагаючись з’ясувати, звідки лунає джерготіння, та не побачив нічого, крім голого сіро-коричневого гілля, що стирчало мов кістляві пальці, надаючи дереву подоби живої істоти.

— Це один із цих… жуків-жалюків, — промовив хтось.

Томас обернувся — поруч стояв невисокий гладун, роздивляючись його. Зовсім юний — імовірно, наймолодший з усіх, кого Томас встиг тут зустріти; на вигляд йому було років дванадцять-тринадцять. Довге темне волосся, закладене за вуха, сягало плечей, на рум’яному круглому обличчі сяяли сумні блакитні очі.

Томас кивнув йому.

— Жуків… як-як?

— Жуків-жалюків, — повторив хлопчик, вказуючи на верхівку дерева. — Якщо у тебе стане клепки не лізти до них, вони тебе не чіпатимуть, — і по паузі додав, — шлапак.

Останнє слово він сказав так, наче ще не вповні опанував сленг Глейду.

Знову почувся моторошний зойк, — цього разу протяжніший, — від якого Томаса пройняв холодний піт.

— Що там відбувається? — запитав він, показуючи на споруду.

— Не знаю, — відповів кругловидий хлопчик високим дитячим голоском. — Це Бен. Йому добряче перепало. Вони таки до нього дісталися.

— Вони?..

Томасу дуже не сподобався зловісний тон, яким хлопчик вимовив це слово.

— Еге.

— Хто вони?

— Сподіваюся, тобі не доведеться це відчути на власній шкурі, — відповів хлопчина якось аж надто спокійно і невимушено. Він простягнув руку. — Мене звати Чак. Поки не з’явився ти, я вважався зелепушем.

«То он хто повинен подбати про мій нічліг?» — подумав Томас. До відчуття цілковитого дискомфорту додалось роздратування. Від нерозуміння того, що відбувається, розболілася голова.

— Чому всі називають мене зелепушем? — запитав він Чака, коротко потиснувши йому руку.

— Бо ти найновіший з-поміж новачків, — Чак тицьнув у Томаса пальцем і засміявся.

З будинку знову долинув навісний вереск, подібний до ревіння тварини на різниці.

— Як ти можеш сміятися? — здивувався Томас, нажаханий загадковим вереском. — Там наче хтось помирає.

— З ним усе буде гаразд. Ще ніхто не помирав, якщо встигав отримати сироватку. Тут усе — або нічого. Смерть або життя. Просто дуже боляче.

— Що — боляче? — запитав Томас по короткій паузі.

Очі Чака забігали.

— Ну… коли жалять грівери.

— Грівери?

Томас дедалі більше заплутувався. Жалять… Грівери… Почувши слова, від яких віяло чимось зловісним, він уже не був певен, що хоче знати подробиці.

Чак знизав плечима і, закотивши очі, відвернувся.

Томас досадливо зітхнув і знову притулився до дерева.

— Здається, ти знаєш не набагато більше за мене, — мовив він, хоч і розумів, що це зовсім не так. Його втрата пам’яті була дуже дивною: Томас пам’ятав, як влаштований світ, але багато подробиць, таких як обличчя людей і їхні імена, геть вилетіли з голови. Це якби в новій книжці було відсутнє кожне десяте слово, від чого неможливо зрозуміти сенс. Томас не пам’ятав навіть свого віку.

— Чаку… як ти гадаєш, скільки мені років?

Хлопчик окинув його поглядом з ніг до голови.

— Я б сказав, шістнадцять. Ну, якщо тобі цікаво, зріст приблизно метр вісімдесят… шатен. А ще бридкіший, ніж обсмажений на багатті шматок печінки, — він хихикнув.

Томас був вражений настільки, що останніх слів уже не чув. Шістнадцять?! Невже йому всього шістнадцять? Він почувався значно дорослішим.

— Ти серйозно? — він замовк, силкуючись добрати потрібні слова. — Як…

Томас почувався геть кепсько.

— Заспокойся. Спершу буде погано, потім звикнеш. Як я, наприклад. Та воно ліпше, ніж жити у купі дристу, — він зиркнув на Томаса, немов чекав на нове питання. — Дристом ми називаємо лайно. Лайно з отаким звуком «дрис-с-ст» ляпає в нічний горщик.

Томас втупився в Чака, не вірячи власним вухам.

— Очманіти можна, — лишень вихопилося в нього.

Томас підвівся, пройшов повз Чака і попрямував до старого будинку; до його зовнішнього вигляду, вочевидь, найбільше пасувало визначення «халупа». Заввишки будинок був три- або й чотириповерховим, та складалося враження, що він от-от розвалиться. Судячи з безладного нагромадження балок, дощок, вікон і грубих мотузок, очевидячки, будинок збили нашвидкуруч. Перетинаючи майдан, Томас вловив виразний запах диму і пахощі смаженого на вогні м’яса. У животі забурчало. Тепер, коли Томас дізнався, що то просто кричав хворий хлопчик, йому стало легше. Певна річ, коли не думати, від чого він захворів…