За кілька хвилин Томас помітив попереду перший виразний спалах світла, що відбивалося від стін Лабіринту. Страхітливі звуки, гучність яких за цю годину тільки наростала, вже були подібні до пронизливого металевого вереску — чогось на кшталт передсмертних зойків робота.

Несподівано увагу привернуло червонясте світіння на стіні ліворуч. Томас повернувся — і мало не скрикнув од переляку: всього за декілька дюймів від нього сидів жук-жалюк. Просунувши тонкі довгі лапки крізь лози плюща, він у якийсь дивовижний спосіб тримався на кам’яній поверхні муру. Єдине червоне око жука світилося, наче крихітне сонце, та ще так яскраво, що на нього неможливо було дивитися. Томас примружився і придивився до «комахи».

Її тулуб мав форму сріблястого циліндра, десь із три дюйми в діаметрі та близько десятьох завдовжки, і з нього виступали дванадцять широко розставлених лапок з великою кількістю суглобів, що надавало жукові подоби ящірки. Через яскраві пучки червоного світла, спрямованого просто на нього, Томас не бачив голови жука-жалюка, та, вочевидь, вона була крихітна, і єдиним її призначенням було спостерігати.

А потім сталося те, від чого Томас аж заціпенів. Він був певен, що раз вже таке бачив у Глейді, коли один з жуків пробіг повз нього до лісу. Тепер сумніви розвіялися: червоний вогник відкидав тьмяні відблиски на спину «комахи», освітлюючи наче кров’ю написане слово:

Томас уявити не міг, навіщо комусь знадобилося писати таке на спинках маленьких істот. Чи це попередження для глейдерів про потенційну небезпеку? Про якийсь безум.

Він уже знав, що жуки виконують функції шпигунів для тих, хто послав глейдерів сюди. Альбі висловився недвозначно, заявивши, що за допомогою жуків-жалюків за ними спостерігають Творці. Томас завмер і затамував подих, сподіваючись, що жуки реагують тільки на рух. Так спливло кілька виснажливих секунд, і легеням уже забракло повітря.

Аж раптом з негучним клацанням жук розвернувся і побіг геть, швидко сховавшись у листі. Томас глибоко вдихнув, потім ще раз, відчуваючи, як лози врізаються йому в груди.

Лабіринтом прокотився черговий пронизливий металевий скрегіт під супровід дедалі гучнішого дзижчання моторів. Намагаючись вдати з себе такого ж неживого, як Альбі, Томас повис на плющі.

І тут з-за рогу показалося дещо — і поповзло в їхній бік.

Дещо таке, що він уже раніше бачив, але тоді він був захищений товстою шибкою.

Дещо огидне.

Грівер.

Томас з жахом спостерігав, як бридка істота повільно повзе довгим коридором Лабіринту.

Понад усе вона нагадувала результат невдалого експерименту, потвору з нічного жахіття. Чи то звір, чи то машина, грівер із брязкотом перекочувався кам’яними плитами. Його тіло нагадувало велетенську блискучу від слизу личинку, подекуди порослу хутром, яка потворно пульсувала в такт власному диханню. Грівер не мав чітко окреслених голови і хвоста, завдовжки був не менш як шість футів, а завширшки — близько чотирьох.

Що десять-п’ятнадцять секунд із тіла грівера вистромлювалися гострі металеві шпичаки, істота рвучко згорталася клубком і котилася вперед. Потім вона знову зупинялася, ніби переводила подих, і з огидним хлюпанням втягувала шпичаки назад у слизьку шкіру. Грівер методично повторював послідовність дій, долаючи таким чином кілька футів за раз.

Та на шкірі грівера були не лишень шпичаки і хутро. З його тіла подекуди, без системи, стирчали металеві кінцівки, кожна з яких, вочевидь, виконувала певну функцію. На деяких були встановлені потужні ліхтарі, з інших стриміли довгі страхітливі голки. На одній кінцівці Томас розгледів три відгалуження з гострими кігтями, які то стискалися, то розтискалися без будь-якої видимої причини. Коли істота перекочувалася, її механічні кінцівки складалися і відкидалися в боки, щоб уникнути контакту з землею. Цікаво, думав Томас, що — чи хто — могло породити таких страшних, бридких істот?

Тепер стало зрозуміло, що то були за звуки. Коли грівер котився, чулося монотонне дзижчання, подібне до брязкання ланцюга бензопили, а шпичаки і механічні кінцівки вдарялися об кам’яну долівку, що пояснювало природу незрозумілого гуркоту. Але від чого в Томаса по спині мурашки бігали, то це від якогось присмертного виття, яке видавала істота, зупиняючись, — це було схоже на стогони смертельно поранених на полі бою.

Почвара, яка зараз-от наближалася до Томаса, і в найгіршому жахітті не могла наснитися. Зусиллям волі хлопець примусив себе відкинути страх і завмер, щоб не ворухнутися. Залишалося сподіватися, що грівер їх з Альбі просто не помітить.

«Може, і не помітить, — подумав Томас. — Може».

Та щойно він згадав про жука-жалюка, який напевно встиг позначити місце їхнього укриття, хистка надія вмить розбилася об сувору реальність.

З клацанням і дзижчанням грівер і далі перекочувався коридором, виписуючи зиґзаґи. Під час кожної зупинки він випускав сталеві кінцівки-мацаки і нишпорив навколо себе, як робот, що вишукує ознаки життя на незвіданій планеті. Примарні тіні, які витанцьовували на стінах Лабіринту, збудили в Томасовій пам’яті розпливчастий спогад, захований глибоко в підсвідомості. Він раптом згадав, що змалку дуже боявся тіней на стінах. Йому раптом до щему в серці закортіло додому, в дитинство, — кинутися в обійми мами й тата, які, він сподівався, досі живі, сумують за ним і шукають його.

У ніс вдарив різкий запах горілого — смердюча суміш перегрітої машинної оливи і паленого м’яса. Просто в голові не вкладалося, що люди здатні створити таку страхітливу істоту і послати її полювати на дітей.

Намагаючись не думати про це, Томас заплющив очі й зосередився на тому, щоб не рухатися. Істота наближалася.

Вр-р-р.

Клац-клац-клац.

Вр-р-р.

Клац-клац-клац.

Не підводячи голови, Томас крадькома зиркнув униз, — грівер доповз до стіни, на якій вони з Альбі висіли. І зупинився біля зачиненої Брами, всього лишень за кілька ярдів правіше від Томаса.

«Будь ласка, вибери інший шлях», — подумки благав Томас.

«Поверни».

«Забирайся».

«Отуди».

«Будь ласка!»

Грівер випустив шпичаки і покотився просто до того місця, над яким висіли Томас з Альбі.

Вр-р-р.

Клац-клац-клац.

Зупинився, а потім підкотився просто до муру.

Томас затамував подих, щоб не зронити найменшого звуку. Зараз грівер був точно під хлопцями. Томасу кортіло подивитися вниз, але він розумів, що будь-який, навіть найслабший рух, здатен його виказати. Світло, які істота розсіювала на всі боки, і миті не затримувалося на місці, обнишпорюючи стіни коридору.

Аж раптом вогні згасли.

Все довкола поринуло в темряву. Запала тиша. Почвара наче відімкнулася — вона не ворушилася і не видавала жодних звуків. Стихло навіть виття. Тепер, коли погасло світло, Томас узагалі нічого не бачив.

Він мов осліп.

Серце, що мало не вискакувало з грудей, потребувало кисню, і Томас кілька разів вдихнув носом. А що як почвара почує дихання? Або відчує запах? Адже волосся, руки, одяг, все тіло просякнуте потом. Томаса охопив незвіданий досі страх, доводячи до божевілля.

Поки що все було тихо. Ні руху, ні світла, ні звуку. Очікування наступного кроку істоти просто добивало Томаса.

Спливли секунди. Хвилини. Томас уже не відчував власного тіла — груди оніміли. Він насилу приборкав бажання загорлати до чудовиська внизу: «Убий мене — або забирайся у свій барліг!»

Аж раптом коридор знову сповнило світло і звуки: грівер ожив, залунало дзижчання і клацання.

А потім істота полізла по стіні.

Грівер шпичаками врізався у стіну, навсібіч розкидаючи обірвану лозу й уламки каміння. Як і лапки жука-жалюка, його кінцівки вправно ворушилися, оснащені гострими гаками, за допомогою яких він чіплявся за нерівності в кам’яних блоках і дерся нагору. Яскравий ліхтар на одному з мацаків освітив Томаса, та цього разу промінь не ковзнув убік.