Коли вони вдвох із Зартом заходилися сапати довгий ряд кукурудзяних паростків, Томас вирішив, що це слушна мить про дещо запитати. Наглядач видавався не таким уже неприступним.

— Слухай, Зарте, — почав він.

Той кинув на Томаса швидкий погляд і знову взявся до роботи. На довговидому змарнілому обличчі хлопця вирізнялися сумні очі, і складалося враження, що він постійно чимось дуже зажурений.

— Чого тобі, зелений?

— Скажи, а скільки всього наглядачів у Глейді та які ще бувають професії? — поцікавився Томас.

— Ну, є будівельники, помийники, пакувальники, кухарі, картографи, медчуки, землероби, різники. І, ясна річ, бігуни. Всіх відразу не перелічиш. Можливо, я когось пропустив. Я надто не цікавлюся, хто чим займається.

Значення більшості слів пояснень не вимагало, але Томас вирішив уточнити.

— Чим займаються помийники?

Він пам’ятав, що Чак працював помийником, але про його конкретні обов’язки хлопчисько вперто мовчав. Одразу змінював тему.

— Ці нікуди не придатні шлапаки чистять виходки, миють душові, кухню, прибирають на Різниці після того, як там заріжуть худобину. Словом, займаються найбруднішою роботою. Можеш мені повірити: проведеш бодай день у товаристві цих бідолах — і більше до них повертатися тобі не захочеться.

Томасу раптом стало шкода Чака. Ба більше, він почувався винним. Хлопчик так старається подружитися з іншими хлопцями, а у відповідь отримує лише зневажливе ставлення і байдужість оточуючих. Так, Чак нудний і часто дістає розмовами, але Томасові подобалося спілкування з ним.

— А землероби? — запитав він, висмикуючи з землі великий бур’ян з грудкою глини на корінні.

Зарт кашлянув і відповів, не перериваючи роботи:

— Вони виконують головну роботу на Городі. Риють канави, длубаються в землі тощо, а у вільний час займаються іншою роботою по Глейду. Насправді в Глейді багато хто має кілька професій. Тобі хіба не сказали?

Томас проігнорував питання і продовжив, вирішивши довідатися якнайбільше.

— А пакувальники хто такі? Я вже в курсі, що вони займаються небіжчиками, але ж люди не так часто помирають, правильно?

— Небезпечні люди ці пакувальники. Вони ще виконують функцію охорони і поліції. Просто повелося називати їх пакувальниками. Тобі буде весело, як потрапиш до них.

У Томаса залишалося ще багато питань. Дуже багато. Чак та інші глейдери не квапилися відповідати на них, а Зарт, здається, був не від того, щоб потеревенити. Та, на диво, в Томаса зникло бажання продовжувати розмову. Раптом у голові знову спливли думки про дівчину, потім він подумав про Бена й дохлого грівера, загадкова смерть якого замість радості чомусь посіяла в глейдерів лише неспокій.

Нове життя не складалося.

Томас глибоко вдихнув. «Просто працюй», — вирішив він. І так і зробив.

Минуло всього кілька годин після полудня, а Томас від утоми вже ледве стояв на ногах: надто вже тяжко було працювати зігнутим без перепочину й колінкувати у пилюці. Різниця, Город. Два випробування.

«Бігун, — міркував він, ідучи на обід. — Дозвольте мені стати бігуном». Він знову подумав, що, напевно, безглуздо про це мріяти. Та, не розуміючи причини свого непереборного бажання, Томас не міг йому опиратися. Думки про дівчину теж були нав’язливі, хоч він щосили й гнав їх від себе.

Втомлений і розбитий, Томас попрямував на кухню попити і перекусити. Попри те, що обід був усього дві години тому, він зараз не відмовився б від ще однієї повноцінної порції. Нехай навіть зі свинини.

Томас гризнув яблуко і гепнувся на землю поряд із Чаком. Ньют сидів неподалік, але сам-один, і ні з ким не розмовляв, тільки гриз нігті, чого Томас раніше за ним не помічав. Напружений погляд і глибокі зморшки на чолі видавали сильне занепокоєння.

Дивна Ньютова поведінка не проминула і повз Чакову увагу. Він поставив питання, що вертілося в Томаса на язиці.

— Що це з ним? — шепнув він. — Зовсім як ти, коли тебе тільки-но вийняли з Ящика.

— Не знаю, — відповів Томас. — У нього самого запитай.

— Я чую кожне слово, чорти б вас ухопили, — голосно промовив Ньют. — Не дивно, що коло вас ніхто не хоче спати.

Томас почувався так, ніби його спіймали на крадіжці, але турбота його була щира, бо Ньют був одним з небагатьох у Глейді, хто викликав симпатію.

— Щось не так? — поцікавився Чак. — Не ображайся, але ти сумний, як купа дристу.

— Та взагалі все не так, — відповів Ньют і замовк, дивлячись кудись у порожнечу. Не встиг Томас уточнити, що він має на увазі, як той заговорив знову. — Ця дівка з Ящика… Вона повсякчас марить, верзе якісь нісенітниці, але ніяк не отямиться. Медчуки роблять усе можливе, намагаються її годувати, та щоразу вона їсть дедалі менше. Кажу вам, за цим криється якийсь недобрий замисел.

Томас втупився в яблуко, потім відкусив від нього і відчув у роті гіркоту — він раптом зрозумів, наскільки сильно переймається здоров'ям дівчини. Томас хвилювався про неї, як про близьку людину.

— Якась дурня, та й годі, — голосно зітхнув Ньют. — Але зараз мене найбільше турбує не це.

— А що? — запитав Чак.

Томас аж посунувся вперед, настільки зацікавившись, що навіть про дівчину забув.

Ньютові очі звузилися, і він подивився у бік одного з виходів з Глейду.

— Альбі з Мінхо, — пробурмотів він. — Вони мали повернутися ще кілька годин тому.

Не встиг Томас і оком змигнути, як час було знову повертатися до роботи: він смикав бур'яни і лічив хвилини, коли нарешті зможе покинути Город. Занепокоєння Ньюта передалося і йому, тому час до часу він позирав на Західну Браму, очима шукаючи Альбі й Мінхо.

За словами Ньюта, вони повинні були повернутися до опівдня. Цього часу мало вистачити, щоб знайти дохлого грівера, оглянути його і повернутися. Не дивно, що Ньют хвилювався. Коли Чак припустив, що хлопці, можливо, втратили лік часу і вивчають грівера в своє задоволення, Ньют обдарував хлопчика таким спопеляючим поглядом, що Томас нітрохи б не здивувався, якби Чак в буквальному сенсі спалахнув. Але найбільше Томаса вразило інше: коли він запитав, чом би Ньюту просто не взяти кількох хлопців і не спробувати відшукати друзів у Лабіринті, на його обличчі відбився жах: щоки запали, потемніли і набули землистої барви. Та Ньют умить опанував себе і спокійно пояснив: щоб не втратити ще більшу кількість людей, рятувальні експедиції суворо заборонені. Однак Томас не сумнівався: на Ньютовому обличчі він вловив саме страх.

Ньют страшенно боявся Лабіринту.

Нехай що з ним там сталося (можливо, саме тоді він і пошкодив кісточку), а було це щось жахливе.

Томас постарався відкинути думки про Лабіринт і зосередився на висмикуванні бур’янів.

Вечеря минула у гнітючій атмосфері, але їжа тут була ні до чого. Казан з помічниками приготував ситні страви — смачний біфштекс, картопляне пюре, квасолю і гарячі рулети. Томас уже переконався, що жарти щодо Казанового куховарства таки просто жарти. Всі наминали його страви за обидві щоки, та ще й добавки просили. Але сьогодні ввечері глейдери сиділи за столами з виглядом воскреслих небіжчиків, яким востаннє в житті надали право поїсти, перш ніж запроторити в пекло.

Бігуни повернулися вчасно, і Томас із сумом спостерігав, як Ньют, уже не приховуючи паніки, відчайдушно метався від Брами до Брами, сподіваючись побачити Альбі й Мінхо. Але ті так і не з’явилися. Ньют велів глейдерам не зважати на нього і продовжувати спокійно їсти, а сам стояв і чекав на зниклих товаришів. Ніхто нічого не казав уголос, але Томас і сам розумів, що до закриття Брами залишалися лічені хвилини.

Глейдери послухалися Ньюта і знехотя їли. Томас сидів за столом разом з Чаком і Вінстоном, біля південної стіни Домівки. Він зміг запхнути в себе якусь дещицю, після чого в нього урвався терпець.

— Я не можу просто сидіти і невідь-чого чекати, коли вони застрягли в Лабіринті, — сказав він і кинув виделку на тарілку. — Піду до Ньюта.