Увечері напередодні святкового мітингу в дубовому лісі під Полтавою студентство провело таємні збори, щоби скласти план дій у зв’язку з цією забороною. На збори задля конспірації пливли човнами, і човнів було так багато, що тамтешня річка Ворскла здавалася вкритою іграшковою флотилією. Гарячі голови закликали до збройного виступу, але більшість цю ідею не підтримала, добре знаючи, що до Полтави стягнуто урядові війська з цілої губернії. Збройний виступ закінчиться кров’ю, арештами і ще більшими репресіями. Обрали тактику мовчазного протесту. Її втілили наступного дня під час офіційного прийому в Просвітньому будинку.

Делегація з Галичини виступала першою, їй, як закордонній, дозволялося говорити українською. «Честь тобі, славний городе!» — звернувся до публіки депутат віденського парламенту, і вщерть набита зала вибухнула оваціями. Після того на сцену вийшла підданка Російської імперії, яка й собі, хоч дуже тихо, заговорила українською. Міський голова Трегубов стривожено підскочив і, блідий як смерть, нагадав, що українською будь-які привітання заборонені. Публіка заревіла. Чільний український письменник Михайло Коцюбинський підійшов до Трегубова і вручив йому обкладинку від своєї промови (саму промову — ні, бо вона написана забороненою мовою), після чого демонстративно покинув залу. Так само вчинила решта промовців. Глядачі підтримали протест, і за лічені хвилини вщерть набита зала спорожніла.

Міністра внутрішніх справ Російської імперії Плеве, автора заборони української мови на час полтавських заходів, уже через кілька місяців після описаних подій уб’ють російські терористи — так само, як і його попередника. Одночасно терористична група «Оборона України» спробує підірвати пам’ятник Пушкіну в Харкові, але чомусь ніхто у цьому злочині не розгледить прицільної і вишуканої помсти за його полтавського колегу.

Увесь український світ неабияк розхвилювався. Шпальти газет рясніли спогадами очевидців. Кожен, хто був у Полтаві, розповідав про незабутні враження, величезне одухотворення та відчуття небувалої солідарності. Професор Лепкий з такої знаменної нагоди влаштував у себе наприкінці листопада святочну вечерю, на яку запросив найближчих друзів та деяких лояльних до українців місцевих поляків. Саме з ними вже після півночі, коли дружина професора давно спала, зав’язалася неприємна суперечка, яку розпочав раніше мовчазний і погідливий студент Липинський.

— Це дивовижний акт перемоги громади над деспотизмом, — пристрасно прокоментував він подію, на що хтось менш романтичний зауважив, що все це могло бути не закономірністю, а чистою випадковістю.

— Українська громада — стадо наївних овець, якими керують вовки. Вона слабка і безпомічна, бо не має своїх лідерів.

— Нові лідери підростають! Ми мусимо стати цими лідерами! — вигукнув Липинський.

— Не смішіть, пане Липинський. Вас, поляка, українська громада першого здасть вовкам. Або з’їсть сама. Українські вівці ще ті м’ясоїди.

Липинський замовк на деякий час, але коли в кімнаті знову притихло, сказав несподівано:

— Польська інтеліґенція України не має іншого виходу, аніж як підтримати неминуче становлення української держави.

Присутні поляки, чоловіки у віці, оторопіли. На подібні твердження братів-українців вони мовчки всміхалися б і кивали головами, але стерпіти таке з уст собі подібного їм не дозволяв гонор.

— Молодий чоловіче, — почав один із них, — які дурниці ви говорите. Нехай мені вибачить шановний господар цього дому, але щоб українська держава була, замало одного пам’ятника в провінційному містечку, ви не вважаєте?

Липинський немовби цього й чекав.

— Пам’ятник — це початок, українське відродження неминуче.

— Ви провидець?

— Не треба бути провидцем, щоб передбачити очевидні речі, вже давно підтверджені історією. Українці, розділені між кайзером і царем, опинилися в ситуації, коли мусять або здатися і загинути як народ, або повстати. В історії немає жодного прикладу того, щоб якийсь народ здався з власної волі. Український народ не виняток і здаватися без бою не буде. Він переживав подібне в середині XVII століття і спромігся на визвольну війну, яку, між іншим, очолив саме український поляк Богдан Хмельницький.

— Український поляк? Пхе! Не існує такого поняття.

— А ви гляньте на мене, — парирував Липинський. — Чи я існую? Бо я — український поляк. Моя мова польська, а віра — католицька. Ані від мови, ані від віри я не відмовився і не відмовлюся. Проте чую себе зобов’язаним у момент повстання українського народу стати на його бік. Це не романтичні переконання, як багато хто думає, це справа логіки та політичної доцільності.

— У Польщі таких, як ви, пане Липинський, називають ренеґатами.

Липинський спалахнув і скочив з місця.

— Ренеґат зраджує своїх, а я своїх не зраджую, і вам не вдасться мене в цьому переконати. Чи був ренеґатом Богдан Хмельницький, син польського старости, піднімаючи проти польської корони політичну революцію нечуваних масштабів? Чи був він ренеґатом, спричинившись до загибелі польської і до постання української козацької держави у XVII столітті? Хмельницький, як і я тепер, розумів її історичну необхідність. Свої — це ті, що живуть поруч із тобою. Спільна земля робить людей спільниками, а не мова чи релігія.

Обурені поляки не попрощавшись розійшлися по домівках. Гасу в світильниках залишалося на самому дні, знадвору через шпари у вікнах пробивався крижаний вітер.

— Ви мужній чоловік, — мовив професор, щоб розвести густу тишу. Липинський забився у фотель і не ворушився, ніби боявся, щоб світ, який він щойно з нічого для себе створив, не виявився мертвонародженим. На якусь мить здалося, що він уже жалкує про кожне виголошене слово і тепер нічого не хотів би більше, аніж забратися з цієї тонкої ламкої криги геть. Так далеко він ще ніколи не заходив.

— Ви перший поляк, від якого я чую щось подібне, — Лепкий розлив у кришталеві чарки пахучу прозору рідину, — Marille, абрикосівка, друзі передали з Відня, зараз якраз те, що треба.

Липинський відсунув чарку.

— Велике спасибі, пане професоре, але я уникаю міцних напоїв. Після них мені цілу ніч бракує віддиху.

Він підвівся, даючи зрозуміти, що вже хоче йти. Миттєва слабкість минула. На обличчі Липинського тепер проступала жорстка холодність, відмежованість, як у добровольця, що вже за самим визначенням не має права на дезертирство. Вдягаючись, він сказав:

— Я вам дуже дякую за вечір, мабуть, ціле своє життя його пам’ятатиму.

— Не впадайте в крайнощі, дорогий мій товаришу, ось моя вам порада.

Лепкий теж підвівся. Вони стояли один навпроти одного, майже одного зросту, обійнялись.

— Знаєте, пане професоре, мені оце «не впадайте в крайнощі» завжди було якесь неприємне. Я не сумніваюся, що ви бажаєте мені самого тільки доброго, в жодному разі не хочу образити вас різкими словами. Але кажу, як думаю. У крайнощі не впадають тільки лукаві і боягузи. А людина гідна віддається ділу, заради якого живе, повністю, не шкодуючи ані себе, ані інших.

— Ваша рація, пане Липинський, я прошу вибачення і забираю свою пораду назад. Хотів зменшити напругу, але бачу, що з вами треба пильно слідкувати за язиком. Ви, як зачуєте фальш, вгризаєтесь у горло, ніби тигр.

Липинський одягнув каракулевий півшубок, попрощався і вийшов у морозну ніч. Рухався як приблуда, нічого навколо не помічаючи. Протягом трьох років навчання у Кракові він мешкав у готелі Polski поруч із міським арсеналом, що його родина Чарторийських нещодавно викупила для своїх бездонних архівів. Де б не був, Липинський завжди винаймав помешкання якомога ближче до джерел інформації.

Одну з трьох кімнат у готелі, невеликому, але пишному і доволі дорогому, на його прохання заставили етажерками, щоб було куди складати придбані книжки. Липинський сів за стіл, сподіваючись записати свої враження від вечора в нагрудній книжечці, але швидко відмовився від цієї затії, лише проставив дату і традиційне в таких випадках «почуваюся хворо». Фіксування думок було для нього чимось на кшталт необхідної щоденної гігієни духу, коли ж із якихось причин думки не приходили, він вносив до книжечки дату і ставив поруч чорний хрестик. У відсутності думок Липинський вбачав підступи невідомої науці хвороби. Ще однієї на його голову.