На Липинського спеціально приїжджали подивитися. Всі читали його книжки, але мало хто бачив наживо. Він виходив назустріч гостям, «приязно та безжурно усміхаючись, мужчина середнього зросту, гарний з себе, з темним, зачесаним назад волоссям, елегантно вбраний, з воєнною виправкою». Очі гарячково блищали, на щоках грав рум’янець. Гості не вірили, що Липинський такий хворий, як про нього кажуть. Вони з порога заявляли:
— Ваше оточення, пане Липинський, мабуть, дуже вас любить і цінує, якщо так перебільшує поганий стан вашого здоров’я.
Липинський мовчав із застиглою гримасою на обличчі. Після кожного такого візиту він кілька днів не вставав з ліжка. Виказати свою фізичну неміч перед чужими людьми вважав негідним справжнього гетьманця. Цю рису Липинського добре знав секретар Ципріянович, але був за натурою нерішучий і маломовний, тож у потрібний момент не встиг попередити співробітників інституту, які організували Липинському лекцію і, знаючи про туберкульоз, вирішили хитрим способом полегшити йому підйом по сходах. Актова зала, де мала відбутися лекція, містилася на четвертому поверсі. Вже всі були зібралися, чекали тільки на промовця.
Липинський саме підходив до головних дверей, коли назустріч вибігли четверо студентів із кріслом у руках. Так, на кріслі, немов якогось фараона на золотому престолі, вони мали підняти Липинського нагору.
Той завмер. У грудях знову стислося і хруснуло, як колись у мить падіння з коня на дядькових перегонах. Безсилля власного тіла раптом стало для нього самого нездоланним тягарем і посміховищем одночасно. Прокляттям. Тюрмою, з якої неможливо вибратися. Липинський розвернувся і пішов геть — лекція тоді так і не відбулася.
А у 28-му він сам почав називати себе калікою, іноді — калікою в пустелі. Берлінські лікарі наказали терміново повертатися в гори, і пацієнт ледь живий виїхав назад до Австрії. Його будиночок у Райхенау вже був зайнятий («Велика помилка сталася, що мене звідти рушено»), а іншого за доступною ціною в тій місцевості не знайшлося. Довелося шукати, де дешевше, — в Штирії. Ці пошуки зайняли багато місяців, протягом яких Липинський пережив сильний криз і був переконаний, що помирає. Фін Юлі, як колись Казимира, тримала його за руку, витирала піт з чола, а вірний пес Ципріянович читав уголос давніші листи найближчих друзів. Наприклад, Осипа Назарука, який тим часом уже повернувся до Львова і став головним редактором релігійної газети «Нова Зоря».
— «Ви, поважний і дорогий пане После, — читав Ципріянович, — взагалі недооцінюєте сили “пропаганди”, якою Москва вже другий раз повалила нашу державність, а міліардер Вріґлей призвичаїв цілий народ, сто мільйонів, жувати гуму в Америці! Се факти, з якими треба рахуватися».
Липинський усміхався крізь гарячковий дурман і велів секретареві надіслати до Львова поштівку з вітаннями. Від дружби з Назаруком його неодноразово відмовляли, але Липинський любив таких людей — енергійних і нестерпно відвертих, яким був сам.
Врешті на гроші заможного мецената з Канади і завдяки допомозі братів він придбав у глухомані поблизу Ґраца напівзруйновану хатину, назвавши її Sterbehaus — «домик на смерть». З усіх ліків допомагав лише «Дікодід» — дериват опію, у півтора рази сильніший за морфін.
«Мої брати — Станіслав і Володимир — які вважають себе поляками, купили мені, українцеві, ограбленому українцями, цей домик, щоб я на чужині принаймні не в чужій хаті помер… Їхати до мене треба спершу з Відня до Ґрацу (Graz), а тоді залізницею до станції Lieboch. Там Вас зустріне п. Ципріянович і поможе добратися до хати. Напишіть, чи любите і можете ходити. Від станції сюди, в Badegg, коло двох кілометрів. Інакше вишлеться «фіра», бо тут велика глуш і фіакрів нема».
Домик був одноповерховий, з невеликою терасою, яку домогосподарка заставила квітами в горщиках. Одне крило займав Липинський: спальня служила одночасно і спальнею, і кабінетом. Посередині стояв робочий стіл, який, втім, все частіше слугував домочадцям за обідній. В іншому крилі меншу кімнату займала Фін Юлі, а кімнату для гостей, зовсім крихітну — Ципріянович. Коли приїздили гості, секретар мусив вибиратися на сіно під домом, якщо було тепло, а якщо холодно — до кімнати Фін Юлі. Кухня містилася у коридорі посередині.
Прокидався Липинський дуже рано, випивав чаю, який, коли міг, готував собі сам в електричному чайнику (подарунок на сорокап’ятиліття від Ципріяновича), і брався до письмової роботи. Ніхто не мав права його потурбувати. Пишучи листи, Липинський говорив сам до себе, іноді щось спересердя вигукував, дратувався, бо все більше розумів, яким мав бути світ і як у ньому мають жити люди, але світ і люди чомусь, мовби навмисне, робили все навпаки.
Найбільше опирався улюблений «ученик» Липинського Осип Назарук. Він вміщував у газету, яку редагував, статті людей, на думку учителя, абсолютно цього негідних. В одному з різких листів Липинський спересердя припустив, що таку поведінку можна пояснити винятково матеріальною вигодою. Про Назарука неодноразово подейкували, що він ласий до легких грошей, бо дуже боїться вмерти з голоду.
Солодкаво-улесливий колись, що завжди чудово порався з різкою манерою спілкування Липинського, Назарук несподівано ошкірив зуби і вкусив так боляче, як ніхто не сподівався.
— Звинувачуючи мене у хапчивості, — сказав він людям, які все слово в слово донесли адресатові, — пан поважний посол забуває, що сам одержав від Галицького уряду багато років тому з моїх рук коло двісті долярів, але обіцяної історії України для шкіл так і не написав. Я це кажу і це правда. Можете на мене посилатися.
Удар під дих: Липинський більше не мав життєвої сили від нього оправитися. Закиди у використанні («спроневірюванні») державних коштів були для нього, що заради української ідеї пожертвував усім, аж до родини, найбільшою з можливих образ. Гонорар-допомогу за шкільний підручник він узяв лише через наполягання самого Назарука і згодом багато разів поривався віддати гроші, але Назарук цього не допустив, запевнивши, що своїми «Листами» Липинський давно відкупив перед українцями всякий борг.
Конфлікт давніх друзів здетонував, як вибухівка. Зацікавлені роти уважно за ним спостерігали, багато хто був утягнутий особисто, але жодна душа не вступилася за Липинського, навіть найближчі соратники. У довгих листах вони обтічно виправдовувалися, натякаючи, що Липинський, може, справді дещо зарізкий, може, не варто бути таким категоричним, на що Липинський відповідав: «Чи не простіше було написати: дорогий В’ячеславе Казимировичу, я Вас дуже люблю, але вступати в боротьбу із-за Вас вважаю для себе незручним… Результат такий: мене ніхто не оборонив, до історії я, активний український державник, переходжу як якийсь авантюрист, заробляючи на ідеї або спроневіряючи — як каже Назарук — державні гроші. А люде пасивні будуть фігурувати як українські патріоти, що насправді нічого не робили і навіть не знали, що мають робити, але були сильно придушені капосними москалями і ляхами».
Тільки завдяки посередникам вдалося уникнути судової тяганини. Липинський надіслав Назарукові кілька жорстоких листів, приклавши до останнього заляпану викашляною кров’ю хустинку.
Назарук зреагував самовпевнено і зверхньо: «Їдкий глум над Вашим умом тиснеться мені під перо, але я Вам заощаджу того глуму. Відповідаю, бо маю звичку відповідати навіть найбільшому ворогові… Розуміється, Ви помилялися, думаючи, що я дам себе стероризувати, бо се у такої вдачі, як я, виключена річ… Ви дресурою успокоїли своє обличчя так, що трудно пізнати, яка безмірна гордість в значенні першого головного гріха криється під ним і який гнів».
Тут Назарук поцілив у саме яблучко. Гнів і гордість — усе, що в Липинського залишилося. Він рвав і метав. В останні роки життя він став ангелом помсти.
Колишній однодумець Сергій Шемет, тепер секретар гетьмана Скоропадського, все частіше саботував авторитет ідеології Липинського, вважаючи її індивідуалістичною схоластикою, ураженою релігійним містицизмом. Насправді йшлося про усунення негнучкого Липинського від влади в партії і зменшення його впливу на весь гетьманський рух.
