— А що ви вмієте? — раптом спитав Липинський.

— Я секретар, — безнадійно пробубонів той. — Працював в уряді Директорії, у канцелярії міністерства освіти. Нас евакуювали з Києва місяць тому.

— Які мови знаєте?

— Знаю німецьку, французьку і російську.

— А українську знаєте?

— Це моя рідна мова.

— Навідайте мене у санаторії в Бадені через місяць. Якщо дійдемо згоди — будете моїм секретарем. Я якраз шукаю.

Ципріянович подякував, на очі навернулися собачі сльози відданості, але він змахнув їх рукавами потертої сюртучини. З дверей Липинський докинув:

— Ви маєте де зупинитися?

— Не маю, пане посланнику.

— Я більше не посланник, називайте мене В’ячеславом Казимировичем, — він щось шепнув портьє, тоді вийшов з готелю і сів в екіпаж.

— Пощастило тобі, — буркнув Ципріяновичу портьє і звелів йти за ним, — він просто людина добра, от всі й користуються. Я гнав би таких, як ти, до бісової матері. Злетілися, як мухи на стерво.

Через місяць вони про все домовилися, і Ципріянович одразу заступив на службу. У різний час він мав різні завдання. Окрім своїх прямих обов’язків секретаря, виконував важку хатню роботу, ходив за лікарем у разі гострої потреби (іноді по кілька разів за одну ніч), зустрічав на двірці гостей і віз їх нагору фірою. Ще Ципріянович листувався від імені Липинського з тими, хто видавався самому Липинському нецікавим. Відповіді компілював із давніше написаних листів: самовільно фантазувати, хоч як кортіло, права не мав. Зустрічався з давніми друзями Липинського у Відні, випитував у них про теперішнє життя, а потім детально переповідав усе господареві. Іноді прибріхував, прикрашав, іноді замовчував чиюсь смерть. Зарплатня Ципріяновича становила 2 долари місячно плюс харч і дах над головою. Вряди-годи Липинський виділяв йому додаткові премії, але Ципріянович переважно відмовлявся, бачачи, що тому самому не вистачає на лікування. Ципріянович здоровий, він ніколи не потребував багато. Єдина його проблема — це болючі зуби. Інколи Липинський оплачував секретареві дантиста, бо в цій околиці його роль виконував звичайний терапевт, який про зуби знав лише те, що вони перестають боліти, якщо їх вирвати.

Їхній робочий ранок виглядав так. Фін Юлі заходила до кімнати і відчиняла навстіж вікно, щоб Липинський починав дихальні процедури. Так зване «ліченя воздухом». Ципріянович діловито запитував:

— Сьогодні будете писати самі чи диктувати?

Запитував даремно — Липинський уже давно не брався за олівець. Його каракулі потім ніхто не міг розібрати, навіть він сам.

— Диктувати, — і Ципріянович заносив до спальні свого ідола, своє божество, свою друкарську машинку. За неї він був ладний вмерти. Машинка годувала Ципріяновича так, як корова — галицьких селян. Він обережно ставив її на стіл, а сам сідав поруч і розминав кисті, немов хірург перед делікатною операцією.

— Я готовий, В’ячеславе Казимировичу. Скільки листів сьогодні?

— Один. Але зробіть дві копії. І я прошу Вас, Ципріяновичу, не перекручуйте того, що я кажу, не виправляйте, як Ви думаєте, мої помилки. Пишіть так, як диктую.

— Але слово «закінчення» пишеться з двома «н», це Вам кожен, кого не спитайте, підтвердить.

Липинський нервово відмахувався.

— Та пишіть, як знаєте, дідько з Вами, однаково ж зробите по-своєму. Мені друзі вже не раз переповідали, що Ваш машинопис різниться від листів, написаних моєю рукою, і що деколи вони мене в моїх листах не пізнають.

Ципріянович навчився не реагувати на подібні нападки. За роки служби він м’якосердо прощав Липинському такі мовні викрутаси, яких жоден порядний секретар не стерпів би. «Хлополапський», наприклад. Ну що це за слово таке?! Що воно означає?! «Хлополапська небезпека» — і розумій як хочеш. Або: «Безвласнодержавність». І сміх і гріх! Але Ципріянович терпів і, зціпивши зуби, друкував навіть ще більші нісенітниці.

— Іванові Кревецькому, — Липинський називав ім’я адресата і чекав, поки секретар вицокував на машинці стандартний заголовок: Бадеґґ, Пошта Тобельбад, Австрія. З вікна заносило віхолою, вуса і брови Липинського потроху ставали білими.

Вди-их-видих.

— Вельмишановний і дорогий пане Іване! — повільно починав диктувати. — З нагоди Різдвяних свят і Нового року пересилаю Вам сердечні побажання всього найкращого. Дякую Вам за ваші побажання і за вашу пам’ять. Одного тільки Вашого побажання не можу зрозуміти: повороту до рідного краю? Кому я і нащо в цім ріднім краю потрібний.

Ципріянович сповільнювався, йому теж ставало холодно.

— Ні, маю надію, що Бог Милосердний принаймні наприкінці звільнить мене від дотику з українським громадянством, якому я віддав все, що мав, яке мені подякувало найтяжчою, яка тільки може бути, обидою для чесної людини. Ні один голос не став у моїй обороні, коли настало на мене шумовиння, яке тепер на руїні росте в пірря і розвивається. «Пірря» — подвоєне р.

— Я знаю, як писати «пірря», — обурювався Ципріянович, — не мусите мені це говорити, В’ячеславе Казимировичу.

— Вибачте-вибачте, це я за звичкою. Продовжую. Моя Україна вмерла. Я не маю до чого і до кого вертати. Підпис: Померший для померших.

— Померший для померших? Що це за такий підпис? Ви ж іще живі.

— Просто пишіть, як кажу.

Ципріянович корився, вголос коментуючи те, що друкує:

— Померший для померших. Дата: 30 децембра. Писати децембра чи грудня?

— Пишіть «децембра».

— 30 децембра, 1931 року. З високим поважанням, Ваш Липинський.

Потім Липинський просив залишити його самого. З коридору було чути, як він плаче.

Проводжаючи заладований до санаторію автомобіль, Ципріянович не здогадувався, що бачить господаря востаннє. Інакше він був би якось підготувався. Може, обійняв би його. Вони ніколи не обіймалися, тільки гиркалися, хоча поважали один одного і не могли один без одного обходитися. Якось після чергової «правописної» суперечки Ципріянович так розсердився, що аж був звільнився і демонстративно поїхав до Відня шукати іншу роботу. Просидівши у їхнього спільного знайомого Жука два тижні й так і не дочекавшись вибачливого листа від Липинського, повернувся. Липинський без слів прийняв назад. Вибачливого листа він таки написав, але не знав, на яку адресу слати.

Є одна світлина, де вони разом. Липинський у своєму незмінному гусарському халаті з ціпком у руках, Ципріянович у двобортній байковій сорочці в косу клітинку, кольорів не видно, бо світлина чорно-біла. Сидять пліч-о-пліч перед будинком у Бадеґґу, на задньому тлі — чужі діти, мабуть, брата Станіслава. Надворі тепло. Тераса закладена квітучими вазонами. Обидва чоловіки здрібнілі, вихудлі, неширокі в плечах. Липинський дивиться в об’єктив, Ципріянович кудись убік. Яйцеподібна голова, потилиця вже зовсім лиса. Брови насуплені. Ципріянович — людина-привид. Ніхто в жодній енциклопедії не знайде відомостей про його дальше життя. Ніхто не знає, що з ним сталося потім. Зі смертю Липинського умер і він.

Єдине, що Ципріянович по собі лишив, — це коротенький, але детальний, майже фізіологічний, опис останніх днів життя свого господаря. Через рік його надрукував один львівський журнал. Ципріянович повідомляє, що подорож до санаторію минула щасливо, Липинський був веселий і сповнений надій. У санаторії відразу зробили встрикування камфори. Наступного дня після ретельних оглядин Фін Юлі спитала в лікаря, чи є якась надія, і той, хитаючи головою, відповів, що Липинський приїхав сюди помирати. Господиня не надала словам лікаря великого значення, бо подібне чула часто. Брат і донька після довгих розмов із хворим від’їхали. Липинський вставав тільки вранці, щоб сидячи вмитися. Господиня читала йому німецькі газети. Увесь час він був у повній притомності. Спав з відкритими очима. Постійно повторював, що мусить ще прожити пару літ, казав щось про море і про сіль, згадував свою жінку, з якою після розлучення в 1919 році більше жодного разу не бачився. Господиня домовилася, щоб його висповідав священик, на що Липинський погодився, але здивувався, запевняючи, що почувається не так зле. О восьмій вечора, після чергового встрикування камфори жалівся, що дуже втомлений і хоче спати. Господиня поправила подушки. Він заснув. Спав з відкритими очима. Дихав, як звичайно, коротко і часто. Фін Юлі дрімала поруч у кріслі. Коло пів на одинадцяту почула глибокий видих. Порахувала до п’яти. Більше вдихів не було.