Почала стояти на голові.

Одна знайома лікарка сказала, що іноді корисно побачити речі під іншим кутом зору, особливо — догори дриґом.

Коли я ставала на голову, увесь тягар тіла переходив на плечі, шию і череп, я напружувалася так, що нічого навколо не встигала роздивитись. Я точно усвідомлювала, що перевернутий світ — інакший, геть інший, але який саме, помітити не встигала. Ріки крові в мені із сильним опором спершу сповільнювали плин, потім неохоче, мало не з рипом спинялися і нарешті під дією земного тяжіння розверталися і текли в протилежний бік. При цьому голова та — особливо — очі несамовито пульсували, у вухах гуло. Я витримувала кількадесят секунд, а тоді м’яко спадала на подушечки великих пальців на ногах і ще мить лежала долілиць, підібгавши коліна. Мені було лячно знову повертатися у звичне вертикальне положення. Можливо, звичного положення взагалі ніколи не існувало. Більше ні в чому не можна було бути впевненим.

— У моїх грудях розгорілася Перша світова війна, — сміючись говорила я чоловікові, який нічого не розумів і моє затворництво сприйняв за дуже тривожний знак. Він усіляко вмовляв мене вийти погуляти, подихати свіжим повітрям, на що я відповідала, що чудово можу подихати і через вікно. Насправді чудово подихати не вдавалося, бо саме дихання перетворилося на справжню каторгу.

— Дихай глибоко, вдих-видих, — велів чоловік, щоб полегшити мої страждання, бо чомусь вважав, що глибока ритмічна робота легенями розслабляє і взагалі корисна. Це неправда. Як тільки я намагалася керувати процесом дихання, особливо його глибиною, жах не змогти вдихнути чергову порцію повітря ставав гігантським, просто-таки всеохопним. Здавалося, що я забула, як дихати, розучилася, втратила здатність і, видихаючи, прирікаю себе на повільну судомну смерть від браку кисню.

Тоді нас навідала одна терапевтка, знайома чоловікових знайомих, адже я сама в лікарню їхати відмовлялася. Вона неуважно вислухала мої скарги і поміряла тиск. Хотіла взяти кров на аналіз, але попри довгі старання так і не втрапила у вену. Врешті без особливого ентузіазму повідомила:

— Якихось фізичних відхилень не бачу.

Я ледь усміхнулась, бо після всього пережитого такий діагноз звучав як знущання.

— У мене очевидні проблеми з серцем, — заперечила я, а чоловік жваво закивав головою, що так, із серцем, він тому свідок.

— Серце вже віддавна поколювало мене в лівому боці, — і я показала, де саме поколювало, під лівою груддю.

— Це нервове, серце болить не тут.

Лікарка взяла мою руку, яка ще трималася за лівий бік, і пересунула до центру грудей, трохи нижче горла:

— Ось де болить серце.

Я розгубилася, навіть розчарувалася. Тут серце ніколи не боліло, а я чомусь була впевнена, що мої напади мають серцеву природу.

— Варто зробити кардіограму, але я думаю, що ти абсолютно здорова. Зміни спосіб життя, більше бувай на повітрі, — мій чоловік знову жваво закивав головою, — кинь курити, якщо куриш, не вживай кави й алкоголю. Твої напади від нервів.

Мені захотілося плюнути лікарці в обличчя. Я відвернулась.

— Але вона не виходить надвір, — втрутився чоловік. — Як я не прошу, не виходить уже місяць. Навіть до дверей не може наблизитися.

Лікарка нічого не відповіла, тільки показала щось коротким жестом і пішла в коридор одягатися. Мабуть, покрутила пальцем біля скроні. Такі, як я, виводять таких, як вона, з себе, бо тільки вдають хворих і думають, що весь світ їм щось винен, не можуть узяти себе в руки, ліниві слабкі істоти, іпохондрики й симулянти. Фу. Чоловік заплатив терапевтці сто гривень, і вона пішла. Вже з порога додала:

— Від нападів паніки допомагає стояння на голові. Взагалі корисно іноді подивитися на проблему в несподіваному ракурсі.

Того ж вечора стався наступний напад, у стократ сильніший. Чоловік поволі водив мене за руку квартирою, як водять немічних старців, і пробував заспокоїти, наказував дихати глибше.

— Якщо не полегшає, викличемо швидку.

— Я знаю, що не полегшає, викликай вже, — шепотіла я, але чоловік чомусь так швидку й не викликав. Тоді, очевидно, він теж перестав вірити у фізичні причини моєї недуги.

Я заповзялася читати старі газети. Все, що я робила цілими днями, — тільки мила підлоги і читала. Спершу вивчила все, що могла знайти в інтернеті, потім зв’язалася з бібліотекаркою обласного відділу — вона пам’ятала мене, ще коли я була студенткою. Посилаючись мало не на смертельну хворобу, я вмовила добру жіночку давати мені давні газетні підшивки на вихідні додому. Чоловік заходив у бібліотеку в п’ятницю за п’ять хвилин до закриття, брав газети і повертав їх у понеділок зранку. За таку авантюру бібліотекарку могли звільнити з роботи. Я запевнила, що досліджую надзвичайно важливу тему, і книжка, яку тепер пишу, буде моєю останньою. Можливо, я навіть так думала.

— Навіщо тобі цей старий мотлох? — іноді запитував чоловік, на що я відповідала: хочу зрозуміти, що таке час. Він знизував плечима. І почав стрімко від мене віддалятися. Так мій страх став між мною і всіма, хто був коли-небудь для мене важливим.

Я більше нічого іншого не могла відчувати, тільки боялася і ще деколи цікавилася. Бажання дізнатися причину, пізнати сенс того, що на перший погляд жодного сенсу не мало, було єдиним, що, крім приступів паніки, ще іноді мене займало. Я більше не відчувала любові, вдячності, ніжності, ненависті чи вини. Не було радості, не було розпачу. Ніщо більше не збурювало одновимірну систему моїх координат, хіба що цікавість. Її я не могла задовольнити в теперішньому, тож останні надії покладала на минуле, навіть якщо воно належало комусь іншому. Старі газети, випадкові історії і забуті неважливі факти служили рятівним колом.

Організація минулого була потрібна мені для важливого досліду. Так я могла з безмежної кількості розрізнених деталей вивести хоч якусь спільну закономірність, вибудувати історію історії, зрозуміти або хоча б наблизитися до розуміння таємниці, яка ще не давала з кінцями втонути у мороці підсвідомого. Час? Що це? Може, обвисла скеля, а людське життя — кволе деревце, що намагається вчепитися в неї корінням? Мерехкий вогник, що пронизує безкінечну темінь? Одинокий скрик у байдужому безголоссі?

Навіщо я взагалі є?

Питання без відповідей поверталися туди, звідки прийшли: у цілковите ніщо мого існування.

Я уявляла, як ще донедавна перспективний історик і публіцист, добропорядний сім’янин і люблячий батько, в найгарячіші роки війни всіма покинутий і забутий, безцільно блукав полтавськими околицями. У Полтаві офіцер запасу В’ячеслав Липинський опікувався кінним резервом. Білі тумани, які він, здавалося б, давно переміг, знову накрили його з головою. На Протопопівському бульварі він сотні разів перечіпався поглядом об погруддя Іванові Котляревському, те, що у 1903-му наробило серед українського громадянства стільки шуму. Тепер погруддя видавалося звичайним німим шматком металу, встановленим невідомо де, невідомо ким і невідомо навіщо.

Навіщо він, Липинський, узагалі був?

Температура тіла місяцями трималася підвищеною. Хвороба почала висушувати Липинського зсередини. «День біжу, три лежу», — писав він у вірній нагрудній книжечці, сторінки якої все частіше залишалися порожніми. Щоб остаточно врегулювати сімейне життя, Липинський передав дружині до Кракова листа, в якому звільняв її від будь-яких подружніх обов’язків перед собою і по закінченні війни, якщо доживе, пропонував офіційно розлучитися. В листі він наголошував, що від доньки в жодному разі не відмовляється, і обіцяв зробити все належне батькові, щоб Єва ні в чому не терпіла нужди. Казимира, як завжди, не відповіла. Можливо, її відповідь просто загубилася у вихорі військових подій. Один такий лист шукав адресата більше року і надійшов, коли вже було занадто пізно.