Я була записана у всі без винятку міські бібліотеки, навіть районні, де крім щоденних газет, кількадесяти засмальцьованих детективів і полички з радянськими енциклопедіями, більше нічого не було. Мені здавалося, що в цих забутих цивілізацією куточках можуть ховатися невідомі дослідникам скарби, якісь загублені давньоруські манускрипти чи дорогоцінні середньовічні інкунабули. Можливо, я була би добрим археологом. Шукаючи, я нічого не знаходила, але ніколи не втрачала надії знайти.

У районних бібліотеках працювали добросердечні жіночки в окулярах із товстою оправою, одягнені в сіре або коричневе, іноді з величезними, бездоганно заплетеними ґулями волосся на потилиці й пухкими родимками на підборідді. Їхня затишна присутність надавала зазвичай крихітним приміщенням майже сімейної атмосфери. Я почувалася тут як удома, особливо коли бібліотекарки — їх було завжди дві — бралися підливати вазони чи розгортали заздалегідь приготовлені пакунки з обідом. Я сиділа просто перед ними в так званому «читальному залі», що складався з двох зсунутих докупи столів, і порпалася в радянських енциклопедіях, наприклад, тоді як бібліотекарки наминали свій обід за невимушеними теревенями із підстаркуватими завсідниками. З пакунків доносився апетитний дух смаженої картоплі, обов’язково з кислим огірочком, чи плову без м’яса, але з томатною пастою, і мені викручувало порожній шлунок від голоду навиворіт.

Пригадую, як одного разу я прийшла до них із завданням від учительки біології написати реферат про око хруща.

Бібліотекарки розгублено перезирнулися: «Око хруща?» — і взялися переривати все, що мали про хрущів, аж до українських народних пісень, але про самі хрущеві очі так нічого й не знайшли. Навіть забули пообідати. Мені досі соромно перед ними, бо насправді я неправильно розчула завдання і мала написати реферат про око КЛІЩА, а не хруща. Вчителька біології натякала, що кліщі якісь дивовижні істоти: під час статевого дозрівання в них виростає додаткова, четверта, пара ніг, а очі рішуче відрізняється від очей всіх інших живих істот — чим саме, я так досі й не дізналася.

Процес розширення мого особистого всесвіту зупинився десь у двадцять два. Потому я, здається, не прочитала жодної вагомої книжки, не подумала жодної вагомої думки. Моє тіло протрухло, як молоде дерево, у чиїй кроні розрослася омела. Цей стан можна було б назвати станом «ситого задоволення тим, що є». Здається, я кілька разів навіть сказала щось подібне, але відразу ж забувала, бо пам’ять, така нетривка вже за своєю природою, ще більше розвіювалася з токсичними випарами частих похміль.

Я переїхала до Києва, вдень працювала, ввечері зустрічалася з друзями, чиї всесвіти теж давно припинили розширятися. Замкнуті у боязких, схильних до самодурства свідомостях, виправдовуючи одне перед одним власну лінь, ми мало що відчували, тому мусили регулярно підвищувати градус для загострення почуттів. Прагнули драми, плачів, бурхливих суперечок, образ і прощань назавжди — всього того, за що вранці зазвичай стає незручно і соромно. Я любила повторювати, що все про всіх знаю, штрикала пальцем у груди співбесідникові і кричала, заливаючись сльозами:

— Я все про тебе знаю. Я бачу тебе наскрізь.

Звідки бралося це сльозливе всезнайство, я не здогадувалася. Мій всесвіт пліснявів зсередини, і щоб вижити, потрібно було постійно переконувати себе, що я і моє життя особливі, що я реалізувалась і не потребую нічого нового. Я була королевою плісняви. А мої друзі — лицарі ордену пива і пляшки віскі за останні гроші. Коли я зникла з їхніх орбіт, вони з полегкістю відітхнули і стали зразковими сім’янинами.

Оглядаючись назад, я бачу, як королева плісняви невпинно вбивала королеву бібліотек, крок за кроком, хід за ходом. Цей шаховий турнір я програла остаточно, коли зрадила своїй давній звичці ступати на берег великої річки, щоб принаймні посумувати через неможливість нею поплисти. Колись, приміром, я регулярно ходила в музичну і медичну міські бібліотеки, хоч ані з музикою, ані з медициною не мала нічого спільного. Кожної суботи, вже в старшій школі і під час навчання в університеті, я також забігала до бібліотеки іноземних мов — це була моя улюблена, завжди порожня — просто, щоб поблукати між рядами стелажів. Здавалося, ніби я гуляю мініатюрним глобусом або церквою, а всі ці книжки, французькі, італійські, німецькі — ікони із зображеннями чужих богів, їхні священні писання. Моє невігластво не применшувало їхньої божественності. Я вивчала англійську як іноземну, але читати нею так ніколи й не змогла. Попри це я досхочу набирала в бібліотеці англійських книжок (максимально дозволялося шість), наприклад «Джейн Ейр», «Алісу в Країні Чудес», «Доріана Ґрея», мільтонівський «Втрачений рай» з химерними ілюстраціями Доре, англійський переклад індійських Вед і ще якусь із гарною обкладинкою, і тягла все це добро додому. Там книжки лежали увесь наступний тиждень на столі, немов на олтарі, нечитані, я ж тільки з благоговінням гладила їхні палітурки і розглядала картинки, якщо такі були. Наступної суботи вирушала за новою партією:

— Прошу оповідання ОʼГенрі і Честертона. І ще Марка Твена. І «Володар мух» Ґолдінґа.

Молода бібліотекарка, випускниця факультету іноземних мов, порадливо і без тіні єхидства зауважувала, що «Володаря мух» я вже брала двічі у цьому році й один раз у минулому.

— Нічого, — відповідала я не змигнувши оком, — хочу освіжити в пам’яті.

Окрім англійської, я пробувала вчити німецьку, французьку, польську і навіть одного разу купила «Іспанську мову за тридцять днів», щоб могти читати Боргеса в оригіналі. Шукала легких і швидких способів, якихось таких, щоб покласти на ніч під подушку, а вранці нова мова вже щонайменше на розмовному рівні. В наслідку я не знаю жодної, і тепер картаю себе, що доклала замало зусиль. Час безповоротно втрачений. Я вже ніколи не оволодію латиною чи давньогрецькою, чи санскритом, чи хоча б церковнослов’янською. Мій всесвіт обнесений українською і російською, як тюрма — колючим дротом. І від усвідомлення, що я ніколи не вирвуся за межі цієї тюрми, часом стає нестерпно. Мій всесвіт малюсінький, крихітний, просто тобі не всесвіт, а всесвітичок — звичайна середньолюдська рівнина, на якій не відбувається нічого цікавого, окрім помірних опадів і непомітних змін пір року.

Я одружилася з чоловіком, з яким випадково познайомилася в потязі. Він був істориком, але працював туристичним гідом. Свою роботу чоловік робив добре, майже ідеально, і взагалі був завзятим перфекціоністом, через що я в нього, очевидно, й закохалась. Це сталося не відразу, а тільки після того, як я усвідомила, що так само мушу бути ідеальною, якщо перфекціоніст вважає мене гідною собі парою. Його любов надихала. Це була навіть не любов, а обожнювання, майже поклоніння. Те, що чоловік мене одного разу вдарив, не перечить сказаному. Я впала на спину, тримаючись за щоку, а він підійшов і вдарив ще раз зі словами: «Щоб ти вже точно ніколи не змогла вибачити». Я вибачила, звісно. Ми обоє були напідпитку, коли це сталося, і вранці мало що пам’ятали. На обличчі не залишилося жодного знаку. Просто, як завжди, захотілося гострих відчуттів, вирішила я. Але іноді пізніше я згадувала його, схиленого перед другим ударом, цей шалений жорстокий погляд, мов у дикуна, який руйнує капище громовержця, хоч добре знає, що помста у формі блискавки неодмінно наздожене. Ударом він хотів покарати себе, а не мене. Забрати мене в себе, щоб нарешті змогти впасти на саме дно існування і мучитися, як мучаться прокляті. Тихе щастя, в якому ми з ним жили, душило його так само, як і мене, але тільки в станах зміненої свідомості ми дозволяли собі в цьому зізнатися.

Або ж я все неправильно зрозуміла.

У мене тоді часто бувало відчуття, що я не розумію справжнього значення подій. Неначе мене хтось засліпив і оглушив, як колись — зайців, щоб потім вистрілити їм в око і підвісити за задні лапки до цвяха на стодолі. Так кров стече без шкоди для хутра. У спробі вивільнитися, зіскочити з цвяха, я час від часу писала, кожні два роки видаючи нову тоненьку книжечку оповідань, але ніхто моїм доробком особливо не цікавився, бо тексти оглушених необов’язкові і просякнуті марнотою. Чоловік заспокоював мене, кажучи, що «вони просто не розуміють», але насправді не розуміла я, а не вони. З «ними» зажди все в порядку.