— Що я дуже заклопотаний і тому не можу зустрітися.

Отримавши точні вказівки, Липинський виїхав наступного дня рано-вранці. По прибутті до Кракова він ще мав достатньо часу, щоб навідатися додому, і був напрочуд здивований сердечним прийомом Казимири. Вона цілу годину без угаву розповідала останні новини про нареченого своєї сестри, а тоді раптом заявила, що з минулого місяця бере уроки плавання.

— Плавання? Дивне захоплення для жінки, але якщо ти отримуєш від цього задоволення, то я не проти.

— Я хочу, щоб ми ще раз поїхали до моря, Вацлаве. Хочу могти плавати в морі. Адже ми поїдемо, правда?

Липинський кивнув не задумуючись. Він теж мав їй щось сказати.

— Є одна важлива справа, Казимиро. Ми з Василем Доманицьким, відомим київським діячем, який тепер разом зі мною лікується в Закопаному, заклали видавництво, будемо видавати брошури для селян. Справа дуже важлива і мені треба пожити деякий час у Києві, щоб наглядати за роботою.

— Чому Доманицький не поживе і не понаглядає?

— Йому заборонено в’їзд до Росії.

— Він злочинець?

— А хто в Росії не злочинець?

Казимира відвернулась.

— Ти надумав три роки жити в Києві?

— Не знаю. Поки що хочу роздивитися, чи це взагалі для мене. Для початку планую їхати на рік.

— А я?

Це питання не заскочило Липинського зненацька, але він замовк, малодушно понуривши голову. Йому хотілося розтерзати Казимиру в обіймах, сказати їй, що вона його жінка і мусить їхати за ним, ні, не мусить, але якщо любить, то мусить і навіть не думатиме вчинити інакше, бо без неї йому всюди заслання, без неї увесь світ, як тюрма, він сам собі, як тюрма.

— Як несходимою тюрмою іду собою, — тихо пробурмотів собі під ніс.

— Що ти сказав?

— Нічого. Ти повинна сама вирішити, чого хочеш. Я був би щасливий, якби ти поїхала зі мною, але насилувати свою жінку я не збираюся.

Липинський взяв дещо зі своєї кімнати, і вони попрощалися.

— Приїжджай до мене в санаторій, — сказав він на виході, — доктор Вільчинський пообіцяв не брати платні за короткий візит.

Казимира відповіла, що не знає, чи вдасться.

Вулиця Гуґо Коллонтая всього в кількох хвилинах ходьби від двірця. Липинському така близькість помешкання до двірця завжди здавалася незатишною, так наче місто не впускає до себе цілком і гудком паровоза постійно нагадує, що як приїхав, так і поїдеш, а сховок, про який ти так мрієш, шукай деінде. Він вийшов на перон саме тоді, коли заїжджав потяг зі Львова. Пасажирів у ньому було небагато. Липинський терпляче вичекав, аж усі вийдуть, тоді прочинив дверцята третього купе. Молода жінка здивовано дивилася звідти на Липинського.

— Не лякайтеся, панночко, — діловито сказав кур’єр, — я уповноважений нашим спільним знайомим зустріти вас і передати усне послання.

— Доманицький не прийде? — молода жінка виявилася Лесею, донькою поміщиці Марії Требинської, у чийому домі регулярно відбувалися журфікси української інтеліґенції. Доманицький був її домашнім учителем.

— Панно Лесю, Василь Миколайович такий заклопотаний, що не зміг сьогодні приїхати до Кракова. Попросив мене, щоб я перед вами вибачився і допоміг у разі потреби з багажем.

— Боягуз, — вигукнула Требинська, — самому духу не вистачило, прислав свого козачка.

— Ніякий я не козачок. Просто виконую прохання товариша.

— Так, вибачте. Я не хотіла вас образити. Липинський, так? Я вас пам’ятаю.

Кур’єрові не було видно, чи жінка плаче, чи кипить від люті.

— Дякую, що прийшли і повідомили. Інакше я би даремно чекала на цього… бовдура.

— Йому справді дуже шкода, але приїхати ніяк не виходило.

Требинська лихоманково обмірковувала ситуацію, а тоді раптом змінилася в голосі:

— Чи він такий хворий, що не зміг приїхати? Скажіть мені правду! Я поїду в Закопане!

— Доманицький хворий, але не так, щоб не могти подорожувати на невеликі відстані, дорога панно. Санаторій поза сумнівом пішов Василеві Миколайовичу на користь.

— Бовдур, — безсило повторила Требинська.

Липинський допоміг їй винести з потяга дві валізи. На пероні вони ще перекинулися кількома словами, Липинський справився про здоров’я старшої Требинської і чемно передав їй до Києва найщиріші вітання. У натовпі йому раптом привиділася сутула постать Доманицького, ніби він увесь час спостерігав за ними з безпечної відстані, але щойно Липинський звернув на постать увагу, вона безслідно зникла.

У Закопаному він збуджено доповідав товаришеві:

— Уявіть собі, я був упевнений, що бачив вас у натовпі на пероні! Ніби ви стоїте і спостерігаєте за нами з панною Лесею.

— Примарилося. Нащо би я це робив? — запевнив Доманицький і решту доповіді слухав без особливого зацікавлення.

— Я привіз вам із Кракова невеликий подарунок, — викладаючи на стіл якраз великий м’який згорток, Липинський аж сяяв від гордощів. — Це моє запасне пальто. Прошу його взяти, бо, їй-богу, не личить вам ходити у лахмані без ґудзиків. Мені запасне пальто зараз зовсім не потрібне, тільки дурно лежить і міль його точить.

Є одна світлина, де вони удвох на гірському тлі у дуже подібних пальтах, стоять чи то сидять — невідомо. Пальта з каракулевими комірами, відрізняються тільки вилогами, на головах — каракулеві шапки-кубанки, які Липинський кількома днями після дарування пальта купив собі і Доманицькому для походу до Морського Ока — легендарного гірського озера в Закопаному. Світлина зроблена саме там.

Похід відбувся на початку квітня, коли почали танути сніги. Гурт зібрався чималий. Із Кракова приїхав професор Лепкий з дружиною, зі Львова — два співробітники «Літературно-Наукового Вістника» з привітом від його головного редактора, професора Михайла Грушевського. Доманицький також запросив до товариства свого давнього знайомого, соціаліста Дмитра Донцова, який після восьми місяців відсидки в Лук’янівській тюрмі приїхав до Закопаного підлікувати нерви. На Липинського він справив приємне враження.

Йшли години три. Всі були по пояс у болоті, бо через відлигу дороги перетворилися на суцільне місиво, але ніхто не скаржився, коли нарешті дісталися берега. Озеро відкрилося походцям у всій красі. За формою воно справді нагадувало око, делікатно влите в татрську ущелину. Крига, яка трималася всі зимові місяці, скресла, і тепер здавалося, що то гігантський очний протез, який від старості пішов тріщинами.

Влаштували привал. Пані Лепкова роздавала канапки, тим часом Доманицький із запалом розповідав про свій новий видавничий проект — популярну історію України, яку з багатьма помилками написав старенький миколаївський судця Микола Аркас, а Доманицький взявся її відредагувати (власне, переписати) і наповнити ілюстраціями. Він був дуже захоплений своєю роботою.

— Ця «Історія» ще наробить шуму! Вона така проста і жвава, ніби казка. Ось як треба будити національну свідомість широкої публіки — доступним словом.

Липинський пообіцяв після виходу книжки обов’язково написати рецензію. Донцов із властивим йому прагненням бути оригінальним, сказав, що народофільство — пережиток минулого століття, і всі сили зараз треба спрямовувати на робітничий клас.

— Тут я з вами не погоджуюся, добродію, — заперечив Липинський, — робітничий клас у нас зденаціоналізований і аморфний, він не має своїх політичних гасел і навряд чи скоро їх здобуде. Українці — народ хліборобський. Саме їх, хліборобів, треба гуртувати і готувати до майбутньої державної боротьби, а не ділити по партіях на панів і холопів, як це люблять робити наші соціалісти.

— Ви зараз говорите як пан чи як холоп? — Донцов єхидно гигикнув.

— Моє походження нехай вас не обходить. Але коли дійде до боротьби за незалежність, саме люди зі статком і відповідною освітою зіграють вирішальну роль.

— Гроші — поняття тимчасове, пане Липинський, тут є, тут нема. Але мене дивує інше. Ви серйозно говорите про боротьбу за незалежність? Таких наївних думок, чесне слово, не чекав від вас почути.

Липинський пополотнів і замовк. На прямі образи він ніколи не вмів реагувати відразу.