— Але я не хочу тебе нікуди викликати. Я хочу, щоб ти був і ходив зі мною сам!
Голос позаду замовк. Тобі набридло стояти лицем до стіни, але зараз той голос усе залагодить — і ви махнете разом на коктейль. Або на десерти. Або на те й інше.
Чого ж він мовчить?
— Я теж, мабуть, винен: не показував тобі бруду та кіптяви, забирав тебе від цього всього подалі, думав, ще зарано, ще встигну… Але я ще маю час… трохи часу…
А от цього разу голос тобі не сподобався категорично.
— Я нічого не розумію!
— Давай зіграємо у гру.
— Я не хочу гри! Я хочу десерт. І коктейль. І щоб з тобою…
— Прошу тебе. Ця гра не займе багато часу.
— Ну… якщо небагато…
Чому золота рибка тричі потрапляла до рук рибалки, якщо вміла виконувати будь-які бажання? Невже не легше побажати, щоб невід розірвався і випустив її на волю?
А може, саме цього вона й не хотіла?
— Будемо гратися в сліпого. Ти обходитимеш усю кімнату із заплющеними очима, цур — не підглядати. Коли наштовхнешся на якусь річ, спробуй відгадати, що це таке, детально опиши цю річ, а тоді розплющуй очі й дивися, чи правильно описала. Починаємо?
— А ти?
— А я буду зараховувати очки: за кожну правильну відповідь — одне очко.
— Як у футболі!
— На старт, футболістко, увага, марш. Тільки обережно.
Випроставши руки та обмацуючи ними простір, ти рушила вперед.
Диван ти описала точно, тумбочку більш-менш точно, вазу на тумбочці — ну, не зовсім точно, телевізор — смієтесь! що може бути простіше, — фотографію на телевізорі — ну, не відгадала, ну, забула, це було так давно, ви тоді всі разом ходили в цирк, де фотографувалися разом із клоуном…
Підступна була гра, ти й не помітила, як дійшла до крісла, — того самого, з подушками, — і завмерла.
Так, напевно, завмирає в першу мить рибка, коли розуміє, що попалася.
Твою руку взяли і стиснули, ніби не вірили, що то справді твоя рука.
— Чому я так за тебе тривожуся?
І тут ти здалася, ти програла, ти… відкрила очі.
Довгі худі пальці, жовта суха шкіра, сині нігті; від кінчиків пальців до самого підборіддя — светер, сірий, кошлатий, обвислий, ніби під ним нічого немає; потріскані губи, на місці щік — ями, на голові — картуз, очі… а очі сміються!!!
— Закрий рот: ворона влетить.
Чужий дядько, що плаче, закривши лице руками, розхитуючись з боку в бік, — ця примара, що не давала тобі спати, їсти, вчитися, що переслідувала тебе у школі, вдома, у дворі, — раптом луснула, як велика мильна бульбашка, яку ти колись видула через соломку на подив малечі.
Мить — і ти вже видряпалася на його коліна, і вирішила, що не будеш злазити з них ніколи-ніколи, він же зойкав і бурчав, що ти вже занадто велика і важка, щоб тебе втримати, що ти сама можеш будь-кого перекинути, і що ж буде, як ви обоє попадаєте, і хто ж тоді вас підніматиме…
Ти серйозно гадала, що допоки сидітимеш на цих колінах і триматимешся за цю шию, — казка триватиме вічно.
Забула сказати: від тих очей вусебіч розходилися тоненькі гострі зморшки. Тобі хотілося їх розгладити, хотілося взяти чарівну паличку й одним помахом руки перенести молодого чоловіка з фотографії у це старе крісло, але ти розуміла, що так не можна, і відважно тримала очі розплющеними, бо такими були нові правила гри.
Бог не вмер. Він став людиною.
Тьотя Ніна тепер навідувалася до вас усе частіше й частіше. Ти постійно крутилася біля неї, бо вона знала багато цікавих слів і вміла таке, чого ні мама, ні тато не вміли.
Вона приносила з собою металеву коробочку — стерилізатор називається — де лежали скляний циліндр і металевий поршень, а також дві голки, ставила ту коробочку на вогонь, кип’ятила її сорок п’ять хвилин — ти засікала час, — потім вона складала всі детальки докупи і виходив шприц.
У тебе був іграшковий набір «Лікар Айболить», але там усі шприци були несправжні, пластмасові, й коли ти спробувала їх прокип’ятити — ой скільки смороду було!
А потім тьотя Ніна набирала з малесенької пляшечки ліки й виганяла тебе. Ти не ображалася, бо тато пояснив, що коли роблять укол, має бути якомога менше людей, щоб зберегти стерильність — гарне слово, світле.
Та були в тьоті Ніни такі ліки, які треба було розбавляти тільки при відкритому вікні й тебе виганяли ще до того, як ліки набирали у шприц.
Ти схопила якось тьотю Ніну за рукав і запитала, чому ці ліки такі особливі. Вона сказала, що вони отруйні. Ти спитала: а чому моєму таткові вводять отруйні ліки? Вона відповіла, що ти своїми запитаннячками виведеш із себе і святого.
Тоді ти побігла запитати у татка. І він тобі пояснив, що ці ліки отруйні тільки для його хвороби, а на нього самого отрута не діє. Але ти бачила, що діє, ще й як!
Він схуднув ще більше, шкіра нагадувала тоненький папір, у який загортають вафлі, довкола очей почорніло, він часто дихав, інколи кашляв, але найстрашніше — коли він засинав на півслові, тоді ти довго чекала, поки він докінчить недокінчене слово, але марно.
Згодом він почав спати вдень, а вночі сидів у кріслі, і мама сиділа біля нього, і ти товклася у вітальні так довго, доки мама не виганяла тебе. А якось мама побігла уночі за тьотею Ніною і ти, пробравшись до татка, побачила, що половина його тіла сіпається, і вчепилася в нього, намагаючись припинити це, і запитувала, що сталося, але тато, мабуть, спав і не чув, хоча очі його були відкриті.
Тебе вигнали, і тьотя Ніна зробила укол. Але ти не пішла спати, ні, ти залишилася підслуховувати під дверима кухні, куди вони перебралися, коли тато заснув. Ти сиділа навпочіпки і не дихала, хоч підслуховувати й недобре, але хіба тато не казав, що діти теж мають право знати правду?
— Як довго це триватиме? — запитала мама.
— Як у кого, — відповідала тьотя Ніна.
— А в лікарні як це закінчується?
— Четверту стадію не реанімують.
— Але їм якось допомагають?
— Якщо ви маєте на увазі евтаназію… — повно нових слів і нема як спитати, що вони означають, — то ні, ніхто не бере на себе такої відповідальності. Апарат може качати кров давно мертвій людині, але спробуйте підійти і вимкнути його? Рука не підніметься. І нема таких законів. Хоча… трапляється всяке.
— Я сама навчуся робити уколи, не хочу піднімати тебе серед ночі.
— Мені не важко, ваш чоловік — дуже добра людина.
Тут ти усміхнулася: приємно чути, коли хвалять людей, яких ти любиш. І завмерла: мама застогнала, стиха застогнала, немов взяла одну високу-високу ноту й тягла її крізь себе, але той стогін дедалі більше наростав і наростав, і ти врешті затулила вуха, щоб не чути його. А коли відняла руки — говорила тьотя Ніна, і ти знову нічого не зрозуміла.
— У вас двоє дітей, подумайте про них. Та й ви ще молоді, ви ще…
— Про що ти? Я ТАКОГО ніколи не зустріну. Такого більше на світі немає. А навіщо мені гірший?
Мамин голос нагадував розтертий підошвами минулорічний листок, не придатний до жодного гербарію.
Забула сказати: Саша й далі ховався по закутках, але ні ти, ні мама не мали часу його звідти витягувати.
Ти могла справедливо пишатися собою: третій клас закінчила без трійок. Прибігши додому, найперше показала табель татові.
— Клас, — мовив на це тато, піднімаючи вгору великий палець.
Він більше не сидів у кріслі.
Ти добре пам’ятала, як іще два тижні тому тато казав до мами, коли вона намагалася вкласти його у ліжко: поки можу, підніматимуся, бо злягти найлегше. Тепер він уже не піднімався.
Ти набрала у груди повітря — багато-багато — і на одному видиху промовила:
— Розкажи мені про свою хворобу.
Тато відклав табель і ледь усміхнувся, — сонце, затягнуте хмарою, усміхається ясніше.
— Я вже думав, ти ніколи не спитаєш, — тихо відказав.
Вітер у безвітряну погоду дме гучніше.
— Сядь ближче, — він повернув голову набік, щоб краще тебе розгледіти.
Небо вночі не таке чорне, як провалля довкола його очей.
