— А мій тато теж інвалід і це дуже-дуже добре!

Усі присутні тоді чомусь надовго замовкли.

А ще в раю жив Шаша. Нібито він був такий самий, як ти, але не мав спідничок, бантиків і косичок, a мав «півника» — ще одне дивне нове слово — і коли пісяв, то цей «півник» чомусь піднімався догори. Стільки всього незрозумілого на світі!

Шаша завжди хворів, навіть коли народився, — а це було давно-давно, тобі було два рочки, і ти була мала й дурна, бо коли мама прийшла з Шашою на руках, то зібралося багато гостей і всі плювали на нього й казали, який він нездалий, і ти взяла його на руки і понесла на балкон — як навіщо, — викидати, ну кому потрібен нездалий братик.

Але так направду, то ти хотіла його викинути, щоб він не зазіхав на твій рай. Тоді цього зробити не вдалося. Тебе відлупцювали і навіть бог не заступився.

А потім Шаша захворів, і його забрали у біле-біле місто до білих-білих людей, — тата й маму туди не пускали, а ти все зазирала у шпарку дверей, бо дуже хотіла побачити, яка у білому місті ніч: теж із зірками й ліхтарями, як всюди, чи ні, і все просилася, щоб тебе теж туди впустили.

Така велика дівчинка, а така дурна: ніч не завжди буває із зірками та ліхтарями, але тобі цього до пори, до часу не казали. Думали, мабуть, що ти ще маленька.

А коли Шаша повернувся, ти зрозуміла, що він не спроможний відібрати в тебе навіть іграшку, не те що весь рай. І милостиво дозволила йому залишитися.

Минув час — і ти більше не уявляла собі раю без Шаші.

У що ви тільки з ним не бавились (які ляльки, — ви що?): у війну і солдатиків, у лікарні й магазини, у літаючі тарілки і стріли, що мали здатність прилипати, які літали і присмоктувалися до найневдаліших місць, за що завжди карали тебе, бо ти старша, і ти не лежала у реанімації — слово, яке ти вивчила одразу, як тільки почула, так воно тобі сподобалося, — тому йди бавитися на вулицю, а брата не чіпай, і брат сидів і дивився у вікно, як ти йшла бавитися на вулицю, і тобі було так його шкода, що ти запровадила нову гру: Шаша нібито лежав у реанімації, а ти носила йому з пісочниці у червоному відерці палянички. Поки не потрапила на очі мамі й не опинилася в кутку.

Але Шаша сидів дома і дивився телевізор, навіть коли не кашляв і не чхав, на що тьотя Ніна з першого поверху, яка вчилася на медсестру і тренувалася робити уколи на найвідважніших сусідах, якось сказала: «Як ваш Сашко знайде собі дівку, якщо він носа з хати не показує?»

Зачувши це, ти підійшла до брата і сказала: «Давай я буду твоєю дівкою.» І ви почали бавитись у наречених: водилися за руки, пили сік із високих фужерів, як у фільмах, а коли дома нікого не було, — вмикали магнітофон на повну гучність і починали танцювати: ти — падаючи з маминих високих обцасів і плутаючись у довжелезному тюлі, він — у татовій краватці і з намальованими чорним олівцем вусами.

Одного разу, коли ви в обнімку полягали на канапі, як і належить чоловікові й жінці, увійшов бог і в нього зробилося таке лице, яке ти побачиш знову через чотири роки: зморщене лице старця. Він уперше в житті накричав на вас, і цей крик був зовсім не схожий на крик мами.

Та найголовніше, що в тому раю, де столи були вищими за голову, а на лавках можна було лежати впоперек, де Миколай приходив так пізно, що хоч би як ти пильнувала, хоч би як терла всю ніч очі, на ранок усе одно знаходила під подушкою омріяний подарунок і жодного натяку на хитрого діда; де Баба-Яга, Бабай і Циган ходили тільки до неслухняних дітей, і щоб уникнути зустрічі з ними, достатньо було заплющити очі та проковтнути ложку манки; у тому незбагненно-безкрайньому світі щемливого остраху перед таємницями і постійного очікування дива жила-поживала ти, Маруся-Марічка-Марусенька, і думала, що житимеш там вічно.

Час тоді спливав так повільно, що ти не могла дочекатися дня, коли виростеш і зможеш зривати всі заборонені плоди з усіх заборонених дерев, але тоді ти й гадки не мала, що на сторожі біля них чатуватимуть змії…

Мама завше називала тебе Марією, тільки Марією, не інакше. Але ти звикла і вважала, що так і має бути. Зате у Саші було стільки імен, що й не перелічити: від «любий синочку» до «сонечко моє ясне». Та він теж звик і вважав, що так і має бути.

Чому б і ні? Навіть собаки звикають. Одні — до нашийників, інші — до «Педігрі палу».

Перші негаразди в раю, — ніби в раю бувають негаразди, скажете ви, але ти свідок: бувають, — оті найперші тріщини, які переростають у криголам (нове тріскучо-морозяне слово, яке сподобалось тобі тим, що його можна промовляти назад: ла-мо-криг, о!), ще невидимі, але вже вловимі вухом потріскування почалися одного сонячного дня, коли ти розмахуючи ранцем, ішла зі школи: нульовий клас шестирічок — це вам не дитячий садок, хоч шкільної форми ще нема, але букви знати треба, а що найгірше — треба вдень спати, а ти ж удень зроду-віку не спала, але коли ти це сказала виховательці, та поставила тебе в куток, — отже, ти йшла зі школи і, як завше, дорога твоя пролягала попід вікнами тьоті Ніни з першого поверху.

— Скажи, скажи мені, тільки чесно: ось ти особисто багато знаєш людей, які б жили з… цим?

Мамин голос скидався на сухий-пресухий листок, який хтось витяг із гербарію і розтирав у долонях, і тобі стало шкода тьоті Ніни: їй бідненькій, напевно, так само страшно, як тобі, коли мама починає «читати моралі» (останніх слів ти не розуміла, але віднедавна вони були улюбленими словами у твоєму класі і хоч-не-хоч, а мусиш їх повторяти, щоб не відстати від інших, хоча чомусь інших не ставлять так часто у куток, як тебе, — цікаво чому?). Але тут тьотя Ніна відповіла чітко, без запинок, як вискочка з першої парти, і згадавши про вискочку, ти автоматично знову згадала про ненависний кут:

— Я знаю таку людину, — сказала тьотя Ніна. — І ви її знаєте. Він живе у квартирі наді мною. Шість років — це дуже багато.

— А якщо я не хочу рахувати роки? Якщо для мене шість років — це мить? Якщо мені буде мало і сотні років з ним? Що мені робити?

— Радіти, поки… Я хотіла сказати…

— Я знаю, що ти хотіла сказати.

— Послухайте!..

Ну все, далі почалися зовсім-зовсім нудні «моралі» й навіть нові слова, які промовила тьотя Ніна, виявились зовсім-зовсім нецікавими, і ти їх одразу забула.

Аннд ХОМА

Проте оту вискочку з першої парти, яка пішла і нашептала виховательці, що ти розлила на її сукенку чорнило, ти не забудеш. Ну й що, що розлила, — сказали ти виховательці й гонорово пішла в куток, хоча і вискочка, і півкласу бачили, що тебе на перерві штурхнули, і ти впала на її парту й перевернула капосну чорнильницю випадково. Тому ти піднімаєшся зараз сходами і шепочеш, що завтра перевернеш оту чорнильницю їй на сукенку навмисне, хай знає!

А дома ти застала на дивані бога і потягла його бавитися у хованки, і твоя велика помста вмерла у зародку. Нічого немає кращого, ніж бавитись у хованки з богом.

…Оті нецікаві слова тьоті Нінині, які ти одразу забула, нагадували бридку темно-фіолетову пляму на білій сукенці вискочки з першої парти, пляму, що мов жива випускала навсібіч фіолетові щупальця й щоразу більше розповзалася, коли її пробували витерти.

Слова-тріщини, які ламають кригу, і кидають людей у нуртуючу воду.

Та поки ці тріщини невидимі, людям здається, що вони ходять по тверді і їм не цікаво, що там коїться під ногами. Так само, як ти не знайшла нічого цікавого у словах «кан-цер» і «ме-та-ста-зи» і спокійнісінько їх забула.

Несподівано рай закінчився. Почалося чистилище. Місце, де душі випробовуються на міцність.

Тата забрали в лікарню серед ночі, бо тато почав сильно кричати. Ти вибігла в коридор і зустріла там незнайомих людей у білих халатах, і маму зустріла, теж незнайому, заплакану… тільки Саші не було, і ти побігла в кімнату, де спав Саша, але там теж були незнайомі люди і тато, який кидався на ліжку, а його тримали і не могли втримати.